Grand Funk Railroad (або Grand Funk) — американський хард-рок-гурт, який утворився у 1969 році і став відомим у 1970-му, коли про нього заговорили, як про «найголосніший у світі». Протягом 1969—1972 років п'ять альбомів GFR стали платиновими (решта три — золотими). Загальний альбомний тираж гурту в 70-х роках склав понад 25 мільйонів. Grand Funk Railroad виконували гранично спрощений, але оглушливо-голосний варіант блюз-рока. Пізніше музичні критики стали згадувати гурт серед провісників стоунер-рока).
В 90-х роках гурт у зміненому складі виступав як «The American Band» (за назвою хіта «We're an American Band»). В 2000 році деякі його засновники, а саме: Дон Брюер і Мел Шахер, — зібрали новий склад з екс-учасниками гуртів та Kiss), і відтоді вони разом регулярно гастролюють як Grand Funk Railroad.
Фронтмен Марк Фарнер деякий час виступав і записувався з власним гуртом N'rG. Від 2018 року він використовує бренд «Mark Farner's American Band», що стало причиною судової тяганини, бо компанія GFR, яка володіє правами на торговельні марки Grand Funk Railroad та The American Band, подала позов щодо захисту своїх прав на інтеллектуальну власність.
14 березня 2019 року федеральний суд у Мічигані відхилив клопотання про попередню судову заборону, яка мала зупинити Марка Фарнера від використання бренду «Mark Farner's American Band». Суддя Гордон Квіст постановив, що компанія GFR не змогла довести, що назва Фарнера викликає плутанину серед споживачів.
Історія
Передісторія
В середині 1960-х років популярний в Мічигані діджей Річард Теренс Кнепп вирішив закінчити свою кар'єру на радіо і почати рок-бізнес. В якийсь момент його шлях перетнувся з місцевим гуртом «The Jazz Masters» (Дон Брюєр — ударні, Ел Піппінс — гітара, Боб Колдуелл — клавішні, Херм Джексон — бас). Кнепп запевнив музикантів в тому, що особисто знає Міка Джаггера і Браяна Джонса з The Rolling Stones, після чого приєднався до складу як ведучий вокаліст. Він змінив своє ім'я на псевдонім Террі Найт і перейменував гурт в «Terry Knight and the Pack». Невдовзі гурт набув такої популярності на місцевій сцені, що сингл , який вийшов на міні-лейблі Lucky Eleven Records, посів 46-е місця в національному хіт-параді. Пізніше Джексона призвали до армії, Террі Найт пішов сам — і гурт розпався.
Створення гурту В 1969 році Террі Найт уклав продюсерську угоду з Capitol Records, яка дозволяла йому записувати й видавати власні пісні. Під час роботи продюсером Найт зустрівся з двома колишніми колегами по гурту «Terry Knight and the Pack» — гітаристом Марком Фарнером і барабанщиком Доном Брюером. Він переконав їх знайти басиста і створити потужне тріо на кшталт Cream під назвою Grand Trunk Railroad — як гру слів на основі назви відомої в Мічигані залізниці Grand Trunk Western Railroad. Музиканти запросили Мела Шахера, колишнього учасника Question Mark and the Mysterians, та змінили назву на Grand Funk Railroad. Террі Найт став їхнім менеджером і продюсером, узявши на себе просування колективу.
Перші кроки Спершу Террі Найт організував їхній виступ на , після чого лейбл Capitol підписав із тріо довгостроковий контракт. Завдяки гарячому прийому публіки в перший день, музикантів запросили виступити на цьому ж фестивалі й наступного року. Як зазначив у редакційній статті канадський щотижневик RPM: Орієнтуючись на модель хард-рокового супертріо Cream та завдяки продуманій маркетинговій кампанії Террі Найта, колектив швидко виробив власний популярний стиль. Головним фактором успіху Grand Funk Railroad стало те, що гурт пропонував саме таке звучання, яке прагнула почути публіка. Самі учасники зазначали, що секрет їхнього визнання полягає в здатності вільно комунікувати зі своєю аудиторією.
У серпні 1969 року гурт випустив свій дебютний альбом «On Time», який розійшовся накладом понад один мільйон примірників і в 1970 році отримав сертифікацію золотого диска. У лютому 1970 року вийшов другий альбом колективу — Grand Funk (відомий як або «Червоний альбом»), який також здобув золотий статус. Попри розгромні відгуки критиків та практично повну відсутність ротації на радіо, перші шість платівок гурту (п'ять студійних і один концертний альбом) стали комерційно успішними. Паралельно з цим колектив проводив безперервні концертні тури, збираючи аншлаги на аренах та великих фестивалях.
Протягом усього шляху гурту до успіху музичні критики ставилися до нього скептично, а іноді й вороже. Більшість оглядачів вважали творчість Grand Funk примітивною. Типовим для того часу став відгук відомого критика Дейва МаршаДейв Марш — співзасновник легендарного рок-журналу Creem у Детройті (1969), а згодом — головний музичний критик журналу Rolling Stone () про Live Album (1970): Коли ж популярність колективу продовжувала стрімко зростати попри тотальне невизнання в пресі, Grand Funk Railroad перетворився для критиків на справжню проблему.
Шлях до визнання Головними візитівками Grand Funk Railroad на зорі кар'єри стали два треки: культова «Heartbreaker» та випущена влітку 1970-го «I'm Your Captain» з платівки «Closer To Home». Для просування цього альбому їхній екстравагантний продюсер Террі Найт розгорнув агресивну рекламну кампанію. Він витратив шалені на той час 100 000 доларів на гігантський білборд на Таймс-Сквер у Нью-Йорку.
Попри масштабний маркетинг, преса залишалася безжальною до «живих» виступів гурту. Коли тріо разом із Fleetwood Mac з'явилося в концертному комплексі «Медісон Сквер Гарден» на розігріві перед сетом Sly & the Family Stone, музичний оглядач Ненсі ЕрліхВ подальшому Ненсі Ерліх відома як музичний критик «The New York Times» () з часопису «Billboard» так відгукнулася про їхній виступ: Зрештою, попри нищівну критику в пресі, платівка «Closer to Home» зрештою здобула мультиплатиновий статус. А вже в листопаді 1970 року концертний альбом гурту «Live Album» отримав «золоту» сертифікацію від RIAA.
Цей подвійний альбом містив записи з літнього концертного туру Флоридою. Одразу після виходу «Live Album» промоутер Говард Штейн () оголосив про додаткове шоу в «Медісон Сквер Гарден» на 11 грудня 1970 року, оскільки квитки на раніше запланований концерт 18 грудня розкупили менш ніж за чотири години. Цього разу Grand Funk Railroad виступали вже як повноправні хедлайнери. На початку року вони ще грали в «Медісон Сквер Гарден» на розігріві в інших гуртів. Тепер відкривати свій концерт музиканти запросили британців Humble Pie, з якими згодом міцно потоваришували.
В серпні 1971 року гурт встановив рекорд відвідування концертного майданчика : місця на шоу Grand Funk Railroad були розпродані лише за 72 години, тоді як на виступи The Beatles продажа квитків тривала кілька тижнів. Того ж таки року вийшли ще два студійні альбоми гурту — «Survival» та «E Pluribus Funk».
Протистояння з Террі Найтом Під час запису альбому «E Pluribus Funk» гурт вирішив замінити Террі Найта на посаді менеджера. Ним спочатку став Ендрю Кавальєрі (). Він і в подальшому залишався в команді Grand Funk Railroad, хоча дуже швидко його на керівній посаді змінив , батько Лінди . Це був відомий у сфері музичного бізнесу юрист, який допоміг своєму зятю Полу Маккартні піти з The Beatles, а у випадку з Grand Funk Railroad почав представляв інтереси гурту у протистоянні з Террі Найтом.
Наступні декілька років гурт провів в судових тяганинах зісвоїм недавнім продюсером та менеджером, який в підсумку отримав величезну компенсацію. Зберігши права на свою назву, гурт скоротив її до Grand Funk, після чого долучив до складу клавішника Крейга Фроста. Його з Доном Брюером і Марком Фарнером поєднувало спільне музичне минуле в «The Fabulous Pack» ще з 1968 року. Фрост, як і учасники гурту, родом з Детройта. Спочатку на роль клавішника розглядали кандидатуру з «Humble Pie», але з огляду на обмеження, які той мав від компанії звукозапису A&M Records, цей намір було скасовано.
An American Band З приходом Фроста музична палітра Grand Funk значно розширилася, вона стала більш ритм-енд-блюзовою, що викликало незадоволення у значної частини фанатів. У новому складі гурт наприкінці 1972 року записав новий альбом «Phoenix », щоправда Крейг Фрост там брав участь лише як сесійний музикант. Повноправним учасником він став вже з виходом альбому «We're An American Band», створеного за участі нового продюсера Тодда Рандґрена. Альбом очолив чарти Billboard, як і однойменний сингл, що став своєрідним гімном концертного життя гурту. У 1974 році їхній другий сингл-чарттоппер «The Loco-Motion» зробив історичний прорив: кавер-версія повторила успіх оригіналу Літл Іви.
У 1974 році гурт повернувся до повної назви Grand Funk Railroad та підписав контракт із продюсером . Вони випустили альбоми All the Girls in the World Beware!!! (1974), Caught In The Act (подвійний концертний, 1975) та Born to Die (1976). Після цього Grand Funk Railroad перейшли на лейбл MCA Records і разом із продюсером Френком Заппою створили альбом Good Singin', Good Playin'. Попри те, що цей альбом вважається одним із найсильніших у дискографії гурту, він не потрапив до Top 50.
Згодом Марк Фарнер залишив колектив, щоб розпочати сольну кар'єру, яка обмежилася випуском двох альбомів. Тим часом Дон Брюер, Мел Шахер і Крейг Фрост створили новий проєкт під назвою Flint та запросили, як стверджує «Енциклопедія популярної музики», гітариста Біллі Етуорті (Billy Elworthy). Однак їхній однойменний альбом не здобув комерційного успіху, а ім'я Етуорті не зазначене у вихідних даних єдиної платівки новоствореного гурту.
1981 В 1981 році Фарнер і Брюєр з бас-гітаристом Денісом Біллінгером реформували Grand Funk Railroad і на лейблі Full Moon випустили альбоми Grand Funk Lives і What's Funk?, після чого, засмучені відсутністю певної реакції, знову розійшлися в 1983.
Після остаточного розпаду Фарнер гастролював по США з Adrenalin, використовуючи пісні Grand Funk. Будучи неспроможним забезпечувати контракт на випуск альбому Фарнер покинув Adrenalin і створив проєкт Mark Farner's Common Ground, з яким виступав до осені 1990. Марк Фарнер записав три соло альбому християнської тематики. Брюєр і Фрост приєдналися до Боба Сігера в Bob Seger's Silver Bullet Band.
В 1995 Марку Фарнеру було запропоновано увійти до складу Ringo Starr's All Starr Band, після чого з Доном і Мелом він організував реюніон, який ознаменувався гастролями, участь в яких узяв гітарист і клавішник Ховард Едді-молодший (). 1996—1998 роках гурт провів в турне, давши великий благодійний концерт на користь сиріт Боснії, і потрапила до списку Pollstar's Top 100 Shows.
30 жовтня 2012 Фарнеру зробили операцію по імплантації кардіостимулятора.
Сучасний склад гурту У 2000 році Grand Funk Railroad реформувався: в новий склад увійшли, разом з Брюєром і Шахером, вокаліст Макс Карл з 38 Special, гітарист Брюс Кулік, який протягом 12 років провів у складі Kiss і клавішник Тім Кешіон (співпрацював до цього з Бобом Сігером і Робертом Палмером).
2 січня 2024 року Брюс Кулік оголосив, що покидає Grand Funk після 23 років участі. Свій останній концерт із гуртом він відіграв 14 грудня 2023 року в Марієтті, штат Огайо, зазначивши, що хоче зосередитися на інших проєктах.
4 січня 2024 року Grand Funk Railroad оголосили, що вокаліст і гітарист Марк Четфілд (, , Bob Seger and the Silver Bullet Band) замінить Брюса Куліка як постійний учасник гурту.
30 квітня 2026 року Макс Карл оголосив про свій вихід із Grand Funk через проблеми зі здоров'ям після 26 років співпраці. Гурт продовжив гастрольну діяльність, а обов'язки вокалістів перебрали на себе один із засновників гурту барабанщик Дон Брюер та клавішник Тім Кешіон.
Дискографія Студійні альбоми On Time (1969) Grand Funk (1970) Closer To Home (1970) Survival (1971) E Pluribus Funk (1971) Phoenix (1972) We're An American Band (1973) Shinin' On (1974) All the Girls in the World Beware!!! (1974) Born to Die (1976) Good Singin', Good Playin' (1976) Grand Funk Lives (1981) What's Funk? (1983)
Концертні альбоми Live Album (1970) Caught In The Act (1975) Grand Funk Live: The American Band (1986) Bosnia (1997)