Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН)— український національно-визвольний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Основним регіоном діяльності ОУН були Східна Галичина та Волинь, а її керівна структура тут іменувалася «Крайова Екзекутива ОУН на західно-українських землях».
Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого (за іншими джерелами 2 лютого) 1929 року у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організаціяРеєстраційне свідоцтво № 499 від 24 вересня 1993 року, видане Міністерством юстиції України.
ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок.
ОУН виникла як підпільна організація, та незабаром стала порівняно потужною силою. Попри репресії, чисельність ОУН завжди досягала не менше 10-30 тисяч членів. Організація використовувала підпільну діяльність, тероризм і політичні вбивства для опору спочатку польській, а потім радянській окупаційній владі. В умовах, коли після радянської анексії західноукраїнських земель усі інші політичні сили були розгромлені, саме ОУН збереглася і продовжувала боротьбу значної частини українського населення за незалежність (підпільна збройна боротьба до 1950-х років і беззбройний рух у пізніший період).
10 лютого 1940 року ОУН розділилася на дві частини, коли частина членів ОУН (переважно вихідців із західноукраїнських земель які були під окупацією Польщі) обрала Революційний Провід ОУН, а на скликаному ними 1-4 квітня 1941 року «Великому зборі у Кракові» обрали своїм очільником Степана Бандеру і проголосила окрему Організацію українських націоналістів (революційну), тоді як інша частина членів ОУН (які знаходились як в еміграції так і на решті українських етнографічних землях) відмовились визнавати рішення прихильників Степана Бандери і далі продовжували підтримувати первинну ОУН під проводом Голови ПУН полковника Андрія Мельника — в майбутньому деякими істориками використовувався термін ОУН мельниківська.
2013 року ОУН і ОУН(б) оприлюднили спільну заяву про бажання «консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН», яку підписали голова ОУН (б) Стефан Романів й голова ОУН Богдан ЧервакБандерівці і мельниківці почали процес об'єднання.
9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» авторства Юрія Шухевича, в якому вказано перелік організацій, які визнаються таким, що боролись за незалежність України, серед них є й ОУН.
Історія
Становлення ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді; Легії українських націоналістів; Союзу української націоналістичної молодіПатриляк І. К. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ [Електронний ресурс // Енциклопедія].
Головною метою ОУН було встановлення (створення / відновлення) української незалежної соборної національної держави (УССД) на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення національної диктатури.
Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінантну силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори в поразці Української Народної Республіки 1917–21, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».
Найбільшу активність націоналісти розгорнули на території Західної України. Однак структури ОУН діяли і в еміграції. Було сформовано 5 закордонних теренів ОУН — балтійський (Литва), центральноєвропейський (Німеччина, Чехословаччина, Австрія), балканський (Югославія, Болгарія), романський (Бельгія, Велике князівство Люксембург, Франція, Італія, Швейцарія), північноамериканський (США, Канада). З 2-ї половини 1930-х рр. осередок ОУН створено на Далекому Сході — у Маньчжурії. Найважливішими в діяльності ОУН за кордоном були структури в Чехословаччині, Австрії, Італії, Литві, США, Швейцарії, місті Данциг (нині м. Гданськ, Польща).
Ідеологія Згідно з визначенням Інституту історії України НАН України, ОУН була «праворадикальним рухом», орієнтованим на створення національної держави з «ультраправим» політичним режимомОУН і УПА, 2005, С. 475.. Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН спочатку, у 30-ті роки використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої він виклав у праці «Націоналізм». З точки зору Олександра Зайцева після розколу і початку війни, мельниківська ОУН відійшла повністю у своїй філософії від т. зв. «інтегрального націоналізму»; натомість ОУН (б) свою ідеологію та політичну практику будувала на тоталітарних засадах.Чи існував український тоталітаризм? — Олександр Зайцев, 24 жовтня 2013Георгій Касьянов. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів Проте саме в ОУН(б) рішення приймались не одноосібно, а колегіально, змінювались очільники організації, оновлювались ідеологічні і практичні настанови.
Сучасні прихильники українського націоналізму визнають спорідненість ідеології та практики ОУН з тоталітарною та авторитарною ідеологією та практикою тогочасних подібних політичних рухів в ЄвропіАндрій Іллєнко. Ідеологічна війна за українську спадщину. Як зазначає сучасний український дослідник Георгій Касьянов, в західній науковій літературі для характеристики ідеології і політичної практики ОУН кінця 1920-х — 1930-х років найчастіше використовують поняття «інтегральний націоналізм», ставлячи ОУН на початковому етапі її діяльності в один ряд з іншими європейськими ультраправими рухами першої третини XX століттяКасьянов Г. В., 2003, ДО ПИТАННЯ ПРО ІДЕОЛОГІЮ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН). АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД. Самі ідеологи ОУН іменували свою ідеологію «організованим націоналізмом».
В ході Другої світової війни, коли ОУН, на II Великому зборі ОУН під впливом політичних реалій, змушена переглянути базові ідейні та політичні установки передвоєнного періоду і відійти від ультраправої риторики, їх розбіжності з «діяльним націоналізмом» Дмитра Донцова стали очевидними. Частина соратників Степана Бандери (Лев Ребет, Микола Лебідь) почали дозрівати до сприйняття ліволіберальних європейських цінностей і після війни фактично розкололи вже бандерівську фракцію ОУН, Бандера ж до кінця життя залишався інтегральним націоналістом. III Надзвичайний Великий Збір ОУН(р) (серпень 1943 р.) в своїх програмних установках проігнорував зауваження, що висловлювалися Донцовим. У другій половині 1940-х і в 1950-і роки Донцов неодноразово піддавав жорсткій критиці як ці рішення, так і праці підпільних публіцистів ОУН(р), що призвело до відповідного осуду Донцова з боку Проводу ОУН на українських землях. Незважаючи на те, що Дмитро Донцов заклав концептуальні основи українського націоналізму, членом ОУН він ніколи не був, і безпосередньо ідеологію ОУН розробляли інші люди. Варто також зазначити, що ані Євген Коновалець, ані його «спадкоємці», Андрій Мельник і Степан Бандера, великими ідеологами не були і яких-небудь значних ідеологічних робіт після себе не залишили. Бандера свої основні роботи написав уже при перебуванні на волі — після війниХодак В. Я. Суспільно-політична діяльність Організації українських націоналістів (1929—1934 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Івано-Франківськ, 2005. С. 124—126..
Комунізм оцінювався українським націоналізмом як антигромадський рух. Для ідеолога ОУН Миколи Сціборського «абсолютна рівність» була «абсолютним злом», оскільки вона не враховувала «якісну» різницю людей. Сталінізм став «залишком неактуальної вже комуністичної догми, повністю підпорядкованої тактиці вимушених компромісів». Сталінський комунізм обернувся не диктатурою пролетаріату, а диктатурою партії, що стало «логічним результатом примітивної програми комунізму»Сциборський Н. Нациократия. Винница. С. 44.. Компартія постала «еманацією московського духу і московської психологічної стихії з усіма прикметами їх негативності, примітивності і самозапереченням», а СРСР — це «прояв оновленої московської великодержавності». Саме тому СРСР проводить імперіалістичну політику по відношенню до підлеглих народів, прикриваючись гаслами інтернаціоналізмуСціборський М. Націократія. Вінниця. С. 45..
Боротьба з польським режимом Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів». Крайовий Провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.
За даними сучасних українських істориків, «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств».
Терор ОУН спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти угодовців, які виступали за нормалізацію (з точки зору поляків) стосунків з польським урядом. За підрахунками історика Я. Грицака «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)». Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН стали польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за Голодомор 1932–33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.
Поляки використали національно-визвольну діяльність ОУН як привід для посилення політики національно-релігійного терору проти українців. Його кульмінацією стала так звана «пацифікація» 1930 року. Підозра у приналежності до ОУН часто ставала мотивом до ув'язнення будь-якого українця терміном до 5 років (спеціально для цього було відкрито концтабір «Береза Картузька»). З точки зору Я. Грицака, у скрутне становище потрапили партії леґального сектора і українське політичне життя опинилося перед загрозою бути повністю загнаним у підпілля. Проте вибори в Польщі проводились поліцією за схемою «вибори без голосування» без жодних шансів отримання мандатів українцями, хоча для знущання іноді пропускали засланого зрадника чи якогось зовсім неадекватногоВибори 1939 року: під керівництвом і спостереженням польської поліції на українській землі.
Напередодні замаху на Броніслава Перацького польська поліція затримала Степана Бандеру, а гестапо видала полякам Миколу Лебедя, який здійснював технічну підготовку замаху на міністра, а після вбивства намагався переховатися в Німеччині. Від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 у Варшаві тривав відкритий процес над Степаном Бандерою і 11-ма його товаришами. Оунівці використали публічність суду для пропагування своєї боротьби. Процес завершився оголошенням смертного вироку С. Бандері, М. Лебедю та Ярославу Карпинцю. Після Варшавського процесу 1935—1936 Бандеру і 22-х його соратників судили на Львівському процесі ОУН (25 травня — 26 червня 1936). Згодом Президент Польщі Ігнацій Мосцицький замінив смертні вироки на довічне ув'язнення Патриляк І. К. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ [Електронний ресурс // Енциклопедія ].