Дихотомі́я ро́зуму та ті́ла — погляд, що думка не є матеріальною, і тому відмінна від тіла. Дихотомія вважається початковою ідеєю дуалізму. Ця концепція стала відома завдяки філософським працям Рене Декарта. Відповідно до цієї точки зору, матеріалістичний погляд на світ є примітивним і незначним. Відсутність експериментальних доказів цієї точки зору стало проблемою дуалізму, і багато сучасних філософів схильні вважати, що розум від тіла невіддільний. Заперечення дихотомії є однією з основ таких наук як соціобіологія, еволюційна психологія, нейроінформатика. Найсерйозніша заявка на збереження дуалізму в сучасній філософії пов'язана з поняттям квалії.
Проблема тіло-розум — це філософська проблематика, що стосується типу зв'язку, який розум підтримує з тілом, зокрема із мозком. Хоча ця проблема могла бути поставлена з перших філософських розробок, зокрема Платона, і хоча своє сучасне формулювання вона здобула, починаючи із XVII століття, лише протягом XX століття вона була поставлена експліцитно як фундаментальне питання, навіть, як центральне питання філософії розуму, під англійським висловом mind-body problem. Говорять також про дихотомію тіло-розум. Саме на очевидному визнанні, що тіло і розум відрізняються і що вони взаємодіють лежить історична відправна точка проблеми тіло-розум. Головна теоретична перешкода розумінню цієї взаємодії є перешкода «причинного виключення» фізичної сфери, названа також «причинною повнотою»: якщо фізичні процеси як ті що відбуваються в нашому тілі чи в нашому мозку мають тільки фізичні причини та наслідки, тоді вони не можуть мати власне ментальних причин чи впливів на розум. Ця складність розуміння взаємодії між тілом і розумом спочатку складала основу проблеми з якою стикнулися філософи розуму починаючи з Декарта. Починаючи з XIX століття в рамках матеріалізму виникло інше важливе питання, що стосується відношення тіло-розум: як сприймати специфічність розуму по відношенню до тіла, якщо розум не що інше як фізичний процес?
Проблема «тіло-розум» постає сьогодні в рамках нового дисциплінарного поля — філософії розуму, яке становить одне з головних розгалужень аналітичної філософії. Під «розумом» mind треба розуміти сукупність станів чи ментальних процесів, що приписують людським істотам, чутливим чи розумним організмам. Серед різних видів ментальних станів розрізняють емоції, відчуття, перцепції, уявні уявлення, вірування, вольові акти (бажання). Ці стани володіють двома характерними головними рисами: «пережитий досвід», який відчувається суб'єктивно та якісно, і інтенціональність. Інтенціональність ментального стану полягає у факті спрямованості на щось, у наявності у ментального стану якогось об'єкта. Деякі ментальні стани у цьому сенсі мають репрезентативний вимір. На іншому полюсі проблеми під тілом потрібно розуміти сукупність фізичних процесів, які корелюються із цими ментальними станами, без того, щоб можна було передбачити природу цієї кореляції. Як правило в цьому контексті поняття тіла відсилає до того, що відбувається в мозку.
У філософії розуму проблема поставлена природою відносин між тілом і розумом частково пов'язана із складністю пояснення зв'язків, які існують між фізичними станами, що відбуваються в мозку і ментальними станами, що залежать від свідомості. Однак проблема тіло-розум охоплює більш широке поле проблематики, ніж проблема, що відповідає «тяжкій проблемі свідомості», проблемі, яка стосується лише суб'єктивних та якісних аспектів досвіду, і тому вона не повинна бути з нею сплутана. Вона також піднімає важливе питання нормативного характеру розуму і дій пов'язаних з ним.
Проблема тіло-розум
Виклад проблеми
Тіло і розум відрізняються Досвід, який ми маємо про себе, змушує нас сприймати відчуття, думки та дії, які, як правило, ми приписуємо собі і які, здається, характеризують нас по суті. Такий наш досвід інтуїтивно підштовхує нас здійснити розмежування між нашими психічними станами та фізичними станами оточення чи нашого тіла. Перші на відміну від других включають «прожитий» досвід, випробуваний суб'єктивно, і мають «інтенційний» характер. Здається, що ментальні стани переживаються в приватному та особистому режимі, тоді як фізичні стани, через їх зовнішність та їх публічний аспект, здаються об'єктивними., chap. 1, sect. 2: «La distinction entre les états mentaux et les états physiques». Також здається, що психічні стани інтенційні в тому сенсі, що вони спрямовані на те, що вони представляють, в тому числі у випадку уявних представлень. Зі свого боку, фізичні стани не характеризуються таким чином, і підтримують причинні зв'язки між собою, які відрізняються від зв'язків, що підтримують між собою навмисні стани чи уявлення. Вони також, схоже, не визначають нас по суті, і у нас є відчуття уникнення типу детермінізму, який їх регулює. Нормативність є важливою характеристикою, як правило, присвоювані специфічним чином ментальним станам. Наші вірування, наші бажання та наші дії, здійснювані добровільно підпорядковуються причинам чи нормам, які ми не знаходимо у фізичних поясненнях. Ці причини або норми відрізняються від причин, які визначають нашу поведінку або фізичні стани, в яких ми знаходимося. Вони роблять можливими твердження аксіологічного типу (моральні, політичні тощо), що стосуються цінностей і того, що «повинно бути». Крім того, ми спонтанно віримо у свободу волі. Ми вважаємо, що, певною мірою, людина може визначити те, що вона хоче робити, і що вона не хоче робити. Це стосується також сфери вірувань: ми вважаємо, що ми вільно тренуємо свої переконання, що зробило б нас відповідальними за це. Це поширюється на сферу вірувань, ми вважаємо, що є вільними самим формулювати наші переконання, що зробило б нас відповідальними за них. Із своєї сторони фізичні стани характеризуються детермінізмом, кожен фізичний стан слідує за іншими, згідно певних визначених законів. Отже, ні детермінізм, ні випадковість не дозволяють зрозуміти специфічність свободи волі, яку ми сприймаємо за допомогою інтуїції.
Серед характерних рис, найчастіше згадуваних, щоб відрізнити ментальні стани від фізичних можна відмітити наступні: Ментальні стани Фізичні стани приватні, безпосередньо доступні публічні, безпосередньо недоступні суб'єктивні і якісні (кваліа) об'єктивні і кількісні інтенціональні, репрезентативні «сліпі» пояснювані за допомогою raisons пояснювані за допомогою causes нормативні фактичні вільно сформовані чітко визначені
Тіло і розум взаємодіють Хоча ментальні стани здаються нам відмінними від фізичних станів, розум нам не здається незалежним від тіла та фізичного світу. Дійсно, досвід, який ми маємо про себе, за допомогою якого ми сприймаємо себе як істоти, наділені відчуттями, істоти, що діють і думають, веде не лише до розрізнення розуму і тіла, але й до думки, що між ними існує щось щонайменше схоже на причинний зв'язок, що загалом існує форма взаємодії, згідно з якою одне впливає на інше. Відповідно до цієї точки зору, взаємозв'язок тіло-розум можна охарактеризувати як взаємодію між двома типами реальності, з, chap. 1, sect. 3: «Le rapport causal entre les états mentaux et les états physiques».:
фізичні стани, що спричиняють ментальні стани: точніше фізична структура нашого середовища і нашого тіла спричиняє сприйняття і вірування про наше середовище і наше тіло, а також емоції ментальні стани, що спричиняють фізичні стани, точніше бажання чи вольові акти спричиняють певну фізичну поведінку, а саме фізичні стани, які здатні створювати бажані наслідки.
Ми можемо додати до цього, що деякі ментальні стани, здається, викликають інші ментальні стани (наприклад, моє відчуття спраги, здається, є причиною мого бажання пити), і це відрізняється від того, як фізичні стани викликають інші фізичні стани. Крім того, часто є причинні ланцюжки, чи схожі на причинні ланцюжки, які включають відразу фізичні і ментальні стани. Наприклад, ми можемо розглянути, що надмірна теплота навколишнього повітря викликає у мене неприємне відчуття тепла; що моє неприємне відчуття тепла викликає моє бажання охолодити навколишнє повітря, увімкнувши кондиціонер; нехай це бажання спонукає мене натиснути кнопку кондиціонування; потім, нарешті, охолодження повітря, здійснене кондиціонером, викликає зникнення мого неприємного відчуття тепла.
В причинному зв'язку між тілом і розумом, це причинність розум⇒тіло є в центрі інтересів пов'язаних із проблемою тіло-розум. Дійсно, дискусія в основному точиться навколо питання знати те, як можливо, що ментальні стани викликають фізичні стани. В міру того як визнано, що фізичні стани мають причинну силу, отримання задовільної відповіді на це питання повинно було б дозволити вирішити питання причинності тіло⇒розум.
Достатньо фізичної причинності Успіх сучасних наук про природу, зокрема фізики, заставляє подумати про філософський принцип, який найчастіше називається «принципом фізичної повноти», який лежить в основі матеріалістичної концепції світу, і перше формулювання якого ми знаходимо в XVII столітті в англійського філософа Томаса Гоббса. Дана повнота стосується одночасно причин (причинна повнота), законів (номологічна повнота) і пояснень (експлікативна повнота) фізичних станів, chap. 1, sect. 4: «L'importance des sciences de la nature moderne».. Цей принцип підтверджує наступну тезу:
Наскільки фізичні стани мають причини, підлягають законам і можуть бути пояснені, тоді будь-який фізичний стан має закінчені фізичні причини, підлягає закінченим фізичним законам і має закінчене фізичне пояснення.
Іншими словами, для будь-якого фізичного стану ніколи не потрібно шукати причини для його виникнення поза межами вивчення фізики (включаючи речовину, сили, простір-час). Якщо можна знайти причинно-наслідкове пояснення для будь-якого фізичного стану, то ми можемо виявити пояснення, яке стосується виключно інших фізичних станів, враховуючи фізичні закони. На відміну від двох попередніх тверджень про проблему тіло-розум («тіло і розум відрізняються», і «тіло і розум взаємодіють»), принцип фізичної повноти, згідно з яким «фізичної причинності достатньо» не ґрунтується на досвіді, який ми маємо про нас самих, але на результатах сучасних природничих наук. Це філософська теза, заснована на екстраполяції фундаментальних та універсальних теорій цих наук. На користь такого принципу було висунуто кілька аргументів. Один з найважливіших заснований на тому, що сучасні науки про природу роблять нам доступними, з появою механіки як науки про рух у XVII столітті, основні фізичні теорії, які є універсальними, тобто теорії, закони яких застосовуються до всіх станів та фізичних систем. Однак універсальна теорія за визначенням виключає, що існують причини, закони чи пояснення, що зсилаються на змінні, які не відображаються в цих теоріях, і, зокрема, не фізичні причини, закони чи пояснення. Ще один важливий аргумент полягає в тому, що немає жодного емпіричного признаку, який би вказував на існування нефізичних причин, що втручаються в природу.
Несумісність тверджень Проблема тіло-розум по суті полягає в тому, що є вагомі причини визнати кожне з наступних трьох суджень, які, розглянуті разом, однак утворюють необґрунтовану тріаду, chap. 1, sect. 5: «Le problème de la philosophie de l'esprit».: Ментальні стани — це не фізичні стани: принцип дуалізму тіло-розум (1) Ментальні стани спричиняють фізичні стани, і навпаки: принцип взаємодії тіло-розум (2) Кожен фізичний стан має закінчені фізичні причини: принцип фізичної повноти (3)
Ці три судження попарно сумісні, але якщо ми не допустимо для даного випадку гіпотезу причинної надтермінованості (згідно з якою ментальна причинність додається до фізичної причинності), кожна з цих пар сумісних суджень передбачає помилковість третього : (1) та (2) не припускають (3): якщо ментальні стани не є фізичними станами, але вони викликають фізичні стани, то принцип фізичної повноти є помилковим (це позиція інтеракціоністського або декартового дуалізму)