Чарльз Мі́нґус (, 22 квітня 1922 — 5 січня 1979) — американський джазовий контрабасист, композитор, бенд-лідер, піаніст і письменник. Головний прихильник колективної імпровізації, він вважається одним з найвидатніших джазових музикантів і композиторів в історіїSee the 1998 documentary Triumph of the Underdog, його кар'єра охоплює три десятиліття і він співпрацював з іншими великими джазовими музикантами, такими як Дюк Еллінгтон, Чарлі Паркер, Макс Роуч та Ерік Долфі. Творчість Мінґуса варіювалася від просунутого бібопу та авангардного джазу з малими та середніми ансамблями до першопрохідців у стилі постбопу на таких знакових записах, як Pithecanthropus Erectus (1956) та Mingus Ah Um (1959), а також прогресивних експериментів біг-бенду, таких як The Black Saint and the Sinner Lady (1963).
Композиції Мінґуса продовжують грати сучасні музиканти — від репертуарних колективів Mingus Big Band, Mingus Dynasty та Mingus Orchestra до старшокласників, які потрапляють до чартів і беруть участь у конкурсі середньої школи імені Чарльза Мінґуса. 1993 року Бібліотека Конгресу США придбала колекцію документів Мінґуса, включаючи партитури, звукозаписи, кореспонденцію та фотографії, — те, що вони назвали «найважливішим придбанням колекції рукописів, пов'язаних із джазом, за всю історію Бібліотеки».
Біографія
Ранні роки та кар'єра Чарльз Мінґус народився в Ногалесі, штат Аризона. Його батько, Чарльз Мінґус-старший, був сержантом армії СШАGene Santoro, Myself When I am Real: The Life and Music of Charles Mingus (Oxford University Press, 1994); . Мінґус-молодший виріс в основному в районі Воттс у Лос-Анджелесі.
Етнічне походження Мінґуса було складним. У його родоводі були представники німецько-американського, афроамериканського та індіанського походженняSantoro, 2000. Його дід по материнській лінії був китайським підданим Великої Британії з Гонконгу, а бабуся по материнській лінії — афроамериканкою з півдня Сполучених Штатів. Мінґус був пра-пра-правнуком патріарха-засновника своєї сім'ї, який, за більшістю свідчень, був німецьким іммігрантом. В автобіографії Мінґуса Beneath the Underdog його мати описується як «дочка англійця/китайця і південноамериканської жінки», а батько був сином «чорношкірого фермера і шведської жінки». Чарльз Мінґус-старший стверджував, що його мати та її чоловік виховували його як білу людину до чотирнадцяти років, коли його мати розповіла родині, що справжній батько дитини був чорношкірим рабом, після чого йому довелося втекти з сім'ї і жити самостійно. Автобіографія не підтверджує, чи вірив Чарльз Мінґус-старший або сам Мінґус у правдивість цієї історії, чи це була лише прикрашена версія родоводу сім'ї МінґусівMingus, Charles: Beneath the Underdog: His Life as Composed by Mingus. New York: Vintage, 1991.. Згідно з новішою інформацією, що використовується для інформування відвідувачів Млина Мінґуса в парку Грейт-Смокі-Маунтінс, яка міститься на табличках, відкритих 23 травня 2023 року, батьком Мінґуса-старшого був колишній раб Деніел Мінґус, що належав сім'ї його матері, білої жінки Кларінди Мінґус. Коли Кларинда вийшла заміж за білого чоловіка, Мінґус-старший залишився з білим дідом і прадідом. Його батько, який пізніше змінив своє прізвище на Вест, очевидно, не мав стосунків з Мінґусом-старшим.
Його мати дозволяла слухати вдома лише церковну музику, але Мінґус рано полюбив іншу музику, особливо Дюка Еллінгтона. Він вивчав тромбон, а згодом віолончель, хоча не зміг професійно займатися віолончеллю, оскільки в той час чорношкірому музиканту було майже неможливо зробити кар'єру в класичній музиці, а віолончель не сприймалася як джазовий інструмент. Незважаючи на це, Мінґус все ще був прив'язаний до віолончелі; коли він навчався грі на басі у Реда Каллендера наприкінці 1930-х років, Каллендер навіть зауважив, що віолончель все ще залишається основним інструментом Мінґуса. У книзі Beneath the Underdog Мінґус стверджує, що насправді не починав вчитися грати на басі, доки Бадді Коллетт не прийняв його до свого свінг-бенду з умовою, що він буде басистом.
Через погану освіту молодий Мінґус не міг читати ноти достатньо швидко, щоб приєднатися до місцевого молодіжного оркестру. Це серйозно вплинуло на його ранній музичний досвід і призвело до того, що він відчув себе вигнаним зі світу класичної музики. Цей ранній досвід, на додачу до протистояння расизму протягом усього життя, знайшов відображення в його музиці, яка часто зосереджувалася на темах расизму, дискримінації та (не)справедливості .
Багато з техніки гри на віолончелі, яку він вивчив, можна було застосувати до контрабаса, коли він взявся за інструмент у старших класах школи. П'ять років він навчався у Германа Рейншагена, головного басиста Нью-Йоркського філармонічного оркестру, а композиторській техніці — у Ллойда Різа. Протягом більшої частини своєї кар'єри він грав на басі, виготовленому у 1927 році німецьким майстром Ернстом Генріхом Ротом.
Починаючи з підліткового віку, Мінґус писав досить просунуті твори; багато з них схожі на Третю течію, оскільки включають елементи класичної музики. Деякі з них були записані в 1960 році з диригентом Ґюнтером Шуллером і випущені під назвою Pre-Bird, що відсилає до Чарлі «Птаха» Паркера; Мінґус був одним з багатьох музикантів, чиї погляди на музику були змінені Паркером на «до- і після-паркерської» епохи.
Мінґус здобув репутацію басиста-вундеркінда. Його першою великою професійною роботою була гра з колишнім кларнетистом Еллінгтона Барні Бігардом. У 1943 році він гастролював з Луї Армстронгом, а на початку 1945 року записувався в Лос-Анджелесі в групі під керівництвом Рассела Жаке, до якої також входили Тедді Едвардс, Моріс Джеймс Саймон, Вайлд Білл Девіс і Чіко Гамільтон, а в травні того ж року — в Голлівуді, знову з Едвардсом, в групі під керівництвом Говарда Макгі.
Наприкінці 1940-х він грав з групою Лайонела Гемптона; Гемптон виконав і записав кілька творів Мінґуса. Популярне тріо Мінґуса, Реда Норво і Таля Фарлоу в 1950 і 1951 роках отримало значне визнання, але раса Мінґуса викликала проблеми з деякими власниками клубів, і він покинув групу. Мінґус недовго був членом гурту Еллінгтона у 1953 році, замінивши басиста Венделла Маршалла; однак, відомий характер Мінгуса призвів до того, що він став одним з небагатьох музикантів, звільнених особисто Еллінгтоном (серед інших — Бабер Майлі та барабанщик Боббі Дарем) після бійки за лаштунками між Мінґусом та Хуаном Тізолом.
Також на початку 1950-х, ще до того, як досягти комерційного визнання як бенд-лідер, Мінґус грав концерти з Чарлі Паркером, чиї композиції та імпровізації дуже надихали і впливали на нього. Мінґус вважав Паркера найбільшим генієм і новатором в історії джазу, але у нього були любовно-ненависні стосунки зі спадщиною Паркера. Мінґус звинувачував міфологію Паркера в тому, що вона породила похідну культуру претендентів на трон Паркера. Він також був незадоволений, а іноді й огидний саморуйнівними звичками Паркера та романтизованою принадою наркоманії, яку вони пропонували іншим джазовим музикантам. У відповідь на багатьох саксофоністів, які наслідували Паркера, Мінґус назвав пісню «If Charlie Parker Were a Gunslinger, There'd Be a Whole Lot of Dead Copycats» («Якби Чарлі Паркер був стрільцем, було б багато мертвих наслідувачів») (випущена на Mingus Dynasty під назвою «Gunslinging Bird»).
Мінґус був одружений чотири рази. Його дружинами були Жанна Ґросс, Люсіль (Селія) Джерманіс, Джуді Старкі та Сьюзен Ґрем Унгаро.
Життя в Нью-Йорку У 1952 році Мінґус разом із Максом Роучем заснував лейбл Debut Records, щоб мати змогу вести свою звукозаписну кар'єру так, як він вважав за потрібне. Назва компанії виникла з його бажання документувати незаписаних молодих музикантів. Незважаючи на це, найвідомішим записом, який випустила компанія, був запис найвідоміших діячів бібопу. 15 травня 1953 року Мінґус приєднався до Діззі Гіллеспі, Паркера, Бада Пауелла та Роуча на концерті в Мессі-холі в Торонто, який став останнім записаним документом спільної гри Гіллеспі та Паркера. Після концерту Мінґус вирішив накласти свою ледь чутну басову партію в Нью-Йорку; оригінальна версія була видана пізніше. Два 10-дюймові альбоми з концерту в Мессі-холі (на одному з них грало тріо Пауелла, Мінґуса та Роуча) були одними з перших релізів Debut Records. Мінґус, можливо, заперечував проти того, як великі звукозаписні компанії ставилися до музикантів, але Гіллеспі якось прокоментував, що не отримував жодних гонорарів «протягом багатьох років» за свій виступ у Мессі-холі. Ці записи, однак, часто вважаються одними з найкращих живих джазових записів.
Одна з історій свідчить, що Мінґус потрапив у сумнозвісний інцидент під час виступу в клубі 1955 року, який було оголошено як «возз'єднання» з Паркером, Пауеллом і Роучем. Пауеллу, який страждав на алкоголізм і психічні розлади (можливо, загострені жорстоким побиттям у поліції та лікуванням електрошоком), довелося допомагати зійти зі сцени, оскільки він не міг ні грати, ні зв'язно говорити. Коли недієздатність Пауелла стала очевидною, Паркер стояв на одному місці біля мікрофону, скандуючи «Бад Пауелл… Бад Пауелл…», ніби благаючи Пауелла повернутися. Як стверджується, Паркер продовжував це заклинання ще кілька хвилин після відходу Пауелла, до власної розваги і роздратування Мінґуса. Мінґус взяв інший мікрофон і оголосив натовпу: «Пані та панове, будь ласка, не асоціюйте мене з усім цим. Це не джаз. Це хворі люди». Це був останній публічний виступ Паркера; приблизно через тиждень він помер після багатьох років зловживання наркотичними речовинами.
Мінґус часто працював з невеликим ансамблем (близько 8-10 членів) музикантів, що змінювалися, відомим як Jazz Workshop. Мінґус проклав новий шлях, постійно вимагаючи від своїх музикантів можливості досліджувати і розвивати своє сприйняття на місці. Серед тих, хто приєднався до Workshop (або Sweatshops, як їх називали музиканти), були Пеппер Адамс, Джекі Баєрд, Букер Ервін, Джон Генді, Джиммі Неппер, Чарльз Макферсон і Горас Парлан. Мінґус сформував з цих музикантів згуртовану імпровізаційну машину, яка багато в чому передбачила фрі-джаз. Деякі музиканти охрестили Workshop «університетом» для джазу.
Pithecanthropus Erectus та інші записи 1950-ті роки прийнято вважати найбільш продуктивним і плідним періодом творчості Мінґуса. За десять років він записав 30 платівок для кількох лейблів (Atlantic, Candid, Columbia, Impulse! та інших). Мінґус вже записав близько десяти альбомів як бенд-лідер, але 1956 рік став для нього проривним, з виходом альбому Pithecanthropus Erectus, ймовірно, його першою великою роботою як лідера гурту, так і композитора. Як і Еллінгтон, Мінґус писав пісні, маючи на увазі конкретних музикантів, і його група для Erectus включала музикантів-авантюристів: піаніста Мала Волдрона, альт-саксофоніста Джекі Макліна та тенора Дж. Р. Монтроуза, що зазнав впливу Сонні Роллінза. Заголовна пісня — це десятихвилинна тональна поема, що змальовує підйом людини від її гомінідного коріння (Pithecanthropus erectus) до остаточного занепаду. Частина твору є вільною імпровізацією, вільною від структури чи теми.
Інший альбом цього періоду, The Clown (1957, також на Atlantic Records), заголовний трек якого містить розповідь гумориста Джина Шепарда, був першим, де з'явився барабанщик Денні Річмонд, який залишався його улюбленим барабанщиком аж до смерті Мінґуса в 1979 році. Ці двоє сформували одну з найбільш вражаючих та універсальних ритм-секцій у джазі. Обидва були досвідченими виконавцями, які прагнули розширити межі своєї музики, залишаючись вірними її корінню. Коли до них приєднався піаніст Джекі Баєрд, їх охрестили «Всемогутньою трійцею» («The Almighty Three»)Saying Something: Jazz Improvisation and Interaction, Ingrid Monson (University of Chicago Press, 1997) .
Mingus Ah Um та інші роботи