Пієлонефри́т — неспецифічне бактеріальне захворювання нирок, що уражає паренхіму нирок, переважно інтерстиціальну тканину, миску та чашечки.

Може бути одно- та двостороннім, за клінічним перебігом — первинним або вторинним. Первинний пієлонефрит — необструктивний, тобто, немає процесів, що порушують відтік сечі. Вторинний пієлонефрит виникає там, де є порушення відтоку сечі, а саме: природжені аномалії, подвоєння нирок, конкременти, нефроптоз. Також вирізнять за клінічним перебігом гострий і хронічний пієлонефрит: Гострий пієлонефрит — частіше односторонній інфекційний запальний процес різної міри інтенсивності. Може переходити в хронічну форму, одужання або спричинювати смерть. Хронічний пієлонефрит — це уповільнений, з періодичними загостреннями запальний процес в нирках, що призводить до склерозу і деформації нирки, а також до підвищення артеріального тиску і до хронічної ниркової недостатності. Хронічний пієлонефрит частіше буває як наслідок перенесеного гострого пієлонефриту, але може бути і первинно хронічним процесом. На сьогодні хронічний пієлонефріт є однією зі складових «хронічної хвороби нирок», яка об'єдную декілька хронічних уражень нирок.

Етіологія Збудниками є кишкова паличка, ентерокок, протей, стафілококи та стрептококи, синьогнійна паличка, ентеробактерії та ін. Є дані про можливість вірусної етіології пієлонефриту, а також про роль протопластів та L-форм бактерій у виникненні його рецидивів. Важливе значення у розвитку пієлонефриту має стан макроорганізму, ослаблення його імунобіологічної реактивності, а також стаз сечі (звуження та перегини сечових шляхів, нефроптоз, нефролітіаз та ін.), порушення венозного та лімфатичного відтоку з нирки.

Історія Медичний інтерес до пієлонефриту починається із публікації у 1827 році праці англійського лікаря Річарда Брайта (1789–1858) « Звіти про медичні випадки», яка пов’язала водянку та протеїнурію із захворюваннями нирок.Bright R: Reports of Medical Cases, London, Longman, Rees, Orme, Brown and Greer, 1827 Брайт вважав це захворювання запальним процесом або нефритом.Це було суттєвим кроком вперед, адже до того вважалось, що нирки стійкі до запалень.Anumudu S., Eknoyan G. Pylonephritis: A Historical Reapparaisal. Journal of the American Society of Nephrology. 2019. Vol. 30, № 4 (102). P. 914 – 917. П'єр Рейєр (1793–1867) вперше ввів термін пієлонефрит у своєму « Атласі хвороб нирок», опублікованому в 1837 році.Rayer P: Atlas des Maladies des Reins , Paris, JB Baillière, 1837 Далі, він продовжив опис хвороби у своєму тритомнику «Трактат про хвороби нирок», опублікованому між 1839 і 1841 роками.Те, що пієлонефрит може бути мікроорганізмами, було результатом одночасного розвитку бактеріології. Луї Пастер вперше повідомив у 1862 році, що сеча зазвичай стерильна і вона є добрим живильним середовищем для вивчення мікроорганізмів.Vallery-Radot R: Louis Pasteur. His Life and Labours, London, Longmans, Green & Co., 1865У 1956 році Едвард Касс (1917–1990) із Інституту патології Маллорі встановив кількісну основу підрахунку бактерій для діагностики інфекції сечовивідних шляхів, яка могла б пояснити розвиток пієлонефриту.Kass EH: The role of asymptomatic bacteriuria in the pathogenesis of pyelonephritis. In: Biology of Pyelonephritis, edited by Quinn EL, Hass EH, Boston, Little Brown and Company, 1960 Kass EH, Zinner SH: Bacteriuria and renal disease. J Infect Dis 120: 27–46, 1969 Гострий пієлонефрит У клініці внутрішніх хвороб зазвичай лікують гострий серозний пієлонефрит, в урологічній — гострий гнійний, який надалі може перейти в апостематозний нефрит та карбункул нирки. Початок гострий, з'являються гарячка, озноб, біль у попереку, явища інтоксикації, зрідка — дизурічні розлади (часте болюче сечовипускання).

Постукування поперекової ділянки болюче. У крові — лейкоцитоз, підвищення ШОЕ, в сечі — велика кількість лейкоцитів (лейкоцитурія) і білка за рахунок появи протеїнів (протеїнурія). При посіві сечі виявляють різні бактерії, частіше ентерококи та стафілококи. При двосторонньому пієлонефриті часто ознаки ниркової недостатності. Може іноді бути позитивний симптом Пастернацького.

Хронічний пієлонефрит Пієлонефрит хронічний найчастіше є наслідком гострого пієлонефриту, але може бути й «первинно-хронічним».

Виділяють декілька форм перебігу хронічного пієлонефриту: латентна, що характеризується скудністю клінічних проявів, рецидивуюча з чергуванням загострень та ремісій, гіпертонічна з переважанням гіпертонічного синдрому, анемічна (на перший план виступає анемія) азотемічна, коли першими проявами хвороби є ознаки хронічної ниркової недостатності (стадія пієлонефритично зморщеної нирки).

Хронічний пієлонефрит супроводжується ураженням паренхіми нирок. Клінічно ураження сечовивідних шляхів може бути невиражене або відсутнє. В анамнезі можуть бути скарги на прояви гострої інфекції сечовивідних шляхів.

При латентному перебігу характерна артеріальна гіпертензія, при цьому хвороба може перебігати з мінімальними змінами у сечі, а стійка висока артеріальна гіпертензія призводить до збільшення лівого шлуночка, змін очного дна, на ЕКГ та інших ознак, які утруднюють диференційну діагностику пієлонефриту з гіпертонічною хворобою.

Діагностика Діагностика пієлонефриту базується на комбінації клінічних, лабораторних та інструментальних методів.Лікар визначає характерні місцеві симптоми (біль та напруга м'язів у поперековій ділянці, позитивний симптом поколочування) далі — відбувається дослідження осаду та бактеріологічного дослідження сечі; дослідження функціональних досліджень нирок (зниження щільності сечі, наявність азотемії). За потреби призначають ультразвукове дослідження нирок, роблять екскреторну урографію; проводятьдинамічну сцинтиграфію, КТ і МРТ.Хронічний пієлонефрит : метод. вказ. для студентів та лікарів- інтернів / упоряд. В. М. Лісовий, Н. М. Андон'єва, Г. В. Лісова та ін. – Харків : ХНМУ, 2018 – с.8 https://repo.knmu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/b34dcf80-ab77-4d99-9768-819d9fc87c7d/content Лікування

Лікування хворих на пієлонефрит має бути комплексним. При гострому пієлонефриті воно повинне завершуватися одужанням, необхідно також унеможливити перехід захворювання в хронічну стадію.

При хронічному пієлонефриті потрібні ліквідація активного запального процесу, усунення можливості повторних атак, тривале диспансерне спостереження за хворим. Для досягнення цих цілей повинні використовуватися як етіотропна, так і патогенетична терапія. У боротьбі з інфекцією також не слід забувати про підвищення опірності організму. Своєчасне усунення викликаючих виникнення пієлонефриту патологічних змін в нирках і сечових шляхах створює можливість не лише попередити пієлонефрит, але і добитися кращого терапевтичного ефекту в тому випадку, якщо захворювання вже виникло. Усі ці заходи можуть бути визнані максимально ефективними за умови плідної співпраці лікарів усіх спеціальностей — урологів і терапевтів, хірургів і гінекологів — у справі лікування хворих пієлонефритом.

Див. також Емфізематозний пієлонефрит Гломерулонефрит Нефросклероз Амілоїдоз

Примітки

Джерела

Довідник дільничого терапевта по фармакотерапії / під ред. М. В. Бочкарьова та Є. А. Мухіна. — Кишинів: Картя молдовеняске, 1986.