Дерек Гарольд Річард Бартон (; , Грейвсенд, Кент — 16 березня 1998, Коледж-Стейшн, Техас) — англійський хімік, член Лондонського королівського товариства (1954), лауреат Нобелівської премії з хімії (1969).

Дитинство, юність, освіта Дерек народився в сім'ї Вільяма Томаса Бартона і Мод Генрієтти Бартон, уродженої Лукес, і був єдиною дитиною. Його скромне походження жодним чином не віщувало ту значущість і ту велич, яких він згодом досяг завдяки своїй кар'єрі, що вплинула на життя багатьох людей і всієї наукової громадськості.

За своє дитинство Бартон навчався в декількох школах: Грейвсендській школі для хлопчиків (1926—1929), Королівській школі Рочестера (1929—1932), Тонбриджській школі (1932—1935) і Медвейському технічному коледжі в Гілінгемі (1937—1938). Попри деяку напруженість в сім'ї, він вважав, що навчання в школі-інтернаті в Рочестері було для нього неприємним досвідом. Через строгості директора цієї школи Бартон до 13 років був підготовлений до вступу в духовенство, знав грецьку мову та іврит. Однак переїзд в Тонбридж позбавив його від цієї долі і разом з тим приніс йому хороше виховання і оточення. Звичайно, школи значно впливають на формування особистості, особливо це стосується тих шкіл, в яких змушують категорично дотримуватися всіх правил, іноді навіть абсурдних. Тонбрідж не був винятком. Найбільш ненависне правило для Бартона стосувалося вікон. Всі вікна слід було тримати широко відкритими увесь рік: і вдень, і вночі. До відсутності центрального опалення та постійного ознобу більшість людей цілком швидко звикли, але Бартону це завдавало страждання — нескінченно повторюються напади грипу і бронхіту. Тому щороку всі літні канікули він проводив на березі моря, щоб одужати.

Коли в 1935 році несподівано помер батько, Бартону як єдиній дитині в родині довелося покинути школу без отримання будь-якої кваліфікації. Протягом двох років для допомоги своїй родині Бартон працював помічником у фірмі батька з торгівлі лісом.

У 1938-му, будучи вільним від військової повинності через невеликий порок серця, Бартон записався в Імперський коледж науки і технології для отримання диплома з хімії. Завдяки хорошій підготовці йому дозволили вступити відразу на другий курс. У 1940 році він отримав ступінь бакалавра з відзнакою і виграв престижну студентську нагороду — Приз Гофмана.

Вибір університету був заснований на наступному факті: знаючи, що плата за навчання тут була на 50 % вище, ніж в інших, Бартон порахував, що й освіта, яку він тут отримає, буде на 50 % кращою. Пізніше він визнавав, що недооцінив коледж.

Після двох блискучих років у коледжі, Бартон закінчив аспірантуру під керівництвом професора Яна Гейлброна і в 1943 захистив докторську дисертацію (PhD) з органічної хімії.

Роки війни Весь перший рік після захисту дисертації він працював з І. Галіхтенштейном і М. Мадганом. Попри статус єврейського біженця Мадган був відомим хіміком-технологом. Співпраця Мадгана і Бартона призвела до розробки нового процесу виробництва вінілхлориду з етилендихлориду, що мало важливе значення для Великої Британії під час війни. Ця робота породила цілу серію статей про піроліз хлорованних вуглеводнів. Практичний досвід Бартона, отриманий у роботі з Мадганом, збагатив його знаннями в області гомогенного і гетерогенного каталізу й чудовим розумінням кінетики. Під час Другої світової війни (у 1942—1944) Бартон працював на уряд в Управлінні військової розвідки на Бейкер-стріт в Лондоні. Джерела близькі до нього знали, що він досліджує невидиме чорнило, яке можна було використовувати на людській шкірі. Однак він вважав роботу вкрай нудною і був засмучений військової рутиною.

До кінця війни Бартон отримав роботу хіміка-дослідника в Бірмінгемі й зайнявся фосфоромісними органічними сполуками. Але незабаром він вирішив повернутися в Імперський коледж, де його взяли на посаду асистента лектора з неорганічної хімії — професора Бріско. Йому належало викладати практичну неорганічну хімію для інженерів-механіків, а з часом — кінетику реакцій для справжніх хіміків. Деканом кафедри органічної хімії був Гейлброн, і в 1950 він охоче рекомендував Бартона в Бірбек-коледж, а пізніше запропонував йому членство в Лондонському королівському товаристві.

Сходження в науці У 1948 році Бартон познайомився з Робертом Вудвордом, який приїхав з Гарварда в Імперський коледж читати лекції за структурою сантонінової кислоти. Лекції Вудворда здалися Бартону блискучими. Вудворд говорив без слайдів і конспектів і малював крейдою на дошці структури й схеми з такою акуратністю й точністю, яких Бартон ніколи не бачив раніше. Бартона вчили, що механізми реакцій не мають жодного зв'язку з протіканням реальних реакцій. За одну лекцію Вудворд кардинально змінив його уявлення про це.

У 1940-х Бартон активно листувався з Льюїсом Фізером з Гарварду щодо хімії стероїдів. І без збентеження визнавав, що не здивувався, коли одного разу в 1948 році Фізер йому подзвонив і запитав, чи цікавить Бартона робота на місці Вудворда протягом року. Він без вагань згодився. Вудворд збирався піти в річну наукову відпустку, щоб «замкнути себе в кабінеті для посиленої роботи над книгою без відволікань на щоденні обов'язки».

Наприкінці 1940-х у Гарварді також працював Гілберт Сторк; він і Бартон отримували велике задоволення дружби, що зав'язалася між ними. Вони з натхненням брали участь у традиційних щотижневих семінарах Вудворда, які могли тривати по чотири, а то й по п'ять годин. Після виступу запрошеного лектора час, що залишився, витрачався на спроби розв'язати проблеми, які Вудворд знаходив у літературі. Бартон, розповідаючи про ці події, говорив, що «Вудворд ставав дедалі видатнішим ученим». Насправді він любив порівнювати себе з Вудвордом, незважаючи на більш високий статус останнього, хоча кожен з них мав власний підходом до розв'язання одних і тих же завдань. Бартон це формулював так: Вудворд розв'язував завдання за допомогою застосування логіки, тоді як він сам діяв переважно інтуїцією. Незабаром Бартон і Вудворд стали близькими друзями, результатом цього стало те, що в 1984 році Бартон написав біографію Вудворда.

Свою статтю Experientia про конформаційний аналіз, за яку Бартон отримав Нобелівську премію, він написав у 1950, поки був у Гарварді. Він говорив, що стаття була така коротка (всього 4 сторінки) тому, що йому довелося друкувати її самому. Але багато хто згадує його як небагатослівну людину: в цьому можна переконатися, якщо подивитися його докторську дисертацію.

Попри те, що у Бартона рано з'явився інтерес до кінетики, він ніколи по-справжньому не намагався вивчити кількісний аспект конформаційного аналізу. Він залишив цю тему іншим, одним з яких був Е. Л. Ілієл, з яким Бартон зустрівся у подорожі на Близький захід в США. Згодом Ілієл став провідним фахівцем з цієї проблеми, що дозволило Бартону продовжити дослідження з застосування конформаційного аналізу до структурних проблем, які він вважав важливішими.

У 1950 році Бартон був призначений лектором, а згодом, професором органічної хімії в лондонському Бірбек-коледжі. Незвичайним аспектом роботи в Бірбеку було те, що коледж працював (і досі працює) як вечірня школа. Це означало, що денний час був вільний для досліджень, а лекції починалися тільки після 6 вечора.

У 1955 році Бартон отримав посаду почесного професора хімії в Університеті Глазго. Під час короткого перебування Бартона в Глазго будь-який його запит на отримання грошей або приміщень негайно задовольнявся — розкіш, яку, як він говорив, ніде і ніколи більше не відчував. У його новому кабінеті були скляні перегородки, що давало йому можливість постійно оглядати лабораторію і надихати своїх колег і студентів до прагнення до досконалості. Однак йому як і раніше хотілося повернутися в Імперський коледж. У 1957 у трапилося трагічна подія: професор Брауде покінчив життя самогубством, імовірно прийнявши ціанід у себе в кабінеті, і Бартон знову повернувся додому. Тут він провів наступні 20 років, ведучи кафедру органічної хімії до статусу найкращої серед світових наукових університетів.

Робота у Франції Після яскравої кар'єри в Імперському коледжі Бартон підійшов до пенсійного віку. Ідея про вихід на пенсію була для нього жахлива. У 59 років йому запропонували стати директором Інституту хімії природних сполук в Національному центрі наукових досліджень (ICSN) в живописному селі Жиф-сюр-Іветт у Франції. Це призначення стало можливим завдяки його членстві в Наглядовій комітеті ICSN. Попри те, що це була група, яка зустрічалася один раз на рік для обговорення хімії і слухання лекцій, Бартон у Франції насолоджувався вином, їжею і життям. Цей незвичайний (і сильно запізнілий) ренесанс цілеспрямованої людини під час його перебування в ICSN проявлявся різноманітними способами. Наприклад, його французька мова став практично бездоганною, хоча він і говорив з чарівним англійським акцентом. Бартон навіть дійшов до того, що зустрічі його групи проходили повністю французькою, навіть якщо не було жодного франкомовного учасника. Це було корисним доповненням тим, хто працював у його групі: всі стали непогано розмовляти по-французьки. Інша весела тактика, яку Бартон розвивав в ці щасливі роки, була укладенням зі студентами парі, якщо він не міг переконати їх аргументами, коли вони повинні були прийняти або відхилити конкретну стратегію. Іноді це було контрпродуктивним, оскільки деякі студенти спеціально провокували такі суперечки, щоб Бартон визнав поразку і вручив публічно приз. І таке мале джерело веселощів приносило величезне задоволення всім учасникам його групи.

Можна було подумати, що у віці 67 років Бартон вийде на пенсію — врешті, він вже протягом 10 років енергійно керував дослідженнями в CNRS, але ті, хто добре його знали, так не думали.

Техаський університет У 1967 році Бартону запропонували нове місце для дослідження — Хімічний факультет в Техаському A&M університеті. Коли Бартон приїхав у Техас, він швидко створив свою групу, яка повинна була працювати переважно над новими реакціями, що включають окислення вуглеводнів. Протягом багатьох років в A&M університеті навіть тоді, коли фінансування наукових дослідження в Америці було недостатнім, Бартон щедро спонсорував наукові та освітні програми своїх студентів з власних джерел. Оскільки Бартон був відомим консультантом у промисловості, свої консультаційні доходи він перетворював на дослідницькі внески для своїх груп. Він ніколи не вважав це якоюсь формою жертви, а ставився до цього як необхідності для розвитку органічної хімії в цілому. Можливість купувати обладнання і хімікати й підтримувати студентів, звісно ж, відповідала цій необхідності.

Результати наукових досліджень За свою активну кар'єру Бартон опублікував 1041 роботу. До збірки«Правда і вигадка: роздуми про дослідження в органічній хімії»[1996 Reason and imagination: reflections on research in organic chemistry. Selected papers of Derek HR Barton. Imperial College Press.]. (Reason and imagination: reflections on research in organic chemistry) Бартон відібрав лише 137 робіт. Близько 300 людей працювали для Бартона роками, і це було однією з причин рекорду за кількістю його публікацій, інша причина ж полягала в його величезному задоволенні від публікацій своєї роботи.

Бартон вважав, що найважливіше в дослідженні — новизна, якої можна досягти лише інтелектом, важкою роботою та інтуїтивною прозорливістю. Його порада молодим ученим була простою:

Перша публікація Перша робота Бартона, опублікована в 1943 році, описувала виділення етилхінону з борошняних жучків під впливом тиску[1943 (With P. Alexander) The excretion of ethylquinone by the flour beetle. Biochem. J. 37, 463.]. І це стало початком його довічного інтересу до природних сполук, а деякі з них пізніше визначили його відкриття хімічних реакцій.

Дослідження хімії стероїдів