Французька секція робітничого інтернаціоналу (СФІО; , SFIO) — політична партія Франції у 1905–1969 рр.
Створення партії
Наприкінці XIX ст. у Франції одночасно існувало декілька соціалістичних партій та організацій. Парламентські вибори 1893 р. принесли великий успіх соціалістам. Було обрано одразу 50 депутатів-соціалістів, переважно прихильників реформізму. Їх очолили Александр Мільєран та Жан ЖоресСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 16..
У 1905 р. всі групи соціалістів об'єднались у Французьку секцію робітничого Інтернаціоналу (СФІО). Прийнята СФІО програма під назвою «Хартія єдності» проголосила, що «соціалістична партія є класовою партією, яка має за мету соціалізацію засобів виробництва та обміну, тобто перетворення капіталістичного суспільства на колективістське або комуністичне суспільство». Хартія стверджувала, що СФІО «є не партією реформ, а партією класової боротьби та революції»Антюхина-Московченко В. И. История Франции. 1870–1918. — М., 1963. — С. 571..
Дуже важливим напрямом політичної діяльності СФІО була боротьба проти колоніалізму та мілітаризму, проти загрози війни. Депутати СФІО в парламенті голосували проти військових кредитів. Керівники партії, особливо Жорес, виступали проти захоплення колоній, засуджували мілітаризм та гонку озброєнь, закликали до миру і відповідно до резолюції Штутгартського конгресу ІІ Інтернаціоналу погрожували використати у випадку війни викликану нею економічну та політичну кризу для того, щоб «прискорити крах панування класу капіталістів»Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. — М.: Дрофа, 2001. — С. 41..
На відміну від соціал-демократій Англії, Німеччини та Швеції, політичний соціалізм у Франції не мав форми організації, тісно пов'язаної з профспілковим рухом. Ці інститути існували паралельно. Якщо СФІО, спираючись на марксизм, виступала за встановлення соціалізму шляхом завоювання політичної влади, то найбільше об'єднання профспілок — ВКТ — пропонувала державу взагалі скасувати в результаті загального страйку, оскільки перебувала на анархо-синдикалістських позиціях. Більшість соціалістів, як і їх кумир Ж. Жорес, вважала, що необхідний союз із республіканцями-радикалами. Менша ж частина на чолі з Ж. Гедом відстоювала ідею «чистого соціалізму» на платформі класової боротьби. Разом з тим, у французьких соціалістів існувало чітке уявлення щодо лімітів інтеграції до парламентської системи. Всі вони відкидали «бернштейнівський ревізіонізм» та довго не могли собі уявити можливість існування соціалістичного уряду в умовах незмінності капіталістичного суспільстваКанинская Г. Н. Что в имени твоем?: О французских левых // Французский ежегодник. — М., 2009..
Під час Першої світової війни соціалісти оголосили про підтримку правлячого уряду. Війну вони розглядали як справедливу з боку Франції. Лідери СФІО оголосили, що війна вимагає «священного єднання» всієї нації, «священного союзу» робітників і буржуазії. Соціалісти на чолі з Гедом ввійшли до складу урядуСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 32..
Розкол партії
Внаслідок післявоєнної економічної кризи та страйкового руху 1919–1920 рр. швидко зростає кількість членів Соціалістичної партії. За два роки — з 1918 до 1920 р. — їх чисельність збільшується у 5 разів: від 34 до 180 тис. чол. Більшість нових членів СФІО складали незадоволені робітники, тому партія все більше схиляється до лівих позицій, стверджуючи, що вона веде боротьбу за «повне звільнення класу робітників» та ліквідацію капіталізмуСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 39..
В середині партії виділяються три течії: умовно праві, ліві та центристи. Восени 1918 р. керівництво СФІО перейшло до рук центристів. Генеральним секретарем партії став Л.-О. Фроссар. Посаду головного редактора центрального друкованого видання СФІО — газети «Юманіте» — зайняв Марсель КашенСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 57.. На виборах 29 листопада 1919 р. СФІО зазнала поразки. Вона втратила 32 місця в порівнянні з виборами 1914 рИстория Франции / Под ред. А. З. Манфреда. — М., 1973. — С. 13..
Після утворення у Москві ІІІ Інтернаціоналу в партії розгорнулась боротьба з питання щодо ставлення СФІО до нової організації. У травні 1919 р. ліві соціалісти та синдікалісти на чолі з Ф. Лоріо та Полем Вайяном-Кутюр'є заснували «Комітет Третього Інтернаціоналу». Його члени закликало розірвати зв'язки з ІІ Інтернаціоналом та негайно приєднатись до ІІІ Інтернаціоналу (Комінтерну). Праве крило на чолі з Реноделем, навпаки, пропонували залишитись у ІІ Інтернаціоналі. Центристи, лідерами яких тоді були Ж. Лонге, П. Фор та Л. Блюм, що поступово виходив на перший план, займали проміжну позицію. Вони не хотіли приєднуватись до Комінтерну, проте виступали проти простого відновлення ІІ Інтернаціоналу. Їх офіційним гаслом була реконструкція ІІ Інтернаціоналу та звільнення його від несоціалістичних елементівСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 58..
Зближення з Комінтерном продовжувалось. У квітня 1919 р. надзвичайний з'їзд СФІО, яким керували центристи, прийняв декларацію з визнанням необхідності диктатури пролетаріату. З'їзд висловив бажання налагодити «братерські стосунки» з Комуністичним Інтернаціоналом, проте відмовився залишити ІІ Інтернаціонал. В лютому 1920 р. на Страсбурзькому з'їзді партії було вирішено вийти з ІІ Інтернаціонала та відправити делегатів до Москви для переговорів з керівництвом Комінтерну, що й було реалізованоСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 58-59..
Для остаточного вирішення цієї справи в грудні 1920 р. в місті Тур зібрався XVIII з'їзд СФІО. Ліве крило на чолі з Кашеном та Вайяном-Кутюр'є пропонувало прийняти 21 умову вступу до Комінтерну. Праві діячі засуджували революційний шлях та російські методи. Спільно з ними виступили центристи. Вони стверджували, що більшовизм може бути застосований лише в специфічних умовах Росії, категорично відмовлялись від ведення нелегальної праці. Ввечері 29 грудня 1920 р. відбулось голосування. Резолюція про негайне та безумовне приєднання до Комуністичного Інтернаціоналу була прийнята більшістю голосів. Оновлена партія отримала назву Французька соціалістична партія (секція Комуністичного Інтернаціоналу). Незадоволені праві та центристи відмовились підкоритись рішенню Турського з'їзду. За ініціативою Леона Блюма вони відновили СФІО, програмою якої знову стала «Хартія єдності» 1905 р. До Комуністичної партії увійшло 180 тис. чол., до Соціалістичної — 30 тис.Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. — М.: Дрофа, 2001. — С. 85..
Співробітництво з радикалами
Менша частина соціалістів, тобто ті, хто, за висловом Леона Блюма, залишились «охоронцями старого дому» СФІО, не відмовилась від марксистського вчення про соціалістичну революцію. Однак опинившись між радикалами, що не збирались відміняти капіталізм, та комуністами, які вважали соціалістів зрадниками, СФІО все ж таки поміняла свою доктрину. Її визнаним теоретиком став Леон Блюм, що сформував дві можливих стратегії. Перша — в ситуації, коли соціалісти отримували більшість в парламенті — мала на увазі «здійснення влади» в умовах капіталізму в союзі з лівими республіканцями для того, щоб не дати змогу правим повернутись до влади. Друга націлювала соціалістів на «завоювання влади», тобто на революцію та ліквідацію капіталізму. Нова доктрина дозволила соціалістам взаємодіяти з іншими лівоцентристськими групами.
Наприкінці 1923 р. СФІО увійшла спільно з радикалами до передвиборчого об'єднання Картель лівих. На виборах 1924 р. Картель отримав більшість місць у Палаті депутатів. З 328 місць, отриманих Картелем, 139 мандатів було у радикалів, 105 у соціалістів, 44 у республіканців-соціалістів та 41 у центристської групи «Радикальна ліва»История Франции / Под ред. А. З. Манфреда. — Москва: Наука, 1973. — С. 102..
Перемога Картеля лівих відкривала шлях для формування лівого уряду, проте Соціалістична партія ще зберігала в силі заборону на участь своїх членів у «буржуазних урядах» в мирний час. Надзвичайний з'їзд СФІО, що обговорював це питання у червні 1924 р., ухвалив компромісне рішення не брати у роботі уряду, проте дозволити депутатам-соціалістам голосувати за нього в парламенті. На думку Леона Блюма, що все більше виходив на провідну роль у партії, соціалісти повинні були відмовитись від участі в уряді або обмежитись «виконанням влади» в межах капіталізму шляхом «лояльної участі в управління справами капіталістичних держав». Уряди протягом наступних двох років формували радикали та інші лівоцентристські групиСалычев С. С. Французская социалистическая партия в период между двумя мировыми войнами. — Москва, 1973. — С. 88..
Влітку 1926 р. Картель лівих розпався. Соціалісти виступили проти колоніальних війн у Марокко та Сирії, а також не підтримали законопроєкт міністра фінансів Кайо про внутрішню позику, що підвищував непрямі податки та надавав значні пільги великим підприємцямСмирнов В. П. Франция в ХХ веке. — М.: Дрофа, 2001. — С. 100–101..
Протягом 1920-х рр. чисельність Соціалістичної партії зросла в чотири рази та досягла 120 тис. чолСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 92..
У травні 1932 р. відбулись чергові парламентські вибори. Соціалістична партія запропонувала радикалам діяти спільно, згідно з єдиною програмою, до якої увійшли чотири головних пункти: скорочення військових видатків, утворення єдиної державної системи соціального страхування, введення 40-годинного робочого тижня, націоналізація приватних військових заводів, страхових та залізничних компаній. Керівництво радикалів, однак не підписало спільної передвиборчої декларації, оскільки сподівалось також на співробітництво з деякими центристськими політичними групами. Проте під час кампанії радикали активно співпрацювали з соціалістами. За результатами виборів обидві політичні сили отримали більшість місць у парламенті та сформували урядову коаліціюBonnefous E. Histoire politique de la Troisieme republique. — Paris, 1962. — T. 5. — P. 118..
В умовах глибокої економічної кризи початку 1930-х рр. всередині СФІО виділяється течія неосоціалістів або планістів на чолі з Марселем Деа. Ними був розроблений «Французький план», за яким пропонувалось доручити управління економікою центральному керівному органові, що мав право регулювати ціни та рівень заробітної платні на основі загальнодержавного господарського плану. Автори плану мали намір ввести державний контроль над усіма банками, встановити монополію зовнішньої торгівлі та забезпечити обмін продуктів праці за соціальними цінами, що передбачали справедливу зарплатню для робітника та справедливий прибуток для підприємцяТорез М. Современная Франция и Народный фронт. — М., 1937. — С. 16..
Соціалісти у складі Народного фронту
Після провалу профашистського путчу у Парижі 6 лютого 1934 р. відбулося зближення соціалістів з комуністами. Вже 12 лютого того ж року обидві партії влаштували загальний страйк та спільні демонстрації в різних містах Франції. До цих виступів приєдналась і Радикальна партія. В Соціалістичній партії посилилось ліве крило на чолі з Ж. Жиромським, яке вважало необхідною єдність дій з комуністамиСмирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 120–121..
Під час ХХХІ з'їзду СФІО, що відбувся у травні 1934 р. у Тулузі, близько третини делегатів підтримали ліве крило, що вимагало об'єднати зусилля з комуністами. З'їзд висловився за організацію масового антифашистського руху «шляхом єдності пролетарських дій та тісної координації між професійними та політичними організаціями класу робітників»Салычев С. С. Французская социалистическая партия в период между двумя мировыми войнами. — Москва, 1973. — С. 282..