Етнолінгві́стика ( — плем'я, народ і — мова) — це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мовиЛингвистический энциклопедический словарь.-М.,1990.
Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування)Толстой Н. И. Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. — М., 1995.. У вужчому розумінні Етнолінгвістика — галузь мовознавства, яка розв'язує проблеми мови і етносу, мови та культури, мови і народної ментальності, мови й міфології тощо.
Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — науки, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.
Напрями досліджень
Розрізняють американську та європейську традиції у студіях етнолінгвістики. Американська етнолінгвістика виділяє антропологічну лінгвістику та лінгвістичну антропологію.
Антропологічна лінгвістика — етнолінгвістика з когнітивним аспектом дослідження (від — «пізнання») , намагається осягнути культуру через мову: яким чином, за допомогою яких засобів та в якій формі у мові знаходять відображення культурні (побутові, релігійні, соціальні та ін.) уявлення народу про навколишній світ та про місце людини у цьому світіХойер Г. Антропологическая лингвистика. — Новое в лингвистике, вып.IV.- М.,1990. Антропологічна лінгвістика досліджує функціонування мови як однієї з культурних підсистем, що дає знання про етнос. Представники: Б. Ворф, Ф. Боас, Е. Сепір, Г. Гойер, Б. Берлін і П. Кей, А. Вежбицька, Ю. Апресян, Н. Арутюнова, Т. Булигіна, А. Шмельова, Є. Яковлева.
Лінгвістична антропологія — етнолінгвістика з комунікативним аспектом дослідження (від — «спілкування») , вивчає мовні повідомлення в культурному контексті: які саме форми та засоби спілкування, зокрема мовні, є специфічними для даної етнічної або соціальної групи. Лінгвістична антропологія, залишаючись розділом мовознавства, розробляє загальну теорію мовної комунікації в межах окремих культур у цілому. Представники: Д. Гаймз, Дж. Гамперц, М. Толстой, С. Толстая, В. Топоров.
Основні тенденції розвитку та школи
Етнолінгвістика в США
Етнолінгвістика виникла в США, наприкінці XIX — на початку XX ст., у зв'язку з інтенсивним вивченням мови індіанських племен Північної, а потім і Центральної Америки. Головна увага приділялась етнографічному матеріалу та дослідженню мов, які не мають писемної традиції. Концептуальні основи були закладені в працях І. Гердера, В. фон Гумбольдта. В мовознавчому напрямі етнолінгвістика США почала розвиватись з появою праць Ф. Боаса та його учнів, які заклали нові традиції американської лінгвістики, підняли певне коло проблем та визначили методи їх дослідження (термін етнолінгвістика часто замінюється на «антрополінгвістика» та «етносемантика»). Головною була проблема генетичної спорідненості мов американських індіанців. В подальшому чільне місце в етнолінгвістиці займає дослідження взаємодії мов індіанців та індоєвропейських мов (англійської, французької, іспанської) та їх взаємовплив (праці Хойєра (мови тонкава і апачів), Б. Уорфа (мова хопі), Дж. Трейджера (мова таос)) та ін.
Е. Сепір у трактаті «Мова» розмежовує мову та культуру. Культура для нього — це те, що суспільство робить та про що думає, а мова — це мистецтво мислення. Причинно-наслідкого зв'язку між ними Е. Сепір не вбачав. «Пізній» Е. Сепір формулює свою тезу про мову як путівник по соціальній дійсності. Реальний світ несвідомо вибудовується на мовних звичках тої чи іншої групи. Дві різні мови ніколи не бувають схожими настільки, щоб можна було вважати їх засобом одної і тієї соціальної ситуаціїСепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии — М., 1993.
Учень Е. Сепіра Б. Уорф радикалізував тези свого вчителя. На його думку, пізнання світу повністю визначено мовою, тому що люди, які розмовляють різною мовою бачать світ по-різному. До радикалістів належали Хойджер, Лі, Клакхон та ін. Суть радикального підходу виразив Клакхон, сказавши, що з антропологічної точки зору існує стільки ж різних світів на Землі, скільки є мов.
Крьобер, Вьоглин та Харріс (услід за «пізнім» Сепіром) були засновниками «помірного» напрямку в етнолінгвістиці. Їх погляди зводились до того, що мова є умовою виникнення культури, частиною культури, тому вербальну та невербальну діяльність людини слід розглядати разом (така сукупна діяльність утворює «етнолінгвістичну ситуацію»).
Американські етнолінгвісти сприймають мову як існуючу, відкидають генетичні дослідження, а мету вбачають у дослідженні взаємоз'язку мови та культури. У. Гуденаф в 1960—1980 рр. висунув ідеаційну теорію культури в межах когнітивної антропології, за якою найкращий шлях до знань, понять, суджень, що містяться у когнітивному коді, пролягає через мовні комуніканти, тобто тільки через мову можлива концептуалізація світу.
У. Гуденаф та Ф. Лонсбері запропонували компонентний аналіз, який успішно використовують сучасні науковці. Одним із перспективних напрямів дослідження стає суб'єктивна реконструкція культури Гуденафа та Фрейка, тобто представлення її в термінах, виявлення основ семантики певної культури (один із прийомів, що використовується у етнолінгвістиці є — когнітивний). Суб'єктивним є явище, яке, існуючи об'єктивно, виокремлюється за допомогою мовної категоризації світу на рівні підсвідомості. Дослідження «системи культурного поводження» («мовленнєвої діяльності»- ethnography of speaking) Хаймза стає основою комунікативного напрямку етнолінгвістичних досліджень, де мовленнєву діяльність розуміють як норму поведінки людини в культурному соціумі. Основний об'єкт дослідження — мовленнєва діяльність в залежності від ситуації, соціального стану, взаємовідносин учасників комунікаціїХаймз Д. Х. Общение как этнолингвистическая проблема//Вопросы языкознания. — 1965.-№ 2.
Етнолінгвістика у Франції
Етнолінгвістика у Франції набула розповсюдження у 1960—1970 роках XX ст. та вийшла з етнологічних досліджень побуту та звичаїв народів Африки (Е. Бонвіні, Ж. Калам-Гріоль, Д. Рей-Ульман, Ж. Тома та С. Баюше, М.-П. Феррі та ін.), а саме створення тезаурусних словників та енциклопедій мов та культур народів Африки. Рідше французькі дослідники зверталися до вивчення власної народної культури (Ф. Альварес-Пєрер, Ж. К. Денгірар та ін.) та культури європейських країн (С. Зервудацкі, Ж. Дреттас).
Наприкінці 1980-х років етнографічний інтерес зміщується до культур країн-сусідів.
Нова епоха у французькій етнолінгвістиці розпочалася у зв'язку з дослідженням міст, передмість, етнічності, міграційних процесів, що зумовило зв'язок науки з суміжними дисциплінами. Відбулася географічна спеціаліалізація дослідників на «американістів», «африканістів» та «океаністів».
Основні напрямки діяльності:
вивчення взаємовідносин між різними етнічними групами; дослідження становища біженців; вивчення проблеми насильства і міжетнічних конфліктів; дослідження французької та європейської політики; вивчення міжособистісних конфліктів в етнічних групах; виявлення лінгвістичних змін відносно динаміки розвитку лінгвістичних спільнот; вивчення різноманіття комунікативної поведінки; дослідження змін у лінгвістиці та історії лінгвістики як засіб вивчення минулого у співпраці з археологією, міфологією, антропологією.
Найвідоміші праці:
К. Леві-Строс «Сумні тропіки»; М. Лейріс «Примарна Африка»; М. Абелєс «Про антропологію у Франції».
Етнолінгвістика у Польщі
Етнолінгвістика у Польщі розвивається у двох напрямках: мовознавчому і соціологічному. Найбільша етнолінгвістична школа, що знаходиться у Любліні, займається мовознавчою тематикою та розвивається під впливом американської антропологічної школи та використовує досягнення московської етнолінгвістикиБартминский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике. — М., 2005.
Найвпливовішим представником польської етнолінгвістики є професор Є. Бартмінський, який розробив теорію мовних стереотипів, що була застосована під час роботи над створенням «Словника стереотипів та символів народної культури» (1996—1999 рр.) У 1998 надруковано перший номер наукового журналу «Етнолінгвістика». Представники школи польської етнолінгвістики: А. Вежбицька, К. Мошинський, Б.Маліновський, Є. Бартмінський, М. Марчевська, С. Нєбжеговська, В. Височанський та ін.
Найвідоміші праці:
«Мова, фольклор, поетика» Є. Бартмінського; «Мовна картина світу у злексикалізованих порівняннях» В. Височанського.
На відміну від Московської школи, польські дослідники працювали у межах своєї культури та орієнтувалися на синхронічний опис традиційної «картини світу» за пам'ятками останніх двох століть.
Етнолінгвістика в Росії
Найвідомішою зі слов'янських етнологічних шкіл стає Московська, що досліджує мовнокультурні відносини усіх слов'янських народів. Видатний науковець цієї школи М.Толстой надавав певного значення кожній складовій частині терміну «етнолінгвістика». Перша його частина — «етно-» означає, що традиційна народна культура вивчається в її регіональних, етнічних, «діалектних» формах. Друга частина — «лінгвістика» має потрійне значення: по-перше, вона означає, що головним джерелом для вивчення традиційної народної культури є мова; по-друге, культура, як і мова, є семіотичною системою; по-третє, етнолінгвістика використовує лінгвістичні поняття і методи (морфологія, структура та інше).
За М. Толстим, етнолінгвістику можна розуміти у широкому та вузькому значенні: у вузькому значенні — це розділ мовознавства, що спрямовує дослідника на розгляд співвідношення і зв'язку мови та духовної культури, мови і народного менталітету, мови і народної творчості.
у широкому трактуванні етнолінгвістика розуміється як комплексна дисципліна, що вивчає традиційну народну духовну культуру, народну психологію і міфологію та їх відображення у мові. Головне у такому підході — розуміння інтегральності культури, тобто єдності її форм і жанрів (мови, ритуалів, вірувань, народного мистецтва)Толстая С. М. Этнолингвистика// Институт славяноведения. — М., 1996
Одним із напрямків досліджень російської лінгвістики є намагання реконструювати стародавню міфопоетичну картину світу індоєвропейців, а зокрема слов'ян (праці В. Іванова, В. Топорова). Одним із підходів до вирішення цієї проблеми було створення словників («Славянские древности», Т. 1. М., 1995. Т. 2. М., 1999) та атласів.
Найвідоміші праці:
О. Белова «Славянский бестиарий. Словарь названий и символики»; А. Гура «Символика животных в славянской культурной традиции»; Т. Агапкина «Этнографические связи календарных песен»; Э. Левкиевская «Славянский оберег: семантика и структура»; С. Толстая «Признаковое пространсто культуры»; С. Толстая «Полесский народный календарь»; Н. Толстой «Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвитике».
Головна відмінність етнолігвістичних досліджень науковців Московської школи — це використання лінгвістичних (загальносеміотичних) методів у процесі дослідження народної культури слов'ян та зосередження уваги при цьому на історичному (діахронічному на противагу «синхронічності» західної етнолінгвістики) та генетичному аспекті.
Етнолінгвістика в Україні