Національні збори, (), Національні установчі збори, також Конституанта () — таку назву зазвичай мали перші установчі збори представників народу у Франції за часів Великої революції.
Національні установчі збори 1789—1791 рр. Коли внутрішнє становище Франції змусило Людовика XVI скликати генеральні штати, паризький парламент зажадав, щоб вони були складені за формою, яку мали у 1614 році, тобто щоб привілейовані стани (духовенство і дворянство) мали 2 голоси, а непривілейований (третій стан) — один голос. Це загрожувало загальмувати необхідні реформи. Нація, захоплено зустріла звістку про майбутнє скликання генеральних штатів, вимагала поголовного голосування і подвоєння депутатів третього стану. Хоча, скликані Неккером нотаблі висловилися за збереження голосування по станам і проти подвоєння числа депутатів третього стану, однак, Неккер погодився на останню міру, залишивши невирішеним питання про спосіб подачі голосів.
Бальяжі і сенешальства (судові округи) були розділені на 2 класи (як і в 1614 році): бальяжі першого класу повинні були прямо від себе посилати депутатів, бальяжі другого класу були з'єднані по кілька в групи, і призначали представників в генеральні штати. Регламент 24 січня 1789 визначив виборчі права кожного стану. Особливо складними були вибори третього стану. Всі французи за народженням або натуралізовані, які досягли 25 років, які мають осілість і внесені до списків податків, брали участь в первинних виборчих зборах, які складали накази і вибирали делегатів, які зводили первинні накази в один загальний наказ і призначали 1/4 представників зі свого середовища для подання наказу в загальні збори третього стану, що збиралися в головному місті бальяжу або сенешальства. Вибори були частково триступеневі, частково двоступеневі; в округах, складених з декількох бальяжів, депутати кожного бальяжу вибирали 1/4 представників зі свого середовища в загальні збори округу, а ті уже обирали депутатів.
Взагалі в правилах про вибори не було одноманітності. Грамота про скликання генеральних штатів (27 квітня 1789) свідчила так: «Депутати генеральних штатів будуть забезпечені інструкціями і загальними повноваженнями (), достатніми для того, щоб вони пропонували, представляли, вирішували і приймали все те, що може стосуватися потреб держави, виявлення зловживань, встановлення певного і міцного порядку в усіх частинах управління, загального добробуту нашого королівства, і блага всіх, і кожного».
Генеральні штати були відкриті особисто королем у Версалі, 5 травня 1789 року, коли ще не всі вибори були закінчені. Загальне число депутатів дорівнювало 1118: 577 — від третього стану, 291 — від духовенства, 250 — від дворянства. Серед них було порівняно мало осіб, досвідчених у справах, практично знайомих зі станом в країні і з її потребами. Духовенство досить різко розпадалося на вище (48 архієпископів і єпископів, та 36 абатів і каноніків) і нижче (бідні сільські кюре), що заздрили багатству та впливу вищого духовенства. Серед дворянства було близько 60 членів, які займали високі посади; з депутатів третього стану лише 10 виконували вищі посади інтенданта, державного радника тощо, більшість же складалася з адвокатів, нотаріусів, лікарів, купців, ремісників і невеликої групи сільських господарів.
Єдину урядову програму засідань генеральних штатів представляло спочатку рішення королівської ради 27 грудня 1788 року, яка схвалила доповідь Неккера від того ж числа. Ця програма містила в собі: повернення нації права давати згоду на податки, періодичність скликання генеральних штатів, встановлення бюджету витрат, обов'язкового для міністрів, призначення цивільного листа, віддачу на рішення штатів питання про lettres de cachet і про свободу преси, встановлення в усьому королівстві провінційних штатів, спрощення адміністрації, рівність усіх перед податком. Мова короля при відкритті штатів жодним словом не згадувала про ці обіцянки і визнавала головним завданням штатів відновлення міцного порядку в фінансах і зміцнення державного кредиту. Король оголошував, що він збереже недоторканною свою владу і монархічні принципи. Хранитель печаті Барантен, що говорив після короля, застерігав збори від «згубних химер», надавав трьом станам самим встановити спосіб голосування (схвалюючи, втім, поголовне голосування), обіцяв рівність станів в платежі податків. Доповідь Неккера, наповнена сухими цифрами, справила несприятливе враження своїми протиріччями. І в ній не йшлося ані слова про колишні обіцянки.
6 травня усі стани зібралися окремо, але депутати третього стану, які вирішили взяти назву «депутатів громад» (), висловили небажання утворити з себе окрему палату. Дворянство, 188-ма голосами проти 47, вирішило приступити до повірки повноважень окремо від інших станів; духовенство прийняло таке ж рішення (не остаточне), але лише незначною більшістю в 19 голосів. Наступного дня 12 членів третього стану запросили духовенство та дворянство сформувати загальні збори і спільно приступити до повірки повноважень. Духовенство запропонувало, щоб стани призначили для угоди особливих комісарів, а третій стан погодився вимагати поголовного рахунку голосів спочатку лише для спільної повірки повноважень.
Так справа тягнулася до 10 червня, коли, за пропозицією Сійеса, третій стан вирішив в останній раз зробити запрошення двом іншим станам і потім приступити до повірки повноважень усіх депутатів, що і було закінчено до 15-го числа (вже тоді кілька кюре приєдналося до депутатів третього стану). Слідом за тим депутати третього стану зайнялися питанням про найменування зборів. Відкинувши кілька пропозицій (Мірабо, наприклад, пропонував назву «народної палати»), третій стан, визнаючи себе представництвом 96 сотих усієї нації, узяв 17 червня, за пропозицією Сійеса, назву «Національні збори».
Щоб убезпечити себе від можливої перерви або навіть припинення їх діяльності, члени національних зборів вирішили пов'язати зі своєю долею долю державного кредиту і оголосили, що «податки і побори, хоча встановлені і стягуються незаконно, все-таки будуть стягуватися як і раніше», але тільки до розпуску зборів, з дня якого, стягнення всіх податків і поборів, не прийняті зборами, повинні припинитися. Далі Національні збори оголосили, що, як тільки вони встановить, у згоді з королем, принципи відродження нації, вони займуться дослідженням і консолідацією державного боргу, і поставлять державних кредиторів на охорону честі французького народу.
Між тим, дворянство і вище духовенство звернулися до короля з протестом проти дій третього стану. 20 червня зала засідань Національних зборів опинилася замкненою, під приводом приготувань до королівського засідання. Тоді депутати зібралися в залі для гри в м'яч (), що належала графу д'Артуа і тут, під головуванням Бальї, урочисто присягнули не розходитися і збиратися всюди, де вимагатимуть обставини, до тих пір, поки не буде створена і затверджена на міцних підставах конституція королівства.
22 червня депутати зібралися в церкві св. Людовика (граф д'Артуа велів замкнути ігровий зал). Тут до них приєдналися, для спільної перевірки повноважень, більшість депутатів від духовенства. Урочисте засідання 23 червня, за участю усіх станів, було відкрито промовою короля, в якій він, вказавши на «згубний поділ», заявив, що сам повинен припинити його. Потім була прочитана королівська декларація. Неккер спочатку склав дуже помірний текст декларації, проте у ньому було відведено місце і обіцянкам, даним 27 грудня 1788 року.
Цей проєкт не був прийнятий королем, що підкорився впливу королеви і графа д'Артуа. Відсутність Неккера на засіданні 23 червня ясно підкреслювало незгоду популярного міністра з новоскладеною декларацією. У ній заявлялося, що король бажає зберегти давню відмінність трьох станів: депутати повинні утворювати три палати і обговорювати справи по станах, сходитися ж для спільних обговорень вони можуть лише з особливого дозволу короля. Король оголошував такими що втрачають силу, як незаконні і не конституційні, наради депутатів третього стану. Він обіцяв, що без згоди представників і нації жоден новий податок не буде встановлений, ніякий старий податок не буде продовжений понад визначений законом термін, ніякої позики не буде укладено (крім виняткових випадків, наприклад війни); всі податки будуть встановлюватися лише до скликання наступних генеральних штатів тощо. Король висловлював бажання забезпечити особисту свободу і запрошував генеральні штати знайти й запропонувати йому найбільш підхожі способи для того, щоб примирити ліквідацію lettres de cachet з підтриманням громадської безпеки, щоб узгодити свободу друку з повагою до релігії, моральності й честі громадян тощо.
На закінчення було висловлено, що жоден законопроєкт не може отримати силу закону без спеціального схвалення короля, і повторена вимога короля розійтися негайно, а на наступний день зібратися для засідань кожному стану окремо.
Коли король пішов, за ним пішли майже всі єпископи, кілька священників і значна частина дворян, інші ж депутати залишилися на своїх місцях.
«Панове, — сказав церемонімейстер де Брезе, — ви чули наказ короля».
«Так, — відповів Мірабо, — ми чули наміри, які навіяні королю… Якщо вам доручили змусити нас піти звідси, ви повинні просити наказу вжити силу, так як ми не покинемо наших місць інакше, як перед силою багнетів» (ця фраза стала популярною у дещо іншій формі: «Підіть і скажіть вашому королю, що ми знаходимося тут з волі народу і підемо звідси тільки поступаючись силі штиків»).
Національні збори одностайно постановили, що вони залишаються при своїх колишніх рішеннях, і більшістю голосів 493 проти 34 оголосили (за пропозицією Мірабо) особистість депутатів недоторканою, а всіх, хто став би переслідувати їх під час або після закінчення сесії, за які б то не було пропозиції, думки або промови, проголошені ними в генеральних штатах, — зрадниками нації, винними в кримінальному злочині. Настрій зборів знайшов собі вираз в словах Мірабо:
«…те, що ви чули, могло б бути благом для батьківщини, якби подарунки деспотизму не були завжди небезпечні…»
Двір бажав діяти рішуче і заарештувати голів третього стану, проте злякався реакції народу і навіть переконав Неккера взяти назад прохання про відставку. 24 червня більшість духовенства увійшла до складу Національних зборів, а 25-го те ж саме зробила меншість дворян (47 осіб, з герцогом Філіпом Орлеанським на чолі).
27 червня король запросив і інших депутатів приєднатися до Національних зборів, які з 9 липня стали називатися установчими ().
Конституційний комітет з 30 осіб, обраний зборами, представив 8 липня план робіт, що стосуються вироблення нової конституції. Стурбовані зосередженням військ коло Парижа, збори звернулися до короля з запитом, на який вони отримали відповідь лише після подій 14 липня. 11 липня Неккер отримав відставку; Національні збори оголосили, що він та інші звільнені міністри забирають із собою повагу зборів і його жаль.
14 липня відбулося взяття Бастилії, потім почалися заворушення в містах і селах, відмови селян від сплати повинностей на користь поміщиків, ліквідація замків і документів на феодальні права. Фактично феодалізму настав кінець.