Історія

Після смерті в 1638 році польський король Владислав IV передав королівське село Перегінське королівському підчашому Станіславові Яблонському. 1660 року Яблонський мав тут уже «двір» із п'яти кімнат, два будинки, «браму», фільварок із будинком і пекарнею. З часом Яблонський просить у пана ще ряд сіл, серед яких були врови (так називалося село раніше). Перша згадка про цю подію датується 1672 роком. Отже, село з'явилося наприкінці XVII ст., хоча не заперечується, що воно виникло набагато раніше.

Але існує інша назва села — «Вільхівка» (Olchowka, Ольховці). Називається так тому, що на тому місці, де зараз розташовується село, раніше росло багато вільх. І це більше відповідає дійсності для цілого села, бо «Врови», можливо, називалась якась околиця села (так, як тепер є «Рубань», «Солонець»).

Усі навколишні села мусили платити податки і відробляти панщину. Тут продовжувався спір між родом шляхтичів Яблоновських та єпископатом ГКЦ за земельні володіння. Якийсь час шляхтичі Яблоновські володіли цими землями і експлуатували селян, а селяни чинили спротив, і ця боротьба набувала масового характеру. Селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, що з дня на день зростали і дедалі активніше чинили збройні напади на представників місцевої влади та на жовнірів.

За єпископа Йосифа Шумлянського (1667—1708 рр.) почався другий етап боротьби за володіння Яблоновського. За посередництвом польського короля Яна III Собеського владиці Йосифові вдалося відібрати частину земель в шляхтича Яблоновського, що коштувало йому, крім королівської допомоги, ще й 70 тисяч тодішніхПольський злотий кінця XVII ст. польських злотих.

Проте конфронтація між шляхтичами та місцевими селянами продовжувалась ще довгий час. Серед населення виникали бунти. Для їх приборкання залучалось військо, яке завдавало чималої кривди селянам та шкоди земельним угіддям. 1698 року польський король Август II Фрідріх видав спеціальну грамоту про права та панщинні повинності мешканців, якою остаточно закріпив за ними статус кріпаків. Проте селяни не мирилися зі своїм соціальним становищем, бунти продовжувались…

Внаслідок загарбання Галичини Австрією (1772 р.) відбулась зміна адміністративного поділу. Землі басейну р. Лімниця (наше село також) входять до складу округи (циркулу). Пізніше відбувається ще один поділ Галичини на повіти, який з невеликими змінами протримався до другої Світової війни. Наш край відійшов до складу Долинського повіту.

Внаслідок того поділу почало формуватись нове село. Люди почали будувати хати на теперішньому місці, де є село.

Виникнення села Одні з перших хат, які з'явилися в новому селі, були хати таких родин, як: Андрія і Параски Стефурак (1750 р.н.), Іллі Ріпея (1723) і батьків Федора Бойка (1861 р.н.). Все це було в 1777 році. 11 а той час була панщина і селяни повинні були працювати на панів. Батьки переховували своїх дітей, бо інакше вони повинні відпрацьовувати і за них. Навіть якби хтось і помер в родині, то мусили робити за померлого до того часу, доки не пройде «ревізія» (перепис для оподаткування). Так одного разу гуменний (наглядач панського току) гнав на тік людей-кріпаків, то малий Ілля (1771 р.н.), син Параски, біг за матір'ю, а вона, швиденько зачиняючи двері, прищепнула йому пальці. Так малий Ілля просидів біля дверей з прищемленими пальцями аж до вечора, доки повернулася мати. Незважаючи на важкі часи, люди розмножувались і хат ставало все більше. В 1780-их роках в селі нараховувалось 19 хат і було 27 сімей. Селяни вирішили побудувати храм Божий, а так як лісу було вдосталь, то вони за декілька років звели нову церкву. Церква була для віруючих двох сіл Вільхівки і Рішнятого (на місці теперішньої каплиці в урочищі «Церквищі»). І вже на свято Різдва Христового 1785 року Богослужения відбулося в новозбудованій церкві. Першим, кого хрестили в цій церкві, був хлопчик Михайло, син Григорія і Марії (26 січня 1785 р.). Ця родина проживала в будинку № 6, а в будинку № 5 проживала сім'я Григорія і Катерини Сомиш.

Церква і перші священослужителі Першим священиком, який слугував у церкві, був о. Василь Левицький. Він був одружений з дівчиною зі Львова, Pelagia. За час проживання в селі в них народилось четверо дітей. Найстарша Иліхесіа народилась 24 лютого 1786 року, пізніше народилися: 5 жовтня 1788 року — Марія, 14 січня 1791 року — Анні, 20 липня 1797 року Катерина. Отець душпастирював на парафії до 1798 року.

Після о. Василя 1798 року був священиком о. Михайло (прізвище невідомо). Згодом після нього прийшов інший священник, теж о. Михайло, який прослужив до 1805 року (цього священника прізвище також невідоме). У 1794 році маємо вже нового володаря села графа Станіслава Скарбка, який мав замок у Рожнятові. Цей граф патронував нашу церкву. З документу довідуємося, що він володів селом, в якому на той час було 72 жителі. Село розросталося, і вже в 1810 році було в ньому понад 30 хат. Граф Станіслав володів Бровами приблизно до 1815 року.

Місцевого населення стосувалися панщинні обов'язки, за якими необхідно було сплачувати податки адміністрації, а також певний час відпрацьовувати.

Початково господарством маєтности керував управитель (49). У ті часи церковна адміністрація віддавала маєтність в оренду (3940). За оренду орендарі розплачувались грішми та продуктами харчування (145). Вони, намагаючись отримати максимальний дохід, кривдили селян-кріпаків, про що свідчать скарги селян до церковної влади (112, 168). У ті часи вже вели облік майна, худоби, підданих кріпаків та виконуваної ними панщини (51). Проте церква не лише отримувала дохід від своєї маетности. Як свідчать документи, допомагала селянам у тяжкі неврожайні роки та тоді, коли вони зазнавали лиха від хижих звірів і стихійних явищ. Церква позичала і навіть безкоштовно виділяла зерно під весняний засів і для харчування.

В 1806 році маємо вже нового священника, який прийшов після о. Михайла. Ним був о. Михайло Литвинович. Коли минуло три роки відтоді, як він тут душпастирював, його дружина Сейла в лютому 1809 року народила йому сина Антона. Як виповнилося дитині 6 місяців, вона отруїлась. Помер Антон 9 серпня 1809 року. А невдовзі через рік у храмове свято Іллі 28-річна дружина о. Михайла Сейла помирає при родах, а хлопчик Іван народився хворим. Через тиждень (10 серпня 1810) помирає і він. Цього ж-таки року о. Михайло залишив Вільхівку. Починаючи з 1811 року, до 1817 року в селі священник не проживав. Завідателем нашої церкви в цей час був священник з Перегінського о. Іван Глоджифно.

На початку 1818 року вже інший душпастир о. Иосиф Кучерок, який, прослуживши у Віільхівці два роки, в 1820 році залишає її. Повернення в наше село о. Івана Глоджифно відбулось 1820 року. Він прийшов у Вільхівку з Псрегінська і проживав в селі дев'ять років.

В 1829 році появляється нове ім'я священника, який був парохом с. Дуба — о. Дмитро Філіпович який був завідателем нашої церкви до 1835 року. За його служіння лютувала страшна хвороба холера, від якої померло багато людей різного віку.

Починаючи з 1835 року, церковним капеланом був о. Семен Янович (15. 02. 1796 р. −20. 06. 1860 р.), парох села Цінева. Він був каноніком прешіальним греко-католицького Митрополітального Капітула Львівського. І Іроживав в Ціневі (де і похований), а священичі обов'язки виконував також для вільхівчан. Капеланом був у селі до 1838 року.

На початку 1838 року є новий священнослужитель — о. Василь Гловадський, який прослужив до кінця 1839 року. В 1839—1840 рр. в селі згоріла церква. Чому, або хто її запалив — невідомо. Можна зробити припущення, що вона згоріла внаслідок сутичок селян з панами, адже через 8 років було скасовано кріпосне право. На той час, коли згоріла церква, в селі було 55 хат і проживало 250 жителів. Хоча церкви і не було, проте деякі священники в селі проживали. Службу Божу відправляли або просто неба, або під занавісом, або, можливо в якійсь хаті. Починаючи від 1840 року, церковні треби знову виконує о. Семен до квітня 1840 року. Замість нього парохом стає о. Андрій Ковальський, який проживав у Вільхівці в будинку № 5. Його дружина Кароліна, дочка о. Івана Філіповича, народила йому сина Антонія (22 квітня 1841 року). Отець Андрій на парохії довго не був, бо вже 23 листопада цього ж таки року він залишив парохію, а в 1857 році став парохом села Дуба. І знову капеланом с. Вільхівка став о. Семен. Замість о. Семена у Вільхівку парохом послали о. Софрона Левицького. Він був одружений з дочкою о. Луки Цилевича — Анастасією. З нею мав двох дітей, які народилися за час перебування на парафії в с. Вільхівка: старша дочка Гонорія (5 жовтня 1843 р.) і молодший син Зеновій (2 червня 1845 р.). А вкінці вересня цього ж року він алишив наше село.

Після о. Софрона парафію прийняв о. ІОліан Коблевський, одружений з дочкою о. Івана Вистоботського, пароха с. Липовиці, Сабіною. Мали вони троє дітей: хлопчика Івана (16.01. 1847 р.) і дівчат: Анну(16. 10. 1849 р.) і Юліану (19. 01. 1851 p.). Двоє останніх дітей народилися вже після скасування панщини (внаслідок революції 1848 року скасовано панщину та феодальні маєтності). Однак селянство було певдоволене несправедливим вирішенням земельного питання. Основними землевласниками залишились церква і приватні особи. Почались різні спори між селянами і церквою. Отець Юліан змушений був залишити Нільхівську парафію в 1852 році. Після цього отця У селі ще два роки тривали негаразди. У той час якраз ішло будівництво нової церкви і не було ніякого священника, який би був закріплений за Нільхівською парафією. Декілька місяців у Иільхівці капеланом був парох з с. Дуба — о. Іполіт Левицький, який був Перегінським деканом. В 1853 році він посвятив місце під цвинтар (теперішній старий). В 1853 році трохи завідував церквою о. Василь Білеський, який до того був парохом (в 30-х роках) села Козаківки Долинського району. А згодом, цього ж таки року, прийшов в село священник о. Христофор Бобійкевич (1828 р. н.), який прослужив до кінця року.

Початок побудови нової церкви Пізніше всі негаразди втихомирились і в селі був вже новий молодий священник о. Михайло Бородайкевич (9.10.1825 р. — 9.3.1894 р.), який прийшов на початку 1854 року. Він походив із родини вчителя у Ясені — п. Йосифа Бородайкевич. У цей час вже завершувалось будівництво церкви. Церкву будували майстри з Берлогів, а ліс з Осмолоди волами возив Дмитро Стефурак. Під час накриття церкви один із майстрів упав з риштування і загинув. Першим, кого хрестили в новозбудованій церкві, був син Петра Сомиша і Софії Бойчук (Попович) — Іван. Хрестини були 6 жовтня 1857 року, а хресним батьком був майстер Семен Поташник. У 1861 році було посвячено кивот. Одружений о. Михайло був з дочкою о. Василя Бобійкевича (брата Христофора) з с. Цезлів Калуського деканату — Марією. Отець Василь помер і залишив вдовою свою дружину Анну. Марія і о. Михайло забрали п. Анну з собою у Вільхівку, де вони проживали разом в резиденції (хата № 18).

27 березня 1856 року у о. Михайла і Марії народився син Олександр, а коли йому виповнився один рік (8.04.1857 р.), на 66-му році життя померла його бабця Анна. Ще не встигла сім'я оговтатись від цього похорону, як 26 квітня 1857 року помирає і Олександр. Цього ж року у священника народжується другий син — Антон (15. 11.1857 p.). Як минуло два роки, народилась дочка Констянтина (17. 11. 1859 p.), а ще через рік (13 вересня 1860 p.), син Володимир, який, проживши лишень 16 днів, помер 29 вересня. В 1863 році мали вони Євстаха. Він також довго не жив. Вісім днів йому не вистачило, щоб справити перший день народження (помер 13 вересня 1864 p.). Роком пізніше народився в них син Тома (5 серпня 1865 p.).

За час свого перебування на парафії отець похоронив чотирьох рідних йому осіб. Після цього він служив ще п'ять років і залишив Вільхівку в 1870 році. У 1890 році він став сотрудником у с. Плауча Велика Бережанського деканату, де і помер.

Життя парафії