Е́мілі Елі́забет Ді́кінсон (; 10 грудня 1830 Емгерст, Массачусетс, США — 15 травня 1886) — американська поетеса, письменниця, гербаристка. Майстриня екзистенційної та лесбійської лірики, яка жила в усамітненні і з близько 1800 своїх творів опублікувала за життя не більше 10, нині одна з найважливіших фігур американської та світової поезії. Вперше посмертно видана в 1890 році з жорсткою цензурою її сексуальності та новаторських поетичних засобів, Дікінсон є найчитанішою в світі та в США американською поетесою всіх часів. Відзначена в Національній залі слави жінок та на Поверсі спадщини Джуді Чикаго.

Життєпис

Народилася 10 грудня 1830 року в Новій Англії в пуританській родині, що жила в Массачусетсі з XVII століття. Батько, Едвард Дікінсон, був юристом та політиком, довгий час входив до палати представників та сенату штату, був конгресменом США, більшість часу проводив на роботі. Мати — Емілі Дікінсон, до шлюбу Норкросс, мала депресію та пристрасно займалася садом (як пізніше й сама Емілі). Емілі була середньою з трьох дітей: брат Вільям Остін (Ості) був на рік старший, а сестра  — на три роки молодша. У будинку в Емгерсті, де народилася поетка, зараз знаходиться її меморіальний музей.

Освіта Емілі відвідувала початкову школу на Плезент-Стріт у Емгерсті. 1840 року почала одночасно з сестрою навчання в Академії Емгерста, яка лише за 2 роки до цього почала приймати дівчаток. В академії провела 7 років, пропустивши кілька семестрів через хворобиHabegger (2001), 148.. Вивчала англійську, латину, літературу, історію, ботаніку, геологію, психологію та арифметику.

У квітні 1844 року двоюрідна сестра Емілі, Софія Голланд, з якою вона була у близьких стосунках, померла від тифу. Смерть Софії мала на Емілі серйозний вплив, вона постійно перебувала в глибоко меланхолійному настрої, тож батьки відіслали її до Бостона для зміни обстановки.

Відновивши здоров'я та настрій, вона повернулася до Академії Емгерста, щоб продовжити навчання.Ford (1966), 55. В цей період Дікінсон зустріла людей, дружбу з якими продовжувала (зокрема, листуванням) протягом життя. Серед них були Абая Рут (Abiah Root), Еббі Вуд (Abby Wood), Джейн Гампфрі (Jane Humphrey) та (стосунки з котрою надихали її творчість).

Закінчила академію влітку 1847, потім з 10 серпня по 25 березня 1848 року навчалася в жіночій семінарії Маунт-Голіоук, за 16 км від Емгерста. Причини відходу з семінарії невідомі. Повернулася в родину батьків в Емгерст, де прожила решту життя, рідко віддаляючись від будинку більш ніж на п'ять миль.

Пізніше Дікінсон деякий час виявляла інтерес до релігії та регулярно відвідувала церкву, але 1852 року покинула церкву без формальної заяви щодо свого ставлення до віри.

Незважаючи на суворі пуританські правила в родині, Дікінсон була знайома з сучасною літературою. Так, друг родини Бенджамін Франклін Ньютон познайомив її з поезією, зокрема, з творчістю Вордсворта та Емерсона.

Навесні 1855 року разом з матір'ю та сестрою Дікінсон здійснила одну з найдальших своїх подорожей до Вашингтона, де провела три тижні з батьком, який представляв Массачусетс у Конгресі, а потім два тижні в Філадельфії. Там поетеса познайомилася зі священиком Чарльзом Водсвортом, що став одним з її найближчих друзів, і, попри те, що пізніше вони бачилися лише двічі, аж до своєї смерті в 1882 році мав на неї серйозний вплив.

Сусіди вважали Дікінсон ексцентричною, зокрема, за те, що вона завжди одягала білу сукню та рідко виходила вітати гостей, а пізніше й зовсім не полишала своєї кімнати. Більшість друзів та подруг не були з нею особисто знайомі, а спілкувалася листуванням.

Муза: Сюзан Ґілберт

Протягом 1850-х найміцнішими та найглибшими для Дікінсон були її стосунки з . Протягом цих стосунків Дікінсон надіслала їй понад 300 листів, більше, ніж будь-якому іншому кореспонденту. Сюзан підтримувала Емілі в ролі «найулюбленішої подруги, впливу, музи та порадниці», чиїх редакційних пропозицій Дікінсон іноді дотримуваласяMartin (2002), 53.. У листі 1882 року Дікінсон писала: «За винятком Шекспіра, ви дали мені більше знань, ніж будь-хто з живих».

Важливість цих стосунків глибоко недооцінена через точку зору, яку висунула Мейбл Луміс Тодд, багаторічна коханка Остіна Дікінсона, цензуруючи твори Дікінсон після її смерті, яка применшила роль Сюзан у житті Дікінсон через погані стосунки з Сюзан як із дружиною свого коханця.Pickard (1967), 21. Однак уявлення про «жорстоку» Сюзан, яке пропагувала Тодд, було розкритиковане, особливо племінницями та племінниками Дікінсон (діти Сюзан і Остіна), з якими Дікінсон була близькаLongenbach, James. (June 16, 2010.) «Ardor and the Abyss». The Nation. Retrieved June 29, 2010.. У The Emily Dickinson Journal Лена Коскі писала: «Листи Дікінсон до Гілберт виражають сильні гомоеротичні почуття».Koski, Lena. "Sexual Metaphors in Emily Dickinson's Letters to Susan Gilbert."The Emily Dickinson Journal 5.2 (1996): 26-31. Вона цитує багато їхніх листів, зокрема лист 1852 року, в якому Дікінсон проголошує:Сюзі, ти справді прийдеш додому наступної суботи, знову станеш моєю та поцілуєш мене, як колись? … Я так сильно сподіваюся на тебе і відчуваю таке нетерпіння до тебе, відчуваю, що я не можу чекати, відчуваю, що тепер я повинна мати тебе — що очікування ще раз побачити твоє обличчя змушує мене відчувати жар і гарячку, а моє серце б'ється так швидко … моя люба, такою близькою здаюся я тобі, що я зневажаю це перо і чекаю теплішої мови.Сюзен побралася з братом Дікінсон Остіном у 1856 році після чотирьох років залицянь. Шлюб не був щасливим, чоловік тривало зраджував. Едвард Дікінсон побудував будинок для Остіна, який Сюзан назвала Evergreens, стенд якого був розташований на західній стороні садиби.Habegger (2001), 338. Після розставання з Сюзан 1862 року Дікінсон практично перестала спілкуватися з людьми, окрім рідних та найближчих друзів.

Після смерті Дікінсон саме Сюзан за проханням її брата та сестри підготувала її тіло до погребіння та написала її некролог для місцевої газети, зацитатувавши поезію Емілі. Стосунки Емілі Дікінсон та Сюзан Ґілберт зображені, зокрема, у фільмі та досліджені в телесеріалі .

Усамітнення: пік творчости З середини 1850-х матір Дікінсон була фактично прикутою до ліжка через різні хвороби наступні 30 років до своєї смерті в 1882.Walsh (1971), 87.Habegger (2001). 342. Оскільки мати продовжувала занепадати, домашні обов'язки лягали дедалі тяжчим тягарем на плечі Емілі, і вона обмежилася в Гоумстеді. Через 40 років сказала, що через те, що їхня мати була хронічно хвора, одна з дочок мусила завжди залишатися з нею. Дікінсон сприйняла цю роль як свою власну, і «знайшовши життя з її книгами та природою таким близьким, продовжувала жити його».

Дедалі більше віддаляючись від зовнішнього світу, Дікінсон влітку 1858 року розпочала те, що стане її довготривалою спадщиною. На період з 1861 по 1865 роки припадає період творчого розквіту поетичної роботи Дікінсон. Переглядаючи раніше написані вірші, вона почала робити чисті копії своїх творів, створюючи ретельно зібрані рукописні книгиHabegger (2001), 353.. 40 брошур, створених нею з 1858 по 1865 рік, містили майже 800 віршів. Ніхто не знав про існування цих книг до її смерті.

Останні роки Продовжуючи писати в останні роки життя, Дікінсон припинила редагувати та систематизувати свої вірші. Вона також вимагала від сестри Лавінії обіцянки спалити її документи (та не виконала обіцянку, завдяки чому робота Дікінсон побачила світ). Лавінія, яка не вступила в шлюб, залишилася в Гоумстеді до своєї смерті в 1899 році.

1880-ті були важкими для Дікінсонів. Непримиренно відчужений від своєї дружини, Остін в 1882 році завів роман з Мейбл Луміс Тодд, дружиною викладача Емгерстського коледжу, яка нещодавно переїхала сюди. Тодд ніколи не зустрічалася з Дікінсон, але була нею заінтригована, називаючи її «леді, яку люди називають Міфом»Walsh (1971), 26.. Остін дистанціювався від сім'ї, оскільки його роман тривав, а його дружина, кохана Емілі , захворіла від горя.Habegger (2001), 612. Мати Дікінсон померла 14 листопада 1882 року.Habegger (2001), 607. Наступного року третя і наймолодша дитина Остіна та Сюзен, Гілберт — улюбленець Емілі — помер від черевного тифуHabegger (2001), 615..

ЦІ події підкосили поетесу: після смертей Дікінсон виявила, що її світ перевернувся. Восени 1884 року вона написала: «Смерті були для мене надто глибокими, і перш ніж я змогла вилікувати своє Серце з однієї, настала інша».Habegger (2001), 623. Того літа вона бачила, як «надходить велика темрява», і знепритомніла, печучи на кухні. Дікінсон залишалася без свідомості до пізньої ночі, після цього послідували тижні поганого самопочуття. 30 листопада 1885 року її слабкість та інші симптоми були настільки тривожними, що Остін скасував поїздку до Бостона.Habegger (2001), 625. Кілька місяців вона була прикута до ліжка, але навесні встигла надіслати останню серію листів. Вважається, що її останній лист був надісланий її двоюрідним сестрам, Луїзі та Френсіс Норкросс, і в ньому було написано лише: «Маленькі кузини, відкликані. Емілі».Wolff (1986), 534.

15 травня 1886 року, після кількаденного погіршення симптомів, Емілі Дікінсон померла у віці 55 років. Остін написав у щоденнику, що «день був жахливим… вона перестала дихати цим жахливим диханням незадовго до того, як пролунав свисток [вдень] на шість».Habegger (2001), 627. Головний лікар Дікінсон назвав причиною смерті хворобу Брайта (хронічний нефрит) та її тривалість у два з половиною роки.Habegger (2001), 622.

та Остін попросили омити тіло Дікінсон після її смерті. Сюзан також написала некролог Дікінсон для газети Springfield Republican, закінчивши його чотирма рядками з вірша Дікінсон: «Ми розлучалися такими ранками, як ці; полуднями, як ці, вона вставала; Спершу пурхаючи, потім сильніше, До свого справедливого спокою». Лавінія була цілком задоволена тим, що Сюзан займалася похороном, знаючи, що все буде зроблено з любов'ю.Smith (1998), 265.

Емілі Дікінсон була похована у білій труні з геліотропом Heliotropium arborescens, орхідеєю Cypripedioideae і «букетом блакитних польових фіалок»Parker, G9.Wolff (1986), 535.. Коротка і проста похоронна служба відбулася в бібліотеці Гоумстеду; Гігінсон, який зустрічався з поетесою лише двічі, прочитав її улюблену поезію, вірш Емілі Бронте «No Coward Soul Is Mine»Habegger (2001), 627.. На прохання Дікінсон її «труну не везли, а несли крізь поля жовтецю» для поховання на сімейній ділянці на Західному кладовищі на Трианґл-стрітFarr (2005), 3–6..

Творчість

Емілі Дікінсон провела життя в відлюдництвіВиклад цього розділу за виданням: Gero von Wilpert. Lexikon der Weltlitaratur. Bd. 1, Autoren, 3. Auflage, Alfred Kröner Verlag, Stuttgart, 1988, S. 371. Свій приватний світ вона перетворила на своєрідний мікрокосм, у якому навіть тривіальні речі набували несподіваної значущості й виступали провідниками містично-екстатичних переживань. Порухом до написання віршів Дікінсон часто слугували деталі природи: зміна пір року, побачені птах, комаха чи квітка. Ці елементи реальності ставали приводом до занурення у внутрішній світ самотнього «ліричного Я», сповнений смутку, покинутості та тривоги. Дікінсон називали «метафізичною поетесою» через її внутрішній конфлікт між вірою в особистого бога та страхом перед порожнім космосом, нерозв'язане протиріччя між інтенсивною радістю буття та містичним потягом до спасіння. Звідси у віршах Дікінсон такі часті поетичні засоби, як антитези, іронія та парадокс. Легкий гумор та жартівливість поєднуються в її текстах зі складними філософськими питаннями. Типовими темами лірики Дікінсон були час, смерть і кохання.

Поезії Дікінсон були нетиповими для її епохи як за змістом, так і за формою. Вони складалися з коротких рядків, не мали назв, часто містили неточні рими, неточний віршовий розмір та неконвенційну пунктуацію. Для поезій Дікінсон характерна епіграматична стислість, афористичність, точність формулювань та сміливість метафор.