Еколо́гія твари́н — розділ зоології, що вивчає спосіб життя тварин у зв'язку з умовами їхнього існування та значення факторів довкілля для основних функцій живих організмів (живлення, розмноження, виживання, коливання чисельності тощо). Екологію тварин також розглядають як розділ аутекології. У свою чергу, залежно від об'єкта досліджень, екологія тварин поділяється на більш вузькоспеціалізовані розділи: екологія комах, екологія птахів, екологія ссавців тощо.

Основним завданням екології тварин є вивчення: коливання чисельності в популяціях різних видів тварин в залежності від змін умов середовища; екологічних особливостей окремих видів тварин та пристосувань адаптацій їх до умов життя у певних умовах зовнішнього середовища; закономірності формування угруповань організмів (біоценозів) та взаємовідносин біоценозів, їх компонентів та середовища.

В екосистемах тварини в основному виконують роль консументів різних рівнів (травоїдні, хижаки, хижаки хижаків, паразити, паразити паразитів). Сприяють кругообігу речовин в природі і потоку енергії в екосистемах. У деяких випадках (наприклад, коралові рифи, панцирні молюски) мають велике значення у вилученні Карбону з його кругообігу у біоосфері.

Історія розвитку екології тварин

Вже з давніх часів люди почали помічати різноманітні закономірності у взаємодії тварин між собою та з довкіллям. Однак у той час навіть біологія не була окремою наукою, будучи частиною філософії.

Античність

У цей період у індійських та давньогрецьких трактатах були здійснені описи екології тварин: індійські трактати «Рамаяна», «Махабхарата» (VI−II ст. до н. е.) — описано понад 50 тварин: спосіб життя, місця існування, живлення, розмноження, добова активність, поведінка при зміні оточення. Аристотель (IV ст. до н. е.) написав працю «Історія тварин», в якій наводить екологічну класифікацію тварин, середовища існування, тип руху, місця існування, сезонну активність, наявність сховищ, використання голосу.

Новий час

У цю епоху, яка характеризувалася підйомом у області наукових знань, екологічні закономірності виявлялися вченими-енциклопедистами, нерідко досить далекими від біології у своїх основних дослідження. Р. Бойль (1627–1691) — проведено один з перших екологічних експериментів − вплив атмосферного тиску на тварин, стійкість до вакууму водних, земноводних та інших пойкілотермних тварин. Р. Бредлі — вперше застосовує кількісні методи у екологічних дослідженнях: описав роль горобцеподібних у винищенні шкідливих комах. Рене Реомюр (1683–1757), «Мемуари з природної історії комах», розглядає кількісні температурні фактори (постійність суми денних температур у тіні) для сезонного періоду життя організмів. Жорж Бюффон у праці «Історія природи» (1749–1769) у 13 томах описав вплив факторів довкілля, вплив клімату, характеру місцевості та інших зовнішніх умов на популяції. Описав ріст чисельності деяких тварин у геометричній прогресії. Паллас П. С. (1741–1811) у працях «Мандрівки по різним провінціям Російської держави» (1773–1788), «Zoographia rosso-asiatica» (1811–1831) застосовує екологічний підхід до вивчення тварин. Е. Циммерман у праці «Зоогеографія» (1777) описав залежність поширення ссавців від клімату як з причини прямого впливу, так і через рослинність як найважливіше джерело їжі для тварин.

XIX ст. Ж. Б. Ламарк у праці «Фіолософія зоології» (1809) описав взаємодію організм − середовище. К. Глогер у 1833 р. сформулював правило, назване його ім'ям — правило Глогера. В. Едвардс у праці «Вплив фізичних агентів на життя» (1824) заклав основи екологічної фізіології. Г. Бергхаус у праці «Загальний зоологічний атлас» (1851) наводить зоогеографічне районування на основі поширення хижих ссавців. К. Хойзингер (1822) розділив зоологію на зоографію та зоономію. К. М. Бер (1792–1876) заклав основи сучасної теорії динаміки популяцій у риб. К. Ф. Рульє (1814–1858) у лекції «Життя тварин по відношенню до зовнішніх умов» створює екологічну концепцію, описує метод екологічного дослідження тварин. Ж. Сент-Ілер (1805–1861) видає працю «Природна історія органічного світу». Ч. Дарвін Висловив теорію походження коралових рифів. У праці «Походження видів…» класифікував взаємовідносини між організмами, продуктивність та склад угруповань. Е. Геккель (1834–1919) є засновником екології як науки. Написав працю «Загальна морфологія організмів» (1866). Мензбір М. А. (1855–1935) видав багатотомник «Птахи Росії» (1893–1895) в якому вперше в зоології застосовано екологічний підхід до написання систематичних зоологічних зведень.

ХХ ст. Сєверцов О. М. (1866–1936) — радянський зоолог, засновник еволюційної морфології тварин. С. С. Шварц (1919–1976) зробив великий внесок у розвиток популяційної та еволюційної екології. Праці: «Принципи та методи сучасної екології тварин» (1960), «Еволюційна екологія тварин» (1969). Юджин Одум (1913–2002) — відомий американський еколог та зоолог, автор праці «Екологія», яку донині визнають найкращою з теорії екології. Реймерс Микола Федорович (1931–1993) — радянський зоолог, еколог. Сформулював понад 200 екологічних законів, правил та принципів. Нікольський Г. В. — радянський зоолог, зробив великий внесок у вивчення екології риб. Праця «Экология рыб» (1963). Щербак М. М. — радянський зоолог, зробив великий внесок у вивчення екології плазунів. Співавтор праці «Определитель земноводных и пресмыкающихся фауны СССР» (1977). Воїнственський Михайло Анатолійович (1916–1996) — український зоолог, зробив значний внесок у вивчення екології птахів.

Джерела Екологічна енциклопедія: У 3-х т. / А. В. Толстоухов (гол. ред.). — К.: ТОВ «Центр екологічної освіти та інформації», 2007. — Т. 1. — 432 с. Екологія тварин : навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / В. А. Гайченко, Й. В. Царик. – Херсон : Олді-Плюс ; К. : Ліра-К, 2012. – 232 с. – ISBN 978-966-2393-55-2