Жида́чів (Удеч) — місто у Львівській області, центр Жидачівської об'єднаної територіальної громади Стрийського району, одне із найдавніших міст Прикарпаття.
Географія Розташоване на межі горбистої Подільської височини та плоскої улоговини Передкарпаття, за 3 км від впадіння в Дністер його найбільшої притоки річки Стрий.
Історія
Найдавніші поселення на території міста простежуються вже понад 20 тисяч років, про що свідчать археологічні знахідки.
Перша письмова згадка про місто датується 1164 роком (згадується як Удеч або Зудечів). Надалі в документах зафіксовано близько 25 назв міста.
Уже у ХІІ столітті місто сформувалося як потужний торговельний центр і відігравало значну роль в економічних зв'язках Галицько-Волинської Русі з Київською Руссю та західними і причорноморськими країнами. Через Жидачів проходив важливий торговий шлях із Сходу на Захід. Крім того, завдяки судноплавним в той час річкам Дністер та Стрий, Жидачів був зв'язаний з столицею Галицько-Волинської Русі — містом Галичем, з придунайськими містами та морським портом Київської Русі — Олешшям. Жидачівські купці вели жваву торгівлю також з містами Польщі, Німеччини, Угорщини та інших країн.
Близько XIV століття в Удечі поселились євреї.
Наприкінці XIV століття на тривалий час підпало під владу Польщі. У цей час тут виникає римо-католицький храм, якому у 1387 році король Владислав II Ягайло дарував село Рогізно. 1393 року місто отримало магдебурзьке право, що відповідало інтересам іноземних ремісників та торгівців, котрі в цей час активно заселяли галицькі міста. В часи останньої фази боротьби за галицько-волинську спадщину, яку тоді вели Польща та Литва, з 1405 по 1431 (або 1421-1430), Жидачів став столицею брата лідера православної партії князя Свидригайла — Федора Любартовича, котрий прибув сюди із Сіверщини.Шараневич І. (1863) Исторія Галицко-Володимирской Руси, от найдавнѣйшихъ временъ до року 1453. Львовъ: Печатня Ставропигійского института, -С.305 У 1415 році за кошти Федора була оздоблена місцева церква. Відповідно до історичних джерел, крім Федора, містом від його імені управляв галицький боярин Ленко, автор грамоти 1424 року, написаної староукраїнською мовою. В 1435 році Жидачівський повіт передано князеві Земовиту Мазовецькому, який віддав його у володіння жидачівському судді Сеньку Прочоличу з Рудного, очевидно, теж місцевому галицькому феодалові. Місто було центром староства гродового, Жидачівського повіту Львівської землі, Руського воєводства, одним із найбільших міст Галичини, центром торгівлі сіллю. Крім того, мешканці займались землеробством і ремісництвом. Ці заняття відображені на гербі міста 1653 року — біла соляна куля, леміш від плуга, серцеподібний щит. В 1602 р. споруджується мурований латинський храм. Його головний вівтар, присвячений Успінню Діви Марії, було збудовано 12 жовтня 1612 року. З того часу зберігся вишуканий різьблений вхідний портал святині, заснований жидачівським старостою Золчинським.
Жидачів увійшов в історію як місце де під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького тут і в навколишніх селах почали формуватись ударні групи й загони повсталих, які знищували шляхетські маєтки. Так, на початку 1648 року жидачівські міщани на чолі з попом Ільком та його зятем Федором напали на замок, пограбували шляхетське майно і наробили чимало шкоди. Принагідно були знищені і всі судові книги шляхетських гродських і земських судів. (Наявні у Львівському архіві судові книги розпочинаються з 1649 року). Восени 1648 року запалали й інші панські маєтки у Жидачеві. Один з маєтків захопили 136 повстанців, серед яких було 88 селян, 40 міщан, а решта (8) — отамани й попи. Сформована в Жидачеві одна з ударних груп повстанців знищила багато шляхетських маєтків далеко за межами міста. В 1676 році, Ян III Собеський, готуючись до війни з турецькими загонами під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші «Шайтана», стояв біля міста табором. Бої тривали майже місяць, вирішальною стала битва від 17 жовтня 1676 року. Король Речі Посполитої підписав з турками мирну угоду, відібрав 12 000 полонених, яких гнали в ясир, було відслужено урочистий молебень (месу) з приводу перемоги в костелі Жидачева.
16 вересня 1768 року у Жидачеві було страчено чотирьох гайдамаків — Василя Крупського з Лисянки, Івана Бученка з Черкас, Івана Засилова з Краснопілля (Уманщина) і Якима Шелеста з Жаботина (Смілянщина).
XIX століття відоме як період епідемій холери, пожеж, від яких часто потерпало населення міста. У 1848 р. була розібрана давня церква св. Теодора, що знаходилась у середмістіПетрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись с 1700 до 1772 г.: - Львів : Тип. Ставропиг. Інст., 1874 - 1897, - с. 206. Проте, вже у другій половині XIX століття будуються кам'яні будівлі приміщення повітового суду, повітової ради, два приміщення школи. В 1889 році закінчується в будівництво колії Стрий — Ходорів і з цього часу Жидачів отримав залізничне сполучення.
Американський хасид Леві Іцхак Хагер, чиї предки багато років тому виїхали з Роздола вважає, що існує «духовний трикутник» Розділ-Жидачів-Берездівці.
1 січня 1925 р. до міста приєднано село Фільварки Жидачівські.
Перед Другою світовою війною в місті нараховувалось близько 4200 мешканців, з них — понад 1900 українців, 1290 поляків, 950 євреїв. У роки Другої світової війни в місті була знищена, репресована четверта частина його мешканців. Все єврейське населення міста було знищено. У 1945 році з Жидачева було виселено всіх поляків. Період з вересня 1939 року по липень 1941 і 1944–1991 період радянської влади.
У повоєнні роки розвиток міста пов'язаний із будівництвом і діяльністю целюлозно-паперового комбінату, запущеного в дію 1951 року.
Сьогодні місто має дуже високий рівень безробіття. Починаючи з 1996 року, 21 вересня — день міста.
У 2018 році в Україні передбачено відзначення на державному рівні 625-ї річниці з часу надання магдебурзького права місту Жидачеву (1393).
Марія Турченяк. Із далечі віків древній Жидачів. – Львів: Манускрипт, 2018. – С. 168
Церква Воскресіння Господнього Історія Жидачева зберегла відомості про декілька парафіяльних храмів, які служили для потреб вірян. Серед них храм св. мч. Теодора Тирона, Різдва Пресвятої Богородиці, св. Миколая і Воскресіння Господнього. З перелічених церков лише святиня на честь св. Теодора стояла в самому місті, і її відвідувало близько 40 вірян. У 1848 році церкву розібрали. Сакральна споруда на честь св. Миколая знаходилась за костелом і до неї належало 38 парафіян. Блискавка спалила цей храм. Церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці стояла на пагорбі за валом і її називали монастирською, оскільки там служили василіяни. Церковні реєстри зафіксували, що кількість її вірян становило 24 особи. У 1742 році річка Стрий знищила цю святиню, а вцілілою залишилася лише парафіяльна церква на честь Воскресіння Господнього, яку відвідували 60 вірян, і, як зазначає передання, «збудована без єдиного цвяха». Ця святиня вважалася деканальною і двічі горіла – 1848 і 1888 року. Після пожежі жидачівська громада в 1892 році озвучила рішення спорудити новий мурований храм. Будівництво розпочали зазначеного року, а 29 вересня 1901 року церкву вже освятили. У ній зберігається чудотворна ікона 1466 року з колишнього монастирского храму. 19 травня 1912 року жидачівський храм з душпастирським візитом відвідав митрополит Андрей Шептицький, який освятив іконостас. У 1946 році парафію насильно перевели в лоно РПЦ. Через це церкву не закривали і вона залишилася чинною. У 1956 році інтер’єр храму відновили, а в 1985 році розписали. У процесі таких реноваційних робіт було втрачено всі мистецькі напрацювання руки Теофіла Копистинського. Під час становлення незалежності України частина місцевої релігійної громади задекларувала свій намір відновити діяльність УГКЦ у Жидачеві. Таким чином 17 вересня 1991 року виконком Львівської обласної ради народних депутатів зареєстрував (№ 495) Статут парафії УГКЦ. Фасад храму відновили в 2002 році, а 29 серпня 2006 року єпископ Юліян (Гбур) надав дозвіл на ремонтні роботи інтер’єру храму.
Древня печатка парафії Воскресіння Господнього Сфрагістичний матеріал Жидачівської церкви є цікавим для дослідників тим, що його виявлено не лише на локальних парафіяльних актах. Географія застосування цього сфрагісу значно ширша, оскільки Жидачівська церква була деканальною. З огляду на це отець-декан при потребі і на прохання душпастирів деканату затверджував своєю печаткою представлені йому парафіяльні акти підлеглих йому релігійних громад. У цьому контексті досліджений відбиток сфрагісу з Жидачева є цікавим інформативним джерелом, котре показує тогочасний взаємозв’язок церковних спільнот у контексті вивчення їх парафіяльного документообігу.
Парафіяльний відбиток печатки м. Жидачева - агіографічно-гласного типу, читабельний, овальної форми, з чорним відтінком і легендою літерами латинської абетки: SIG. ECC: PARO:. IN ZEDACZOW :RESURECTIONIS :XTI: †. (ПЕЧ.[атка] ЦЕР.[кви] ПАРО.[хії] В ЖИДАЧЕВІ: ВОСКРЕСІННЯ: Х[риста] Т[розпʼятого] І[суса]. Літери легенди друковані, розділені крапками, двокрапками і малим хрестом та відділені від зображення овалом. Відтиск доволі ілюстративний. На мініатюрі відтворено зображення Воскреслого Господа, який стоїть над гробом, тримаючи в руках увінчаний хрестом жезл. Постать воскреслого Христа зображена у повний ріст. На розпростертих руках Спасителя зображено полотно-плащаницю. Очевидно, що відтиск за своєю інформативністю належить до парафії м. Жидачів і є споріднений з назвою місцевої церкви. (Ілюстрація 1). Політика
Парламентські вибори, 2019 На позачергових парламентських виборах 2019 року у місті функціонували 6 окремих виборчих дільниць № 460357–460361, 460417.
Результати зареєстровано 7751 виборець, явка 49,48%, найбільше голосів віддано за «Голос» — 22,40%, за Слугу народу — 22,11%, за «Європейську Солідарність» — 18,88%. В одномандатному окрузі найбільше голосів отримав Андрій Кіт (самовисування) — 27,73%, за Володимира Гаврона (Голос) — 17,81%, за Андрія Гергерта (Всеукраїнське об'єднання «Свобода») — 14,73%.
Населення
Національний склад Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року: НаціональністьВідсотокукраїнці96.34%росіяни2.21%поляки0.90%білоруси0.27%інші/не вказали0.28%
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська1139797.55%російська2271.94%польська330.28%білоруська130.11%вірменська50.04%угорська20.02%румунська10.01%інші/не вказали50.05%Усього11683100%
Транспорт Територією міста проходить автошлях .
Пам'ятки історії і культури У наш час у місті є понад 30 пам'яток історії і культури. Серед них: залишки давньоруського городища, замку ХІІ — XIV ст. чудотворна ікона Богоматері Воплочення — Жидачівська Оранта 1406 р. (знаходиться в церкві Воскресіння). з (за радянських часів спочатку був автовокзал, потім — краєзнавчий музей), тепер діючий храм католиків на трьох пагорбах за містом раніше було родове помістя, до якого, за легендами, веде підземний хід з костелу старі «панські» конюшні (зараз навчальні класи, гаражі місцевого ПТУ).
Зберігся старий «польський» цвинтар.
У жовтні 1992 р. в місті було відкрито .
Освіта Жидачівський професійний ліцей Жидачівський заклад загальної середньої освіти І-III ст. № 1 ім. Героя України Тараса Матвіїва Жидачівський заклад загальної середньої освіти І-III ст. № 2 Жидачівський заклад загальної середньої освіти І-III ст. № 3 ім. Омеляна Партицького (уродженця с. Тейсарова) Жидачівська дитяча музична школа
Міста-партнери Прнявор, Домброва-Тарновска, Челядзь, Вієсіте, Білопілля,
Відомі люди Юліан-Юрій Дорош — український фотограф-художник, піонер української кінематографії в Галичині, етнограф, краєзнавець, член Українського фотографічного товариства. Михайло Гівель — радянський футболіст. Ярослав Ланчак — український кінорежисер. Байтала Михайло Романович — директор Департаменту пожежної безпеки, відомий пожежник.