Автоно́мна і гетероно́мна е́тика (від грец. — незалежний і — інший) — гілки класифікації етичного в світовій теорії етики.
Автономна етика моральні принципи виводить із , які внутрішньо притаманні моралі; гетерономна етика, навпаки, формулює свої принципи, виходячи з засад, що є зовнішніми щодо моралі.
Різновидами гетерономної етики вважають: гедонізм, який обґрунтовує моральні вимоги прагненням одержати насолоду й уникнути страждань; евдемонізм, де за основу моральної поведінки людини приймають її прагнення до щастя; утилітаризм, який джерело моралі вбачає у принципі корисності, та ін.
Вперше поняття «гетерономна етика» застосував Іммануїл Кант для позначення етичного вчення французьких матеріалістів 18 ст., які обґрунтовували мораль, виходячи з «природи людини». На противагу цим теоріям Кант висунув принципи автономної етики, сформульовані у його праці «Критика критичного розуму», — автономність індивідуальної волі та «обов'язок заради обов'язку». Пізніше ці кантівські ідеї по-різному розвивали різні школи етики, зокрема неокантіантство, інтуїтивізм та інші. Кант доводив, що вчинок є моральним лише тоді, коли він не залежить від «чужих» йому прагнень — бажання зробити добро іншим, особистого інтересу, естолюбства тощо, а продиктований винятково «повагою до морального закону».
Моральний закон, за Кантом, — вічний і незмінний, не пов'язаний ні з потребами людей, ні з законами суспільного розвитку (див. Категоричний імператив).
Критики
Марксистсько-ленінська етика не визнає поділу етики на автономну і гетерономну, оскільки в основі його лежить ідеалістична ідея автономності моралі, ігнорування того факту, що моральні принципи зумовлені соціально-історичною необхідністю.
Література
Б. Головко. Автономна етика // Гетерономна етика // там же Посилання Автономія і гетерономія // ВУЕ