Бельгійська кампанія (1940), яку у Бельгії часто називають 18-денна кампанія (; ) — військова кампанія Збройних сил Третього Рейху із захоплення території Бельгії; складова частина Французької кампанії в 1940 році. В результаті блискавичної 18-денної операції була захоплена німецькими військами територія Бельгії; бельгійська армія капітулювала.
10 травня 1940 року німецький Вермахт розпочав одночасно вторгнення на територію Люксембургу, Нідерландів та Бельгії за планом операції «Гельб». Сподіваючись, що головний удар німецьких військ наноситься на території Бельгії, союзне командування використало усі сили, щоб зупинити вторгнення. Після того, як найкращі та найбільш підготовлені французькі війська, що складали переважну більшість військ союзників, між 10 та 12 травня, ув'язалися в затяті бої, німці приступили до реалізації другого етапу кампанії, завдавши потужний удар броньованим кулаком через Ардени в напрямку на Ла-Манш. Через 5 діб стрімкого просування передові частини досягли Ла-Маншу, оточивши основні сили союзників у західній Бельгії. Серією ударів німецькі війська притиснули противника до морського узбережжя й вже 28 травня бельгійська армія капітулювала, склавши зброю.
Під час проведення кампанії мали місце дві ключові події: наймасштабніший на той час танковий бій у ході битви при Анню, під час якого вперше в історії зіткнулися значні сили танкових військ протиборчих сторін, та битва за Ебен-Емаель — перше у військовій історії застосування повітряного десанту зі стратегічними цілями.
Історія
Передумови кампанії Після завершення Першої світової війни бельгійська військова стратегія зіткнулася з низкою політичних, економічних та військових проблем. Готуючись до ймовірного вторгнення сусідньої держави, бельгійці разом з цим не бажали просто зосередитися на обороні бельгійсько-німецького кордону, що стало б продовженням французької оборонної лінії Мажино, чому було кілька причин. По-перше, такий крок робив би бельгійців уразливими для німецького наступу з тилу в разі їхнього прориву через бельгійсько-нідерландський кордон. По-друге, ця стратегія ставила їх у залежність від французької армії, яка, відповідно до франко-бельгійської угоди 1920 року, повинна була в такому випадку вирушити до Бельгії для підтримки. Але бельгійці не довіряли французам у політичному відношенні, оскільки споконвічно не хотіли бути втягнутими у війну. Маршал Філіпп Петен пропонував, щоб французи вторглися до німецького Рурського промислового району, використовуючи Бельгію як коридор для операції у жовтні 1930 року та в січні 1933 року, але через побоювання Бельгії, що вона буде втягнута у війну, ці плани не були реалізовані в життя. Бельгійське керівництво також застерігалося бути втягнутими у війні у результаті підписання франко-радянського договору в травні 1935 року. Франко-бельгійська угода передбачала мобілізацію Бельгії у разі аналогічних дій Німеччини, але було незрозуміло, чи повинна Бельгія зробити це у разі вторгнення Німеччини до Польщі, що також служило джерелом напруги.
Набагато більше бельгійці схилялися на користь оборонного союзу з Великою Британією. Британці вступили у Першу світову війну у відповідь на порушення кайзерівською Німеччиною бельгійського нейтралітету. Окупація німецьким імператорським флотом бельгійських портів на Ла-Манші забезпечила їх кораблі цінними базами, отже в разі майбутнього конфлікту німецькі Крігсмаріне та Люфтваффе отримали б можливість розмістити свої об'єкти в безпосередній близькості від Англії, що значно спростило б їм опцію брати участь у стратегічних наступальних операціях проти Сполученого Королівства. Однак британський уряд мало звертав увагу на занепокоєння бельгійців. Відсутність такого союзу спонукала Бельгію до виходу із Західного альянсу за день до ремілітаризації Рейнської області. Відсутність опору ремілітаризації переконала бельгійців у тому, що Франція та Британія не бажають боротися за власні стратегічні інтереси, не кажучи вже про інтереси Бельгії. Бельгійський генеральний штаб був сповнений рішучості боротися за державні інтереси, навіть самостійно, в разі необхідності.
Французький уряд був розлючений відкритою декларацією короля Леопольда III, який проголосив про нейтралітет свого королівства у жовтні 1936 року. Керівництво французької армії зрозуміло, що її стратегічні передбачення зійшли нанівець; французи більше не могли очікувати взаємодії з бельгійцями в захисті східних кордонів Бельгії, що дозволило б їй зупинити німецький наступ далеко на підступах до французького кордону. Така ситуація позбавила французів будь-яких підготовлених оборонних споруд у Бельгії для запобігання нападу, ситуації, якої французи хотіли уникнути, оскільки це означало вступ у бій з німецькими танковими дивізіями. Французький генералітет розглядав можливість негайного вторгнення до Бельгії у відповідь на напад Німеччини на країну. Бельгійці, усвідомлюючи небезпеку, що виходила від німців, таємно надали французькому військовому аташе в Брюсселі власну оборонну політику, інформацію про переміщення військ, зв'язок, фіксовані оборонні розташування, розвідку та домовленості про повітряну розвідку. Офіційно бельгійський уряд зберігав підозрілу позицію щодо Франції, вважаючи її такою ж загрозою для суверенітету Бельгії, як і Третій Рейх. Французьким військам не дозволялося в'їжджати до Бельгії, навіть коли німецькі плани вторгнення стали неминучими.
План союзників щодо допомоги Бельгії називався планом «Діль»; найкращі сили союзників, включаючи французькі бронетанкові дивізії, мали просунутися до річки Дейле у разі німецького вторгнення. Задум союзників полягав у тому, щоб або підсилити бельгійців на сході країни, по лінії каналу Маас-Альберт, або утримувати естуарій Шельди, поєднуючи в такий спосіб французьку оборону на півдні з бельгійськими силами, що захищатимуть Гент та Антверпен, що здавалося найрозумнішою оборонною стратегією. Слабкістю плану було те, що в разі його імплементації союзники мали залишити більшу частину східної Бельгії німцям. Попри ризик введення сил у центральну Бельгію та просування військ до ліній Шельди або річки Дейле, які були б вразливими для обходу з флангу, французький командувач Моріс Гамелен схвалив план, і він залишався стратегією союзників на початку війни.
Після офіційного виходу Бельгії із Західного альянсу, бельгійці відмовилися брати участь у будь-яких офіційних штабних зустрічах з французьким чи британським військовими штабами, побоюючись поставити під загрозу свій нейтралітет. Бельгійці не вважали німецьке вторгнення неминучим і були рішуче налаштовані на те, що якщо вторгнення відбудеться, йому буде ефективно протистояти за допомогою нових укріплень, таких як Ебен-Емаль. Бельгійська сторона вжила заходів для реконструкції своїх оборонних споруд вздовж кордону з Німеччиною після приходу до влади Адольфа Гітлера в січні 1933 року. Бельгійський уряд з дедалі більшою тривогою спостерігав за виходом Німеччини з Ліги Націй, її відмовою від Версальського договору та порушенням Локарнських договорів. Уряд модернізував укріплення в Намюрі та Льєжі та створив нові лінії оборони вздовж каналу Маастрихт-Гертогенбос, що з'єднував канали Маас, Шельда та Альберт.. Захист східного кордону, що базувався головним чином на руйнуванні низки доріг, був доручений новим формуванням. До 1935 року бельгійські оборонні споруди були завершені. Незважаючи на це, вважалося, що оборонні споруди вже не були достатніми. Для охорони тилових районів був потрібен значний мобільний резерв, і в результаті вважалося, що захист від раптового нападу німецьких військ був недостатнім. Також були потрібні значні резерви людських ресурсів, але громадськість відхилила законопроект, який вимагав би тривалішої військової служби, а навчання відхилили на тій підставі, що це збільшить військові зобов'язання Бельгії, можливо, у конфліктах далеко від дому.
24 квітня 1937 року французи та британці публічно заявили, що безпека Бельгії є першочерговим пріоритетом для західних союзників і що вони захищатимуть свої кордони від будь-якої агресії, як-то спрямованої виключно на Бельгію, або в разі спроби в агресивний спосіб отримати її бази для ведення війни проти «інших держав». Британці та французи звільнили Бельгію від її зобов'язань за Локарнською угодою щодо надання взаємної допомоги у разі німецької агресії проти Польщі, тоді як британці та французи зберегли свої військові зобов'язання перед Бельгією.
У військовому плані бельгійці вважали Вермахт сильнішим за союзників, і що втручання союзників у конфлікт перетворить Бельгію на поле битви без належних союзників. Бельгійці та французи залишалися в розгубленості щодо того, чого від кого очікувати, якщо або коли почнуться бойові дії. Бельгійці були сповнені рішучості утримувати прикордонні укріплення вздовж каналу Альберта та річки Маас, не відступаючи, доки французька армія не прибуде їм на допомогу. Гамелен не хотів просувати свій план «Діль» так далеко. Він був стурбований тим, що бельгійці будуть вибиті зі своїх оборонних позицій і відступлять до Антверпена, як у 1914 році. Фактично, бельгійські дивізії, що захищали кордон, мали відступити на південь, щоб з'єднатися з французькими військами.
10 січня 1940 року, в епізоді, відомому як Мехеленський інцидент, майор німецької армії Гельмут Райнбергер здійснив аварійну посадку на Messerschmitt Bf 108 поблизу Мехелен-ан-де-Маас. Райнбергер мав при собі таємні перші плани німецького вторгнення в Західну Європу, які, як і очікував Гамелен, передбачали повторення плану Шліффена 1914 року та німецький наступ через Бельгію (яку Вермахт розширив, включивши Нідерланди) та у Францію.
Бельгійці підозрювали, що це можуть бути хитрощі з боку нацистів, але плани сприйняли серйозно. Бельгійська розвідка та військовий аташе в Кельні правильно припустили, що німці не розпочинатимуть вторгнення з цього плану. Вони передбачали, що німці спробують атакувати через Бельгійські Арденни та просунуться до Кале, щоб оточити союзні армії в Бельгії. Бельгійці правильно передбачили, що німці спробують стратегію «кессельшлахт» (буквально «битва в котлі», що означає оточення), щоб знищити своїх ворогів. Бельгійці передбачили саме такий німецький план, запропонований Еріхом фон Манштейном.
Бельгійське верховне командування попередило французів та британців про свої занепокоєння. Вони побоювалися, що план «Діль» поставить під загрозу не лише бельгійські стратегічні позиції, а й усе ліве крило союзного фронту. Король Леопольд та генерал Рауль ван Оверстратен, ад'ютант короля, попередили Гамелена та командування французької армії про свої занепокоєння 8 березня та 14 квітня. Їх проігнорували.
Бельгійський план оборони Бельгійський план оборони на випадок німецької агресії передбачав:
(a) Утримувати оборонні позиції вздовж каналу Альберта від Антверпена до Льєжа та від Маасу до Льєжа і Намюра достатньо довго, щоб дозволити французьким і британським військам зайняти лінію Антверпен–Намюр–Живе. Передбачалося, що сили держав-гарантів вступлять у битву на третій день вторгнення.
(b) Відхід на позицію Антверпен-Намюр.
(c) Бельгійська армія повинна була утримувати сектор, за винятком Льовена, але включаючи Антверпен, як частину головної оборонної позиції союзників.
За угодою з британською та французькою арміями, французька 7-ма армія під командуванням Анрі Жиро повинна була увійти на територію Бельгію повз лиман Шельди в Зеландії, і якщо це можливо, просунутися до Бреди в Нідерландах. Тоді французи будуть спроможні захистити лівий фланг бельгійської армії, що захищає Антверпен, і створити загрозу північному флангу німецьких сил вторгнення. Британські експедиційні сили британської армії під командуванням генерала Джона Верекера, лорда Горта, мали зайняти центральну позицію в брюссельсько-гентському проміжку, підтримуючи бельгійську армію й утримуючи основні оборонні позиції приблизно за 20 кілометрів східніше Брюсселя. Основна оборонна позиція, яка опоясували Антверпен, захищалася бельгійцями, розташованими лише за 10 кілометрів від міста.