Велізарій або Велісарій Флавій (, ; 500/505Martindale, John R., ed. (1992). The Prosopography of the Later Roman Empire: Volume III, AD 527—641. Cambridge: Cambridge University Press. p. 182. ISBN 0-521-20160-8. — 565) — полководець імператора Східної Римської імперії Юстиніана I Великого. Один з найславетніших полководців Візантійської імперії та світової історії. Консул у 535—537 роках.

Почавши службу простим солдатом імператорської гвардії, Велізарій вперше стає відомим у ранзі полководця під час війни з персами, яких примусив до миру (532 рік).

У 532 році брав участь в придушенні повстання Ніка. У результаті його дій повстання було придушене, був відновлений порядок у столиці і збережена влада імператора. Це ще більш укріпило становище Велізарія при імператорському дворі.

У 533 році, очолюючи військо, послане до Африки проти вандалів, він розбив їх у битві при Трікамарі, зайняв Карфаген, узяв у полон вандальського короля Гелімера, і тим знищив Вандальське королівство. Після цього йому доручено було вигнати готів з Італії і зруйнувати Королівство остготів.

У 534 році Велізарій підкорив Сицилію і, переправившись до Італії, узяв Неаполь і Рим, але війна цим не кінчилася, а затягнулася ще на декілька років. Нарешті, остготський король Вітігес, що переслідувався військами Велізарія, був захоплений у полон і відвезений до Константинополя. 535 року призначено консулом. Його консулат було продовжено у 536 та 537 роках.

Тим часом, поновилася війна з персами. Перемоги, отримані перським царем Хосравом, змусили Юстиніана послати Велізарія до Азії, де він також успішно діючи, закінчив у 548 році і цю війну.

З Азії Велізарій знову був посланий до Італії, де остготський король Тотіла завдав жорстоких поразок візантійським військам і знову .

Велізарій, прибувши до Італії, швидко виправив там становище, але знову унаслідок різних придворних інтриг був висланий, і протягом 12 років залишався не у справ. 559 року, під час навали булгар, йому знову було доручено керівництво військами, й дії його були як і раніше успішні.

Під кінець життя Велізарій у черговий раз опинився у опалі: у 562 році його звинувачено у змові проти імператора. Тоді його величезні маєтки були конфісковані. Ця опала згодом в XII столітті подала привід для виникнення легенди про осліплення Велізарія.

Біографія

Точна дата та місце народження Велізарія Флавія досі не відомі«Belisarius Biography, Military Campaigns, & Facts ». Encyclopedia Britannica. Вважається, що майбутній легендарний полководець народився у фортифікаційному містечку Германі або Германіа, археологічні залишки якого досі існують на місці сучасного міста Сапарева Баня на південному заході Болгарії, в межах Фракії та Пеонії, або, як варіант містечко Гермен, у Фракії поблизу Адріанополя, в сучасній ГреціїRobert Graves, Count Belisarius and Procopius's Wars, 1938. Народився він у фракійській родині, рідною мовою якої була фракійськаHughes, Ian (Historian) (2009). Belisarius: the last Roman general. Barnsley: Westholme Publishing. ISBN 9781473822979, також він вільно говорив латинською, котра була його другою мовою. Існує інформація, що Велізарій зазначав, що він розмовляв якоюсь слов'янською мовою, хоча навряд чи він був за походженням слов'яниномBrogna, Anthony (2015). The Generalship of Belisarius. Hauraki Publishing. У юнацькому віці, ймовірно у 16-річному, він добровільно став римським солдатом, і служив в охороні імператора Юстина I. Він також служив у придворній гвардії чинного магістра армії () та майбутнього імператора Юстиніана.

Завдяки старанності та завзяттю у службі Велізарій швидко просувався кар'єрними сходами і з часом був помічений Юстином та його прийомним сином Юстиніаном як відмінний, відданий офіцер. Отже, імператор надав йому дозвіл на формування окремого полку охоронців імператора, який складався з 7000 елітних важких вершників, що згодом перетворився на особистий придворний полкHeather, P. J. (Peter J.) (2018). Rome resurgent: war and empire in the age of Justinian. New York, NY: Oxford University Press. ISBN 9780199362745. OCLC 1007044617.. Гвардія 25-річного Велізарія стала ядром армії, навколо якого організовувалося військо Візантійської імперії, яким він згодом командував. Озброєні копієм, (можливо гунського стилю), композитним луком та спатою (довгим мечем), вони були повністю броньовані до стандарту важкої кінноти того часу, катафрактаріїв. Багатоцільовий підрозділ, букеларії, був здатний стріляти на відстані з лука, як гуни, або міг діяти як важка ударна кіннота, уражаючи ворога списом та мечем. По суті, вони поєднували найкращі та найнебезпечніші характеристики двох найбільших ворогів Риму — гунів та готівJacobsen, Barry. «BELISARIUS AT DARAS, 530 AD: A STUDY IN THE USE OF INTERIOR LINES» ..

Іберійська війна

На початку своєї кар'єри воєначальника Велізарій бився в численних битвах візантійського війська, які, як правило, завершувалися поразкою східно-римської армії. Так, командуючи разом із Сіттасом військом у своїй перший битві, Велізарій зазнав явної поразки. Але імператор відмітив їх обох, як успішних рейдерів, коли вони пройшлися перською територією, грабуючи тамтешні землі під час першого вторгнення в Парскаайк. Наступна битва сталася під Таннурісі, невеликого селища південніше сучасного Нісбіса, де Велізарій знову зіграв провідну роль. Попри перемозі сасанідського принца Ксеркса у битві, візантійський воєначальник втік зі своїми військами після того, як його соратників заманили в пастку й полонили. Незабаром перси знову завдали поразки візантійцям у битві при Міндоусі, але незабаром після цього його підвищили, ймовірно вважаючи, що він не був винен у розгромі. На думку істориків, Велізарій не мав повноцінного командування виділеними силами, а грав допоміжну роль, отож лише в бою під Міндоусі він безпосередньо керував візантійським формуванням.

527 році, після смерті Юстина, новий візантійський імператор Юстиніан I, призначив Велізарія, попри попередні поразки, командувати римською армією на сході. У червні/липні 530 року, під час Іберійської війни, той здобув приголомшливу ​​перемогу над сасанідами в битві при Дарі. Ефект розгрому перського війська був таким, що примусив шахиншаха Кавада I розпочати мирні переговори з візантійцями. На інших напрямках війни візантійці також перемагали. Перси та їхні арабські союзники Аль-Мунзіра рухомими силами чисельністю у 15 тисяч високоякісних вершників знову вторглися у візантійські землі, тепер південніше через провінцію Євфратисія, шляхом, яким вони ніколи раніше не проривалися на територію імперії. Захоплений зненацька таким обхідним маневром, Велізарій спочатку не знав, чи це справжній напад або обманний маневр, тому спочатку він не вживав ніяких дій. Він закликав допомогу арабських племен — римських союзників, і отримав 5000 військ на чолі з гассанідським правителем .

Вдалим стратегічним маневром він примусив персів відступити, і продовжував переслідувати втікаючих персів, як повідомляється, тому, що його солдати погрожували заколотом, якщо не відбудеться битва проти ворога. Врешті-решт, 19 квітня 531 року поблизу містечка Каллінікум (сучасна Ракка) сталася велика битва між візантійським та перським військом. Сасанідський воєначальник Есанат, попри значну чисельну перевагу візантійців, що мали 20 000 імперських вояків та 5000 арабів, завдав їм поразки. Велізарій втік із поля, ймовірно, задовго до того, як закінчився бій. Водночас, безпосередній результат битви був невизначеним. Візантійська армія зазнала важких втрат і втратила на місяці боєздатність. Однак і перси зазнали занадто великих втрат і не були спроможними продовжувати виконання запланованих завдань. Прокопій повідомляв, що Кавад I вважав результати кампанії, в якій не було захоплене жодне місто, а втрати величезними, провальними і усунув Есаната від командування перським військом.

Разом з цим розгром у битві при Каллінікі коштував Юстиніану можливості відразу підписати мирний договір, тому що шах повернув собі впевненість у перемозі у війні. Лише смерть перського шаха, Кавада I, незабаром призвела до підписання мирного договору. Новий шах, Хосров, пішов назустріч намаганням Юстиніана щодо досягнення миру між державами, і оцінивши усі переваги для перської сторони так званого Вічного миру, погодився на його підписанняMaas, Michael, ed. (2005), The Cambridge companion to the Age of Justinian, Cambridge University Press, ISBN 978-0521817462. Велізарія відкликали до Константинополя, звинуватили у некомпетентності та поклали усю відповідальність за поразки в Таннурісі та Каллінікумі, але після розслідування звинувачення проти нього були зняті.

Повстання Ніка

Тим часом у Константинополі Юстиніан проводив докорінні реформи в імперії. У реалізації цілей реформувань імператору допомагали Іоанн Каппадокійський і Трибоніан, що вважалися найкорумпованішими чиновниками імперії того часу. Вбачаючи силу держави в створенні централізованої влади, Юстиніан ввів суворий контроль над діями сенату, армії, фіскальної служби, яка надзвичайно жорстко займалася збиранням податків, котрі постійно зростали у міру розширення масштабів воєн і будівництв, розпочатих імператором. 11 січня 532 року під час змагань на іподромі поскаржилися імператору на утиски з боку його чиновників і представників блакитного дему, яких той підтримував. На той час болільницькі групи являли собою своєрідні спортивно-політичні організації, тісно пов'язані із територіальним поділом міста (демами). Але, Юстиніан перервав їх, не дослухавши, що було сприйнято як образа і між вболівальниками двох демів почалась бійка, яка переросла у сутички із вбивствами за межами іподрому.

Найактивніші учасники з обох боків були заарештовані і наступного дня страчені, проте кільком з них вдалось втекти та сховатись в церкві. 13 січня, болільники двох демів стали вимагати від імператора помилування для призвідників, проте Юстиніан не удостоїв їх відповіддю і раніше непримиримі болільники обох команд, скандуючи «Ніка!» («Перемога!»), разом залишили іподром й почали громити місто. У той час, коли спалахнули заворушення, Велізарій був у Константинополі. Велізарій, Мунд, на той час командувач військом діоцезу ПанноніяGeoffrey Greatrex (1998). Rome and Persia at War, 502—532. Francis Cairns, 1998. ISBN 9780905205939 та Нарсес, євнух і довірена особа Юстиніана, який згодом також став відомим полководцем, були покликані імператором придушити заколот. Зусиллями казначея Нарсеса вдалось підкупити ряд впливових опозиційних сенаторів і керівників голубого дему, що внесло розкол у ряди повсталих, а таємно введені в місто невеликі загони спочатку вчинили різанину на іподромі, де жителі міста зібрались на коронацію Іпатія, після чого вирізали кілька тисяч бунтівників, переслідуючи їх у середмісті. Таким чином заколот закінчився різаниною. Щонайменше від 30 000 до 60 000 людей загинули, переважно це неозброєні цивільні.

Вандальська війна