Верхньодністро́вські Бески́ди — частина Східних Бескидів у межах Самбірського, Дрогобицького та Стрийського районів Львівської області. Займають північно-західну частину Скибової тектонічної зони Карпат і охоплюють площу 1311,6 км².
На півночному сході обмежені Передкарпаттям, на півдні — Сколівськими Бескидами, на південному заході — Стрийсько-Сянською Верховиною. На півдні межують із Західними Бещадами.
Рельєф Верхньодністровські Бескиди]складені флішем. Для регіону характерний низькогірний рельєф із м’якими, згладженими обрисами й куполоподібними вершинами хребтів, який розчленовують притоки Дністра, Стривігора, Стрия та інших річок. Абсолютні висоти коливаються від 250–500 м у крайових частинах до 850–900 м н.р.м. у південно-західній частині. Пересічна висота становить близько 750 м, а найвищою точкою є гора Маґура-Лімнянська (1022 м).
Геоморфологія За Ярославом Кравчуком (2005), у межах регіону виділяють чотири геоморфологічні підрайони: Крайове низькогір'я: Хирівський та Підбузький підрайони (сформувалися на Береговій, Орівській і частково Сколівській скибах). Внутрішнє низькогір'я: Орово-Магуро-Лімнянський та Топільнице-Розлуцький підрайони (сформувалися на скибах Парашки, Зелем’янки і Рожанки).
Геоморфологічне районування Хирівський підрайон Займає нешироку смугу типового крайового низькогір’я на межиріччях Вирви, Стривігору та Дністра. Берегова скиба в рельєфі практично не виражена, оскільки перекрита Орівським насувом. Висоти. Невисокі хребти з абсолютними висотами від 500–550 м до 600–730 м н.р.м. та куполоподібними вершинами. Головні вершины: г. Велика Сушиця (732,6 м) та г. Комарка (651,7 м). Рельєф та геологія. Хребти сильно розчленовані долинами річок Вирви, Стривігору, Дністра та їхніх численних приток. У геологічній будові хребтів переважають відклади стрийської світи.
Підбузький підрайон Є південно-східним продовженням крайового низькогір’я на межиріччі Дністра та Бистриця-ТисменицькаБистриці-Тисменицької]] (Бистриці-Підбузької). Смуга низькогір’я тут значно розширена завдяки Орівській морфоструктурі, у будові якої провідну роль відіграють відклади стрийської світи верхньої крейди. До Передкарпаття підрайон підходить чітко вираженим уступом. Висоти. Абсолютні висоти поступово зростають у південно-східному напрямку — від 500–600 м н.р.м. (на межиріччі Дністра й Бистриці) до 600–720 м н.р.м. (на межиріччі Бистриці й Тисьмениці; г. Биковець, 734 м н.р.м.). Особливості. Північно-західна частина приурочена до Воля-Блажівського блокового підняття, яке добре виражене в рельєфі вигином русла річки Дністер та найвищою відміткою в межах Сколівської морфоструктури — г. Виділок (825 м н.р.м.). Територія густо розчленована притоками Бистриці та Дністра.
Орово-Магуро-Лімнянський підрайон Розміщений на межиріччі Дністра й Стривігору та охоплює морфоструктури Парашки, Зелем’янки й Рожанки. Морфоструктура Парашки. Займає найширшу смугу і представлена двома низькогірними хребтами, що розділені поздовжніми долинами. Основні вершины: г. Свинний (752 м), г. Кобила (749 м), г. Магура (736 м). Морфоструктура Зелем'янки. Пов’язана з хребтами Оровий та Верх Оровий з типовими куполоподібними вершинами й висотами 700–800 м н.р.м. Основні вершини: г. Яворнисько (800,5 м), г. Горб (739,9 м). Рельєф та геологія. Хребти складені відкладами дрібноритмічного флішу верхньої крейди, еоцену та олігоцену, через що територія має вигляд сильно розчленованого погорбованого низькогір’я. Схили хребтів порізані численними зворами й балками, а їхні круті береги часто ускладнені зсувними процесами.
Топільнице-Розлуцький підрайон Охоплює межиріччя Дністра та Стривігору в межах морфоструктур Парашки, Зелем’янки і Рожанки (Розтоцько-Розлуцький ланцюг). Висоти. Зростають у південно-західному напрямку від 750–800 м до 850–900 м н.р.м. Характерні вершини: г. Маловенка (848,2 м), г. Вишка (838,5 м), г. Присліп (827 м). Особливості рельєфу. Для підрайону характерне чітке чергування хребтів «карпатського» (північно-західного) простягання з поздовжніми долинами (річки Топільниця, Свидник, Ясениця, Волосянка). У рельєфі добре простежуються фрагменти Бескидської та Підбескидської поверхонь вирівнювання, а також долинні педименти. Геологія. У будові хребтів головну роль відіграють відклади стрийської світи, а поздовжніх долин — менілітової світи. У південно-західній частині на геоморфологію суттєво впливають кросненські відклади.
Денудаційні рівні та екзогенні процеси У найзагальнішому вигляді, залежно від характеру рельєфу та висоти над рівнем моря, у геоморфологічній будові Верхньодністровських Бескид виділяють три денудаційні рівні, кожен з яких характеризується своєрідною геоморфологічною структурою та відповідним типом рослинного покриву: Прирічковий нижній рівень. Приурочений до заплав та низьких терасах річок. Тут переважають гігрофільні угруповання вільхи клейкої (Alnetum glutinosae), а на дещо вищих ділянках — вільхи сірої (Alnetum incanae). Прирічковий верхній рівень. Охоплює вищі річкові тераси та межирічні зниження. Для нього характерні дубові ліси з дуба звичайного (Quercetum roboris) та грабові бучини (Caprineto-Quercetum). Схиловий рівень. Охоплює круті та середньокруті схили хребтів. Тут найбільш поширені чисті бучини з бука лісового (Fagetum sylvaticae), ялицеві бучини (Abieto-Fagetum) та яворові бучини (Acereto-Fagetum).
На гірських схилах (де випадає 700—900 мм опадів на рік) періодично виникають небезпечні рельєфотвірні екзогенні процеси, серед яких найбільш ризикованими є зсуви. Характерним біоіндикатором потенційно небезпечних зсувних зміщень на схилах виступає хвощ великий (Equisetum telmateia Ehrh.). Для запобігання зсувам застосовують лісомеліоративні заходи та збереження природного лісу.
Ландшафтна структура та регіоналізація Верхньодністровські Бескиди сформувалися в межах Скибової тектонічної зони і характеризуються сильно зім'ятими складками з твердого палеогенового і крейдового флішу, часто перевернутими і насунутими до північного заходу. Скиби, насунуті на Передкарпатський прогин, характеризуються малими швидкостями сучасних вертикальних рухів, через що є найнижчими та найбільш освоєними.
Дослідження структури геосистем локального рівню опирається на ландшафтні карти масштабу 1:200 000 (де елементами виступають геосистеми до рангу «місцевість») та 1:50 000 (до рангу «складне урочище») (за класифікацією Г. Міллера). У межах регіону виділяють два індивідуальні ландшафти та шість висотних місцевостей:
Орівський ландшафт (486 км²) — охоплює окраїнні ланцюги карпатських хребтів (Берегова та Орівська скиби), сформованих як насуви на Передкарпатський прогин. Представлений низькогірними хребтами (абсолютні висоти 600—800 м, відносні — 200—300 м), розтитими поперечними долинами та поздовжньо розділеними річками (Стинавка, ділянки Бистриці Підбузької та Стрия). Через доступність і широкі долини майже повністю позбавлений природного лісу. Домінує місцевість низькогірних спадисто- і крутосхилих розчленованих хребтів (53 % площі). Верхньодністерський ландшафт (825,6 км²) — сформувався на північно-західному продовженні Сколівської скиби, Зелем'янки та Рожанки, відокремлених долиною річки Стрий. Характеризується паралельністю хребтів (абсолютні висоти 750—800 м) і поздовжніх річкових долин. Зсувна розчленованість тут більша, а хребти поділені на окремі ланцюги останців. Ліси збереглися переважно у верхів'ях крутих схилів. Вертикальна поясність практично відсутня через антропогенну трансформацію. Домінують місцевості крутосхилих (45 % площі) та низькогірних (24,5 %) розчленованих хребтів.
Клімат Кліматичні умови регіону визначаються географічним положенням, висотою над рівнем моря та гірським рельєфом, який виступає бар'єром для повітряних мас. Орографія сприяє формуванню температурних інверсій, застійних явищ, фенів, а також місцевої гірсько-долинної та перевальної циркуляції.
Формування мережі метеорологічних спостережень розпочалося наприкінці XIX століття, проте через війни діяльність станцій регулярно переривалася (зокрема в м. Турка спостереження велися у 1883–1888, 1890–1899, 1902, 1904–1911 рр.). У сучасному регіоні діє лише метеопост у м. Старий Самбір (347 м н.р.м.), а поблизу розташовані метеостанції в м. Дрогобич (275 м), Самбір (295 м) та Турка (587 м).
Сонячна радіація. Тривалість сонячного сяяння (за метеостанцією Турка) становить 1750–1800 годин на рік (~40 % від астрономічно можливої). Сумарна сонячна радіація складає 92–96 ккал/см² на рік (улітку — 41–42 ккал/см², узимку — 8 ккал/см²). Річний радіаційний баланс становить 45 ккал/см², від'ємні значення фіксуються лише у грудні та січні. Термічний режим. Належить до вологих і помірно теплих областей. Загальною особливістю є повільна зміна температур улітку й узимку та швидка навесні (найстрімкіший підйом у березні — травні) й восени. Найтеплішим місяцем є липень, найхолоднішим — січень. Середньомісячна температура липня у передгір'ї становить 18,0—18,5 °C, зі збільшенням висоти знижується до 15—16 °C, а на висотах понад 1000 м сягає 12 °C. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 170 днів у передгір’ях до 120 на вершинах хребтів.. Екстремальні температури та відлиги. Абсолютний мінімум температур становить: у Старому Самборі — -33 °C, у Турці — -35 °C, у Дрогобичі — -32 °C. Абсолютний максимум у Старому Самборі та Турці сягає +34 °C, у Самборі — +32 °C. Узимку часто трапляються відлиги (найбільше у грудні — 18–20 днів; у січні — 13–15 днів), під час яких температура може підніматися до +15 °C. Зволоження та хмарність. Відносна вологість повітря становить 60 % і більше. У зимові місяці переважає хмарна погода (60–70 % хмарних днів), улітку частка ясних днів зростає до 25 %. Максимум опадів припадає на липень, найменша кількість — на січень. Сніговий покрив формується в другій половині листопада, стає постійним у грудні та сходить до середини березня. Вітровий режим. Переважає західно-східне перенесення у вільній атмосфері та північно-західні, західні й південно-західні вітри біля поверхні. Переважні швидкості становлять 1–3 м/с, проте під час сильних штормів на вітроударних схилах виникають вітровали та буреломи. Кліматичне районування. Згідно зі схемою М. Адріанова, у регіоні сформувалася помірна зона із сумою активних температур (понад 10 °C) у межах 1800—2400 °C та гідротермічним коефіцієнтом 2–3. Виділяються дві підзони: більш тепла (уздовж берегових хребтів та річкових долин Дністра і Стрия) та менш тепла (охоплює основні низькогір'я).
Ґрунти, флора та лісові ландшафти Природно-географічні умови Верхньодністровських Бескидів сприятливі для росту високопродуктивних листяних і хвойно-листяних лісів.
Типи ґрунтів: Бурі гірсько-лісові ґрунти - найпоширеніший тип. Відзначаються постійним вивітрюванням і залученням нових мінералів, що зумовлює їхню стабільну «молодість» і високу родючість (I–II класи бонітету деревостанів). Сформовані під ялицево-буковими лісами. Світло-бурі гірсько-лісові ґрунти поширені в передгір'ях під дубовими та грабово-буковими лісами (легкосуглинкові, кислі), а також під моно- і олігодомінантними бучинами на висотах 700–900 м (евтрофні, глибокі — до 1–1,5 м). Світло-сірі опідзолені гірсько-лісові ґрунти утворилися в урочищах, де корінні бучини були замінені кількома поколіннями штучних смерекових монокультур, що спричинило підкислення та деградацію ґрунтового покриву. Дерново-алювіальні та дерново-глейові ґрунти сформовані в заплавах і на терасах Дністра та його приток. Вкриті стрічковими вільшинами з вільхи клейкої та сірої, які виконують важливу ґрунтозахисну та водоохоронну роль. Лучні дерново-буроземні ґрунти займають річкові тераси (Дністра, Стривігора, Бистриці Підбузької, Стрия), зайняті різнотравними луками й сіножатями.
Рослинність та флористичні особливості. На поширення лісової рослинності суттєво впливають висота над рівнем моря, крутизна схилів та їхня експозиція, що визначають радіаційний і тепловий баланс.