Адольф Іванович Добрянський гербу Сас (, 19 грудня 1817, Рудлов, комітат Земплін — 19 березня 1901, Інсбрук) — політичний і громадський діяч, історик, публіцист москвофільського напрямку, державний службовець Австро-Угорщини.Малий словник історії України. Походив із родини священника. Закінчив у тодішній Угорщині філософський факультет (1833) у Кошицях, юридичний факультет (1836) у Хебі та Гірничо-лісову академію (1840) у Банській Штявниці. Кошицях, Кошицький край, Словаччина; Хеб, , , Карловарський край, Судети, Богемія; Банська Штявниця (), Пряшівський край, Словаччина)

Під час революції 1848–49 в Угорщині, після того як її керівники відмовилися від вирішення національного питання, перейшов на москвофільські позиції. Апологет зросійщення, ідеолог переходу греко-католиків у православ'я, автор багатьох робіт, присвячених історії, етнографії, релігійній і політичній ситуації в австрійській Русі. Визнаний лідер москвофільської течії, прихильник культурного, мовного і етнічного єднання австрійських русинів з росіянами Російської імперії. Дід лінгвіста , політика , художника Грабаря Ігоря Емануїловича, тесть філолога Антона Будиловича.

Походження Адольф Добрянський походив зі старовинного шляхетського роду Сас, родоначальником якого, згідно з його автобіографічними спогадами, був православний воєвода Томова Сова, який переселився з Русі в Угорщину у X столітті з князем Гезою. Добрянських визнав шляхтичами, імовірно, 1445 року жупан Кендеш з Маковицького панства (Мако). Шляхетство було підтверджене Марамароською законодавчою палатою у 1763 році. Батько Адольфа — Іван Іванович Добрянський — був греко-католицьким священиком, як і дід. Матір — Шарлота Андріївна, до шлюбу Шепешгазі (Сепешхазі), дочка Левоцького міського голови.

Життєпис

Раннє життя і навчання Адольф Іванович народився в селі Рудльово Земплинської жупи Австрійської імперії (нині біля Воронова, у Словаччині), де батько був настоятелем парафії. Батьки Адольфа були дуже освіченими людьми. Його мати, приміром, розмовляла німецькою, угорською, французькою, знала латину та церковнослов'янську. Читати й писати по-руськи Адольф Добрянський навчився дома, а потім, коли йому виповнилося п'ять років, його відправили вчитися німецької мови до бабусі Варвари Шепешгазі до міста Левочі. Там він також пішов у гімназію, закінчивши два класи до 1828 року. Потім він навчався в Рожняві, де закінчив третій клас і добре навчився угорської мови, четвертий і п'ятий класи закінчив в Мішкольці, де познайомився з основами православного обряду християнства. Останній клас гімназії — шостий, Добрянський провчився знову в Левочі, неподалік від якої, в селі Завадка служив його батько, переведений з Рудлова.

Вищу освіту здобував у Кошицях і Еґері, на філософському і юридичному факультетах. Під час навчання сформувався його світогляд, духовні й суспільно-політичні погляди. Будучи греко-католиком, Добрянський духовно був ближчий до православ'я, і розглядав греко-католицизм не як шлях від православ'я до католицтва, а навпаки, як спосіб спочатку в межах обрядів, а потім і догматично перейти до православ'я. Великий вплив на Добрянського справило угро-сербське православне духовенство, навіть першу книгу церковнослов'янською мовою йому дав серб Ісакович. Ще студентом Добрянський виявив свої лідерські здібності, ставши духовним керівником студентів, які захоплювались слов'янофільством. Певний час займався юридичною практикою у місті Спиш, згодом вступив до Гірської й лісової академії в Банській Штявниці, де чотири роки вивчав гірничу справу й лісівництво. Тут він знайомиться зі словацькими суспільними та політичними діячами того часу — М. Гурбаном, А. Радлінським, Й. Шкультти, П. Мудронем.

Державна служба У 1840 році його призначили практикантом до Віндшахта, а за два роки він став там само кунстофіцером. Через чотири роки Добрянського нагородили за відмінну службу і відправили до Відня для вдосконалення знань у будівельних майстернях Віденсько-глокницької залізниці під керівництвом найкращих інженерів. 1847 року доля закинула його в Чехію, де він візарекомендувавши себе як висококваліфікованого спеціаліста, був призначений кунстофіцером у Брандейзель. Під час проживання в Чехії Добрянський познайомився з Вацлавом Ганкою, Франтішеком Палацьким, Карелом Гавлічеком та іншими панславістами. Ці представники чеського національного відродження справили значний вплив на погляди молодого Добрянського. Він стає прихильником ідеї реорганізації адміністративно-територіального устрою на основі рівноправності всіх національностей і віросповідань. За його задумом Чехія, Моравія, Словаччина, Закарпаття, Галичина і Буковина мали стати окремими губерніями. У березні 1848 року Добрянський отримав вказівку повернутися до Угорщини, де у квітні його представили міністру фінансів Лайошу Кошуту, а потім поїхав назад до Віндшахта, де проживала у своїх батьків його дружина Елеонора Йосипівна (до шлюбу Мільвіус) із дітьми. Там його захоплено зустріли місцеві словаки. Взяв участь у виборах до угорського сейму, проте вибори були скасовані, а депутатом був призначений німець-мадярон Емерих Шембері (Шемберг). Угорські шовіністи розгледіли в Добрянському лідера всіх слов'ян, і збиралися розправитися з ним.

Розгорався угорський заколот, і Добрянський чітко розумів, що його життя в небезпеці. Особливо він переконався в цьому, коли у вересні вирушив у відпустку до Завадки, і дорогою дізнався про страту декількох словацьких патріотів. Він деякий час переховувався у свого батька на Спиші та у зятя Яницького в Мальцові, поки підійшло австрійське військо під командуванням графа Шліка. Тоді Добрянський переселився до Пряшева, де розгорнув діяльність зі збору підписів під проханням до імператора Франца Йосипа про приєднання Угорської Русі до Галичини, що звільнило б закарпатське населення від мадярської залежності. В цей період у Празі проходив Загальнослов'янський з'їзд (з 2 червня до 12 червня 1848), організації якого він активно сприяв. Хоча Добрянський не був присутній особисто на конгресі, але там був представлений його проект зі створення «Руського коронного краю» шляхом об'єднання Підкарпатської Русі, Буковини та Галичини, прийнятий з великим натхненням. Ця програма ніяким чином не узгоджувалась із намірами лідерів угорського заколоту. Незабаром ситуація загострилася й генерал Шлік почав відступати. Добрянський, якого ледве не полонили гонведи в лютому 1849 року, вирушив у Галичину. Він зупинився в Тиличі у священика Михайла Криницького. Там народився син Мирослав. Потім Добрянський перебрався до Перемишля.

Згодом Добрянський оселився у Львові в архієрейській будівлі при соборі Святого Юра. Тут він взяв активну участь у москвофільському русі, познайомився з Куземським, Малиновським, Лотоцьким, Величковським, Петрушевичем, Зубрицьким та іншими, підключився до роботи Головної Руської Ради, брав участь у її засіданнях та загалом громадсько-політичному житті Галичини. Під час надзвичайного засідання ГРР 5 квітня 1849 року Адольф Добрянський зачитав текст петиції до імператора про приєднання Закарпаття до Королівства Галичини та Володимирії, яку мав подати галицький намісник граф Агенор Ґолуховський. Однак той просто проігнорував звернення. У результаті громадський діяч був змушений сам виїхати до столиці, де зустрівся із заступником міністра внутрішніх справ. Проте відповідь високопосадовця була несхвальна: «уряд не може дозволити, щоб Угорська Русь власними силами звільнилася від влади угорців, так як це обов'язково призведе до безладу, до того ж бажаному об'єднанню Австрійської Русі протидіють важливі державні інтереси». Не отримавши згоди, восени 1849 Добрянський ініціює делегацію до Відня з метою знову звернути увагу імператора на становище українців та словаків. 14 жовтня 1849 вона передала текст петиції уповноваженому комісару зі справ Угорщини Герінгеру.

19 квітня 1849 року Добрянського призначили помічником Ференца Зічі — цивільного комісара при російському війську, яке Російська імперія спрямувала до союзної Австрії для придушення угорського повстання. 13 червня він вступив до 3-го корпусу під командуванням генерала Федора Рідигера (предка Алексія II). Брав участь у битвах при Ваці та Дебрецені, приймав капітуляцію угорців під Вілагошем, а в селі Артанде біля Великого Варадина був присутнім, коли Рідигер приймав угорську військову депутацію, яка від імені усієї армії висловлювала прохання про приєднання Угорщини до Росії. Добрянський також відзначав той факт, що місцеві угорці, які завжди неохоче надавали провіант австрійській армії, для російської армії робили це із задоволенням, оскільки вважали австрійців своїми ворогами, а росіян — союзниками, і сподівалися після закінчення повстання прийняти підданство Росії. Командування належним чином оцінило діяльність Добрянського на цій посаді, і він отримав нагороди — два дорогоцінні пістолети від графа Паскевича, Орден Святого Володимира 4-го ступеня, Орден Святої Анни 3-го ступеня, а також медаль «За утихомирення Угорщини і Трансільванії».

Після придушення повстання Добрянський певний час обіймав посаду верховного комісара в Сегединському окрузі, але невдовзі був вимушений залишити роботу через серйозну хворобу. Після одужання він разом з кількома угроруськими патріотами виїхав до Відня, де депутація, наділена повноваженнями від єпископа Йосипа Гаганца і обох угро-руських консисторій удостоїлася прийому в імператора Франца Йосифа. Делегати знову висловили прохання про приєднання Угорської Русі до Галичини. Це прохання задоволене не було, проте незабаром був утворений Ужгородський округ, в якому на адміністративні посади були призначені корінні мешканці. Так, Адольф Іванович Добрянський отримав пост другого окружного доповідача (референта) і правителя канцелярії в Ужгороді. Це дозволило йому на новому рівні займатися національним відродженням Закарпаття. За його ініціативи були призначені руські чиновники, у діловодство введена руська мова, з'явилися руські написи на вулицях. Угорські сили регіону, що прагнули мадяризації та повної асиміляції карпатоукраїнців, сприйняли це вкрай негативно. Через п'ять місяців Добрянського відкликали за наказом командувача Кошицького військового округу генерала Бордоло до Шариша, де він був королівським комісаром для розслідування посадових злочинів жупана й інших місцевих чиновників. Надалі він брав участь в розборах різних ситуацій в різних регіонах як референт, 1851 року його призначено секретарем першого класу при угорському намісництві, потім, у 1853 році став членом намісницької ради у Великому Варадині, а потім переведено на цю ж посаду в Будапешт. За весь цей час йому доводилося займатися найрізноманітнішою роботою, починаючи від врегулювання земельних конфліктів серед селян і закінчуючи осушенням боліт і регуляцією річок. Уряд належним чином оцінив цю діяльність і в 1857 році він отримав Орден Залізної Корони 3-го ступеня, а також лицарське звання з правом додати до прізвища приставку Сачуров, за назвою села поблизу Рудлова, яке він купив.

У 1859 році Імператорсько-королівський інститут обрав Адольфа Добрянського своїм членом-кореспондентом за заслуги з хіміко-геологічного дослідження мінеральних джерел. У 1861 році він побував з ревізією в Мукачівській в'язниці, і того ж року брав участь у виборах до Угорського сейму, де був обраний депутатом, але мадярська влада анулювала результати виборів. Він взяв участь в перевиборах, знову переміг, і знову результати були анульовані. 1862 року Добрянський отримав Орден Святої Анни 2-го ступеня з нагоди святкування 1000-річчя Русі, а в 1863 йому надали австрійський чин гофрата. Того ж року він став членом словацької Матиці, брав участь у словацькій газеті «Slovenské noviny», а також взяв участь в організації разом з Олександром Духновичем «Товариства св. Іоанна Крестителя» в Пряшеві.