Самі Сулейма́н Гюндогду Деміре́ль (; 1 листопада 1924, Ісламкой, Испарта — 17 червня 2015, Анкара) — турецький політик, інженер і державний діяч, 9-й президент Туреччини з 1993 по 2000 рік. Раніше він сім разів обіймав посаду прем'єр-міністра Туреччини з 1965 по 1993 рік. Він був лідером Партії справедливості (AP) з 1964 по 1981 рік і лідером Партії вірного шляху (DYP) з 1987 по 1993 рік. Мав прізвисько «фенікс турецької політики».

Після того, як Аднан Мендерес назвав Деміреля потенційним майбутнім прем'єр-міністром, він був обраний лідером Партії справедливості в 1964 році й зумів змістити уряд Ісмет Іненю в 1965 році, незважаючи на те, що він не був членом парламенту. Він підтримував уряд Суата Хайрі Ургюплю, поки його партія не здобула парламентську більшість у 1965 році. Він став першим прем'єр-міністром, який народився в Турецькій Республіці. Заявивши, що його Партія справедливості є правонаступницею забороненої Демократичної партії, він був переобраний на посаду прем'єр-міністра в 1969 році, вдруге здобувши парламентську більшість. Незважаючи на його економічні реформи, які стабілізували інфляцію, він подав у відставку після того, як його бюджет був заблокований парламентом, але незабаром сформував свій третій уряд. Його прем'єрство закінчилося після державного перевороту в Туреччині 1971 року.

Демірель був лідером опозиції з 1971 по 1975 рік, перш ніж сформувати правий уряд, відомий як Перший націоналістичний фронт, який розпався в 1977 році. У 1977 році він сформував уряд Другого націоналістичного фронту, який розпався у 1978 році. Уряд меншості Деміреля в 1979 році не зміг обрати президента в 1980 році, що призвело до державного перевороту 1980 року в Туреччині, який заборонив Демірелю займатися політикою. Повернувшись у політику в 1987 році, він очолив партію «Істинний шлях». Він переміг на загальних виборах 1991 року та сформував коаліцію з Соціал-демократичною популістською партією (SHP), обійнявши п'ятий і останній термін на посаді прем'єр-міністра. Після раптової смерті чинного президента Тургута Озала Демірель взяв участь у президентських виборах 1993 року, і згодом став дев'ятим президентом Туреччини. Його перебування на посаді прем'єр-міністра протягом 10 років і 5 місяців є третім за тривалістю в історії Туреччини після Ісмета Іненю та Реджепа Тайіпа Ердогана.

Сім'я Сулейман Демірель народився 1 листопада 1924 року в Ісламкой, Атабей, місті в провінції Испарта в сім'ї хаджі Ях'ї Деміреля (1894—1972) та Хаджі Уммухана Деміреля (1902—1979).

У дитинстві він був пастухом, що відрізняло його від традиційної політичної еліти країни, як правило, військово-бюрократичної або землевласницької, яку Демірель використовував для свого публічного іміджу: через те, що він походив зі скромного середовища, сільські маси особливо захоплювалися ним. Ці консервативні маси ще більше ототожнювалися з ним, коли він створював образ гордого мусульманина, нагадуючи громадськості, що його батько здійснив хадж, що в його домі щодня читали Коран, коли він був дитиною, або що назва його села «Ісламкой» означає «село ісламу».

Закінчивши початкову школу в рідному місті, він навчався в середніх і старших класах шкіл в Испарті, Муглі та Афйоні. У 1948 році він одружився з Назміє Шенер, своєю троюрідною сестрою.

Кар'єра інженера Після закінчення факультету цивільного будівництва Стамбульського технічного університету в 1949 році Сулейман Демірель працював у Державному департаменті планування електроенергетики. Він навчався в аспірантурі з іригації, електротехніки та будівництва гребель у Сполучених Штатах, спочатку в 1949—1950, потім у 1954—1955 роках. Під час будівництва Сейханської греблі Демірель працював інженером-проєктувальником, а в 1954 році був призначений директором Департаменту будівництва гребель. У 1955 році він призначений генеральним директором Державного гідротехнічного заводу (DSİ). На цій посаді Демірель керував будівництвом різних електростанцій, дамб і іригаційних споруд. Організація обрала Сулеймана Деміреля у 1954 році, щоб він представляв Туреччину.

Після державного перевороту в 1960 році був призваний до турецької армії для проходження строкової військової служби. По закінченні військової служби працював позаштатним інженером та представником американської компанії Morrison Construction Company. У цей період він також працював за сумісництвом викладачем гідротехніки в Близькосхідному технічному університеті (ODTÜ) в Анкарі.

Вступ у політику Його політична кар'єра розпочалася з обрання до виконавчої ради Партії справедливості, заснованої колишнім генералом замість Демократичної партії, яка була заборонена після військового перевороту 27 травня 1960 року. Журналіст і депутат Чихат Бабан пише в книзі The Gallery of Politics (Politika Galerisi), що президент Джемаль Гюрсель сказав йому:Сільський, центральноанатолійський акцент Деміреля та той факт, що він походив із сільської місцевості, зробили його дуже привабливим для сільських виборців.

22 березня 1963 року ув'язнений колишній президент Джелал Баяр був умовно-достроково звільнений, що викликало протести перед штаб-квартирою Партії справедливості. Демірель пішов у відставку під час цих подій і заявив, що «в цій країні не буде демократії ще 50 років». Він залишався поза політикою до смерті Рагіпа Гюмюшпала в червні 1964 року, коли він знову пішов у політику як кандидат на посаду голови партії. Однак Демірель зіткнувся з сильною опозицією. Його найбільшим суперником був Садеттін Більгіч на прізвисько «Великий вождь» (). Прихильники Білгіча звинувачували Деміреля в приналежності до масонства. Попри те, що це відповідало дійсності, Демірель відвернув кризу, вдавшись до обману. Замість того, щоб написати до власної ложі, він звернувся до окремої масонської ложі із запитом про те, чи є він її членом, чи ні. Як і очікувалося, голова ложі відповів негативно. Це переломило ситуацію на користь Деміреля, і він отримав достатню кількість голосів, щоб стати головою Партії справедливості, отримавши 1072 голоси проти 552 у Білгіча та 39 у Текіна Арибуруна.

Демірель був обраний головою на другому великому партійному з'їзді 28 листопада 1964 року. Він сприяв формуванню тимчасового уряду, який правив з лютого по жовтень 1965 року за прем'єрства Суат Хайрі Ургюплу, в якому він обіймав посаду віцепрем'єр-міністра. Під його керівництвом Партія справедливості отримала безпрецедентну більшість голосів на загальних виборах 1965 року та сформувала уряд більшості. Таким чином Демірель став наймолодшим прем'єр-міністром в історії Туреччини у віці 40 років.

Перше прем'єрство

Демірель був одним із перших представників нового покоління, яке увійшло в політику в 1920-х роках й отримало назву «республіканське покоління», коли герої Війни за незалежність Туреччини, такі як Ісмет Іненю, Селял Баяр і Рагіп Гюмюшпала, поступово йшли з політики.

Невдовзі після приходу до влади він зіткнувся з «президентською кризою», коли Джемаль Гюрсель, який обійняв посаду президента після прийняття Конституції 1961 року, заявив, що його поганий стан здоров'я не дозволяє йому продовжувати виконувати свої обов'язки. Щоб пом'якшити ставлення армії до Партії справедливості, Демірель висунув на посаду президента начальника Генерального штабу Джевдета Суная, який став президентом у 1966 році.

На наступних виборах 10 жовтня 1969 року його партія знову здобула одноосібну перемогу з великим відривом. Під керівництвом Деміреля було закладено фундаменти греблі Кебан, моста через Босфор та нафтопроводу між Батманом та Іскендеруном. Економічні реформи стабілізували інфляцію, і Туреччина стала однією з найбільш швидкозростаючих економік. Однак бойкоти та страйки студентів університетів 1968 року призвели до політичної нестабільності, яка особливо турбувала турецьких військових. Тиск з боку Сполучених Штатів також зростав, оскільки адміністрація Ніксона хотіла, щоб Туреччина заборонила вирощування опіуму, що було б політично невигідно для Деміреля. У Деміреля також виникли проблеми всередині його власної партії, коли він спробував оголосити амністію колишнім демократам, на що було фактично накладено вето військових. Як наслідок, у 1970 році кілька колишніх депутатів ДП покинули Партію справедливості, щоб заснувати Демократичну партію, а ісламісти також покинули партію, щоб заснувати на чолі з Неджметтіна Ербакана.

Політична нестабільність 1970-х років

Меморандум 1971 року Погіршення економіки, події 15–16 червня, один з найбільших робітничих протестів в історії Туреччини, розбіжності між урядом і військовими щодо кіпрського конфлікту, ескалація напруженості у відносинах з Грецією та конфлікт між лівими та правими — все це визначило останні роки першого прем'єрства Деміреля як політично нестабільні. Він звинувачував у кризі ліберальну конституцію. Демірел подав у відставку з посади прем'єр-міністра після того, як його бюджет був заблокований парламентом, але незабаром сформував свій третій уряд. Спроба військового перевороту, здійснена націонал-демократичними революціонерами 9 березня 1971 року, врешті-решт призвела до прямого військового втручання 12 березня, і Демірель пішов у відставку на користь підтримуваного військовими уряду під керівництвом Ніхата Еріма.

Конституційні поправки, яких бажав Демірель, були впроваджені під час технократичного військового правління, яке спиралося на підтримку парламенту. Навесні 1973 року, коли на порядку денному були президентські вибори, щоб протидіяти впливу армії на національну політику, він домовився з новим лідером Республіканської народної партії (CHP) Бюлентом Еджевітом про підтримку Фахрі Корутюрка на посаді президента замість колишнього начальника штабу турецької армії Фарука Гюрлера. Під час виборчого процесу біля Великих національних зборів Туреччини були розміщені танки, щоб показати депутатам, що збройні сили можуть втрутитися.

Уряди націоналістичного фронту Після того, як Партія справедливості посіла друге місце на загальних виборах 1973 року, очікувалося, що буде створена велика коаліція CHP-AP. Однак Демірель заявив, що «Ми можемо об'єднатися тільки під час війни». Натомість CHP сформувала коаліцію з новою ісламістською партією Ербакана, (MSP). Уряд Еджевіта здійснив вторгнення на Кіпр, але ідеологічні конфлікти в уряді змусили Еджевіта піти у відставку 18 вересня 1974 року та провести дострокові вибори. Однак дострокові вибори так і не відбулися, і замість цього Саді Ірмак очолив тимчасовий уряд, який проіснував 194 дні з 18 вересня до 31 березня, коли під керівництвом Деміреля був створений правий коаліційний уряд «Перший націоналістичний фронт», що складався з Партії справедливості, MSP, Партії націоналістичного руху (MHP) та Республіканської партії довіри. Щоб зерегти коаліцію, прихильників ісламістської MSP і ультранаціоналістичних членів MHP були залучені до роботи в державних установах, що сприяло загостенню політичного насильства 1970-х років; 42 особи було вбито під час першотравневого мітингу на 1977 року. Країна увійшла в економічну депресію, спричинену зростанням світових цін на бензин, дефіцитом зовнішніх платежів і стрімкою інфляцією. В цей період був заарештований за корупцію, після журналістського розслідування Угура Мумджу, племінник Сулеймана Деміреля, Ях'я Кемаль Демірель.