І́гор Микола́йович Діде́нко ( 20 квітня 1964, м. Козятин, Вінницька область) — український підприємець та політик. Кандидат економічних наук. У період 1993–1997 — власник найбільших цементних заводів України; з 1998 один з керівників державної фірми «Укрнафта»; в 1999–2000, в 2008−2010 — 1-й заступник голови правління НАК «Нафтогаз»; в 2000 виконував обов'язки голови НАК «Нафтогаз». Відомий тим, що на виконання «російсько-українського міжурядового договору від 19.1.2009» — прийняв на баланс державної компанії НАК «Нафтогаз» 11 млрд м³ газу від російської компанії «Газпром», за що був заарештований 9 липня 2010 (ст. 191 Кримінального кодексу України, «розтрата чужого майна в особливо великих розмірах»).
5 вересня 2011 р., Печерський районний суд міста Києва постановив, що Діденко винний у скоєні службового злочину, але суд дійшов висновку, що Діденко не переслідував особисті майнові інтереси, тому суд призначив покарання у вигляді трьох років позбавлення волі умовно.«Колишнього топ-менеджера „Нафтогазу України“ Діденка засуджено до умовного терміну.» Інтерфакс-Україна. 5 вересня 2011 р.
15 квітня 2014 у Верховній Раді була винесена на голосування Постанова № 4367 про реабілітацію 12 засуджених по політичних мотивах (зокрема й Ігоря Діденка), але Постанова набрала лише 212 голосів (при потребі 226).
З 8 травня 2014 — заступник Міністра енергетики та вугільної промисловості України.
8 грудня 2015 року Заступник міністра енергетики та вугільної промисловості України Ігор Діденко написав заяву про відставку за власним бажанням.
Запропонував взяти на поруки Коломойського.
Ранні роки. Освіта Ігор Миколайович Діденко (), народився в 1964 році в м. Козятин Вінницької області. Після закінчення школи вступив в Київський університет ім. Т. Шевченка — на факультет кібернетики. У 1986 отримав диплом за фахом «економічна кібернетика». Після закінчення університету направлений на роботу на Київський радіозавод в конструкторське бюро. Вступив в компартію; в 1988 обраний секретарем партійного комітету Київського радіозаводу.
«Цементний бізнес» Діденко (1993–1997) Наприкінці 80-х йде у приватний бізнес. Починаючи з 1993 — довгий час очолював ТОВ «Хорда», яка володіла п'ятьма цементними заводами. ТОВ «Хорда» — дочірнє підприємство «Градобанку» («Градобанк» виник на базі «Київкоопбанку», очолював ці банки Віктор Жердицький).
До 1996 року «Градобанк» входив у десятку найбільших банків України (кредитні вкладення «Градобанку» на той момент становили понад $ 250 млн). Найбільша частка інвестицій банку припадає на дочірню структуру «Градобанку» — ТОВ «Хорда», яку очолював Ігор Діденко. Основна увага Жердицького і Діденка — було направлено на цементні заводи. У 1993–1995 роках «Хорда» виділяє понад $ 20 млн на оптимізацію основних виробничих потужностей Кам'янець-Подільського цементного заводу. У 1996 році «Градобанк» отримує контроль над Миколаївським цементним заводом у Львівській області — друге за розміром підприємство цементної галузі в Україні. У 1997 Миколаївським цементним заводом зацікавилася французька фірма «Ляфарж» (один з найбільших виробників цементу на європейському ринку), яка скуповувала підприємства по всій Східній Європі. З посиленим інтересом «Ляфаржа» до українського заводу й пов'язують подальший арешт Віктора Жердицького (12 березня 1997 року, на Україні) — хоча офіційно Жердицькому інкримінували «махінації з грошима, виділеними урядом Німеччини як компенсація українським остарбайтерам (за примусові роботи в Німеччині в 1941–1945 роках)».
Преса повідомляла, що нібито в офіс «Градобанку» приходили представники «Ляфаржа» і пропонували допомогу у звільненні Жердицького за умови, що «Градобанк» і «Хорда» не перешкоджають тому, щоб «Ляфарж» придбав контрольний пакет акцій «Миколаївцементу». Ігор Діденко, який (після арешту Жердицького) взяв на себе всі функції по захисту підприємства, відмовився. І програв. Повідомлялося, що на боці «французьких інвестицій від Ляфаржа» виступали: прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко і віце-прем'єр Сергій Тігіпко. Зокрема, Сергію Тігіпку в листопаді 1997 року була вручена вища нагорода Франції — Орден Почесного Легіону (за економічне співробітництво з Францією).
Діденко розповідав цю історію в таких словах: «Коли Жердицький займався цементною галуззю, його основним конкурентом був „Лафарж“. Вони („Лафарж“) мали прямий вихід на Кучму; Ширак зустрічався з ним (з Кучмою) досить регулярно». «Мої об'єкти, які забрали повністю — це цементна галузь. Комбінація „усмішка Ширака в обмін на прихильність Кучми“ призвела до того, що у групи „Хорда“ були вилучені акції п'яти цементних заводів. На сьогодні це потужні бізнес-структури, їх забрали незаконно. Оскільки це робилося із залученням Фонду держмайна, то при наявності політичної волі до цих питань треба повертатися. Хоча де-факто їх забирали в „Градобанку“, який, в свою чергу, захопив їх у „Хорди“ за неповернені кредити. Зараз я не знаю, чи існує взагалі „Градобанк“. Однією з причин, чому французькому „Лафаржу“ вдалося заволодіти нашим цементним комплексом, є те, що з нами не розрахувалися споживачі цементу. Найбільшим боржником був „Київміськбуд“, вічно очолюваний Поляченком. Їх куратором, який повністю визнавав борги — в 5 мільйонів доларів зразка 1993 року! — був заступник мера Омельченко. Але після його призначення першим керівником міста (мером Києва), Омельченко просто зник з процесу спілкування. Дуже шкода, що люди такого рівня мають здатність банально „кидати“ бізнесменів. І я дуже співчуваю довірливим вкладникам, які можуть потрапити в пастку фінансово-будівельної піраміди в Києві».
Через півроку (восени-1997) Жердицького випустили з СІЗО без суду. Справу закрили. Через кілька місяців, в березні-1998, Жердицький був обраний «народним депутатом парламенту України» і отримав «депутатську недоторканність» — проте обраний він був у Закарпатській області, яка вважалася вотчиною Медведчука (керівника адміністрації президента Кучми), і таким чином, почав конкурувати з Медведчуком. У ті роки в Україні переслідувалися не тільки політичні конкуренти «команди президента Кучми», а й бізнес-конкуренти (такі як Лазаренко); правосуддя носило «вибірковий характер» й зловживання з боку «команди Кучми» залишалися непоміченими прокуратурою.
«Укрнафта» і «Нафтогаз» в 1998–2000 Після втрати позицій в «цементної галузі» в 1997 році («Градобанк» забрав за борги — 5 заводів фірми «Хорда», а у «Градобанку» ці заводи забрала фірма «Лафарж») Ігор Діденко вже восени-1997 переключився на роботу в державній фірмі «Укрнафта». На початку 1998 року (незадовго до виборів у Верховну Раду Україна) Ігор Діденко став одним з керівників державної компанії ВАТ «Укрнафта», його компаньйоном стає Ігор Бакай (глава державної компанії НАК «Нафтогаз»; людина з команди президента Кучми), з яким Діденко зберіг добрі стосунки навіть в 2005 році, хоча Бакай належав до «команди Кучми», а Діденко від тієї команди постраждав.
У червні 1998 року «Укрнафта» увійшла в Національну акціонерну компанію «Нафтогаз України», Ігор Діденко став першим заступником Ігоря Бакая (голови правління «Нафтогазу»). Діденко контролював частину нафтогазового ринку, але вважається, що Діденко так і не встиг стати «олігархом».
У березні 2000 (під час уряду Ющенко-Тимошенко) Бакай написав заяву про відставку з поста голови правління «Нафтогазу» (тоді ж пішов у відставку й міністр економіки Тігіпко); а обов'язки голови правління НАК «Нафтогазу» став виконувати Діденко. Проте вже 20 червня 2000 Діденко був звільнений з цієї посади (наказ про звільнення підписав перший віце-прем'єр Єхануров): «Для Діденко, як союзника Бакая, з одного боку; і як посадової особи, підзвітної уряду Ющенка, з іншого — було необхідно вести подвійну гру… Приміром, у травні 2000 року Ігор Діденко санкціонував (проти бажання Тимошенко й Ющенко) „вексельний взаємозалік між приватизованими обленерго“ (велика частина яких виявилася під впливом народного депутата Григорія Суркіса (з команди Кучми)) і „Дніпроенерго“ з залученням до операцій „Українського кредитного банку“ (в керуючий раду банку входив Григорій Суркіс). За даними експертів, держава в результаті цієї операції могло втратити 550 млн грн. Кабінет Міністрів анулював дану операцію і Ющенко навіть підготував проект документа про відставку Ігоря Діденка. Але Діденко зумів обґрунтувати свою правоту і навіть зміцнив свої позиції. Однак у червні 2000 року Діденко йде на черговий „виклик“: він відключає подачу газу окремим підприємствам Дніпропетровська саме в той момент, коли в місті перебували Президенти України та Казахстану… 20 червня 2000 року перший віце-прем'єр Юрій Єхануров підписав Постанову Кабінету Міністрів № 999 про звільнення Ігоря Діденка від виконання обов'язків голови правління НАК „Нафтогаз України“».
Відставка Діденко (і тим більш Бакая) означали тимчасове ослаблення впливу «команди президента Кучми» на ринок газу і нафтопродуктів — це дало віце-прем'єру з паливно-енергетичного комплексу Тимошенко можливість реформувати ринок газу і нафти в Україні (зокрема, Тимошенко ліквідувала «вексельні взаємозаліки і бартер»), і отримати в результаті «досить істотні кошти для держ. бюджету».
Політичні погляди Діденко Ігор Діденко не був, і не є «політичним діячем України», він був крупним бізнесменом у 1993–1997 роках (без статусу «олігарха»), з 1998 року — Діденко був одним з керівників ВАТ «Укранафта»; з 1999 — одним з керівників НАК «Нафтогаз» (тобто є «державним службовцям вищого рангу»).
Діденко важко віднести до якоїсь «групи чи партії» в українській політиці : У 1997 році Ігор Діденко вступає в «Партію Реформи і порядок» (скорочено «ПРП»; це партія ліберально-патріотичного спрямування; лідером партії був Віктор Пинзеник, який з 2000 підтримував прем'єр-міністра Ющенка). Під час роботи в НАК «Нафтогаз» (1998–2000) — був партнером глави «Нафтогазу» Ігоря Бакая, був близький до «групи Волкова» (Волков і Бакай це «найближче оточення президента Кучми» в 1998–2004, зусиллями яких була, зокрема, звільнена Тимошенко в січні 2001). У грудні 2005 (коли Бакай був уже «в опалі у помаранчевої влади» й переховувався від правоохоронних органів України в Москві) Діденко відкрито підтримав Бакая: «Бакай — проукраїнськи налаштована людина». Але в той же час, у Діденка (у 1990-х) були погані відносини з Сергієм Тігіпко (оскільки Тігіпко допомагав «Ляфарж» у боротьбі проти «цементного бізнесу Діденко»), й навіть з Віктором Медведчуком: «Експерти вважають, що реальними цілями в „справі Жердицького“ є Пинзеник і Ющенко і що за банкрутством „Градобанку“ стоїть… нинішній (березень 2004) глава Адміністрації Президента Віктор Медведчук». У період роботи в. о. голови НАК «Нафтогаз» в 2000 — у Діденко був «конфлікт на виробничому ґрунті» з віце-прем'єром Ю. Тимошенко. Хоча в січні 2008 — саме прем'єр-міністр Тимошенко призначає Діденко «першим заступників голови „Нафтограза“», повернувши, таким чином, Діденко на його посаду через 8 років. У період 2008–2010 (період «КабМіну Тимошенко») Діденко рідко з'являвся в ЗМІ. Виконуючи «договір між Україною і Росією від 19.1.2009», Діденко прийняв на баланс НАК «Нафтогаз» 11 млрд м³ природного газу від «Газпрому» (за що Діденко був арештований після приходу до влади Януковича).
Діденко під слідством у німецькій в'язниці в 2001–2004 роках Епіграф: — «Діденко заявляє і показує вирок — до грошей остарбайтерів він не мав ніякого відношення. Це звинувачення просто відпало під час суду» (з передмови до інтерв'ю Діденко сайту «Українська правда», 16.12.2005). — «У грудні 2004 року був повністю виправданий судом Франкфурта». «Згодом Діденко добився зняття судимості». «А в 2006 році Верховний суд Німеччини виправдав і Жердицького».
Знову «справа Жердицького». Суд над Діденко в 2001–2004. Виправдання Діденко