Францу́зька револю́ція ( ) — період політичних і суспільних змін у Франції, який розпочався з Генеральних штатів 1789 року і завершився переворотом 18 брюмера 9 листопада 1799 року. Багато ідей революції вважаються фундаментальними принципами ліберальної демократії, а її цінності залишаються центральними в сучасному французькому політичному дискурсі.

стало поєднання соціальних, політичних та економічних проблем, з якими не зміг впоратися «старий порядок» (). Фінансова криза та широкі соціальні негаразди призвели до скликання Генеральних штатів у травні 1789 року, першого засідання з 1614 року. У червні представники Третього стану відокремилися і перезаснували Національні збори як . Штурм Бастилії в Парижі 14 липня супроводжувався радикальними заходами Асамблеї, серед яких скасування феодалізму, державний контроль над католицькою церквою та декларація прав. Наступні три роки пройшли під знаком боротьби за політичний контроль. Спроба короля Людовика XVI до Варенна у червні 1791 року ще більше дискредитувала монархію, а військові поразки після початку Французьких революційних війн у квітні 1792 року призвели до збройного повстання 10 серпня 1792 року. У вересні монархія була замінена Першою французькою республікою, а Людовик XVI був страчений у січні 1793 року.

Після чергового повстання в червні 1793 року дію конституції було призупинено, а політична влада перейшла від Національного конвенту до Комітету громадського порятунку, в якому домінували радикальні якобінці на чолі з Максиміліаном Робесп'єром. Близько 16 000 людей було засуджено Революційним трибуналом і страчено під час Епохи терору, яка завершилася в липні 1794 року . Ослаблений зовнішніми загрозами та внутрішньою опозицією, Комітет громадської безпеки був замінений у листопаді 1795 року Директорією. Її нестабільність закінчилася переворотом 18 брюмера і створенням Консулата, першим консулом якого став Наполеон Бонапарт.

Революція, яку більшість істориків вважають однією з найважливіших подій у світовій історіїR.R. Palmer et Joel Colton, A History of the Modern World, 1978, 5e éd., p. 341 , була предметом дискусій і суперечливою точкою відліку протягом двох століть, що настали після неї, у Франції та в усьому світі. Її прийнято вважати головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від доби абсолютизму і аристократії, до доби демократії за участі широких верств населення в житті країни. Вона створила негайний і тривалий поділ між прихильниками революційних ідей і захисниками старого порядку, а також між антиклерикалами і католицькою церквою.

Причини Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.

У своєму державному устрої у XVIII столітті Французьке королівство було абсолютною монархією, що спиралося на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духовенства і дворянства від політичних прав. Державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.

Наприкінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись у розвитку тільки Королівству Великої Британії та Голландській республіці. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на ведення семирічної війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, 1789 року король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614 року. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні мали б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею спротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.

Ідеологічну базу протистояння старого режиму й революційних сил забезпечили ідеї Просвітництва.

Періодизація Історію Французької революції можна умовно поділити на 2 періоди:

1789—1794 Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час прийнято дві конституції. У липні 1789 року розпочались повстання. У Парижі міська біднота, пізніше названа санкюлотами, почала грабувати визначні місця. Спочатку Будинок Інвалідів. Потім вони взяли в облогу королівську в'язницю Бастилію. В той самий день було взято Бастилію. Людовік вимушено скликав Генеральні штати. Під час скликання штатів вирішено збільшити податки, однак це не привело до поліпшень. Франція була на межі голоду. Втративши будь-яку надію на порятунок Франції, Людовік вирішив втекти за кордон. Однак його вчасно зловили, і якобінці дали наказ його гільйотинувати.

У цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (за абсолютну монархію).

1794—1799 Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. У цей час країною керувала Директорія.

Хронологія подій

1789 — кінець абсолютної монархії

Юридична революція (травень — початок липня)

Виборча кампанія Скликання Генеральних штатів 1789 року зродило великі сподівання у французького народу. Селяни сподівалися на покращення умов життя зі скасуванням феодальних законів. Буржуазія сподівалася на рівність у правах і встановлення парламентської монархії на кшталт англійської. Буржуа могли розраховувати на підтримку невеликої частини шляхти, яка сприйняла нові ідеї, та нижніх чинів у церковній ієрархії — людей, які жили серед народу і відчували його проблеми. Цим можна пояснити пожвавлення політичних дискусій упродовж виборчої кампанії. Зокрема, дискусії точилися навколо питання організації самих Генеральних станів. Традиційно кожен стан вибирав приблизно однакову кількість депутатів: обрані від кожного стану об'єднувалися, обговорювали питання й голосували окремо, а рішення кожного стану становило один голос при заключному голосуванні. Вистачало, щоб представники двох привілейованих станів проголосували однаково аби здобути перемогу над третім станом.

У пошуках виходу із такого становища, третій стан почав вимагати подвійної кількості представників, аби рішення приймалися на загальних зборах, і щоб під час голосування вираховувалася більшість голосів за принципом: «один депутат — один голос». Людовик XVI згодився подвоїти кількість депутатів від третього стану, але процедуру голосування проігнорував.

Депутати від третього стану проти короля 1-го травня 1789 року депутати прибули до Версалю: 291 від дворянства, 270 від церкви, 584 — від третього стануPascal Perrineau, Dominique Reynié, Sandrine Lefranc (collectif), Dictionnaire du vote, Presses universitaires de France, 2001, p. 426.. Представників перших двох станів зустріли з помпою, на третіх не звернули увагу. У день 5 травня король відкрив Генеральні штати; у своїй промові він застеріг проти духу змін. Тригодинну промову виголосив Жак Неккер, але вона стосувалася винятково фінансових питань. Жодних натяків на сподівані політичні реформи не було. Влада не зважувалася вирішувати питання про порядок голосування: привілейовані стани запропонували голосувати за старою системою, а третій стан у відповідь відмовився проводити своє окреме засідання. Під кінець місяця суперечок і зволікань третій стан вирішив узяти ініціативу у свої руки й організувати перевірку повноважень депутатів. На перевірку 13 червня з'явилися три кюре, до 16 червня таких було десять.

17 червня представники третього стану й кілька представників дворянства й духівництва на пропозицію абата Сієса оголосили про створення Національної асамблеї. 19 червня духівництво, серед якого була міцна меншість священиків, які переймалися проблемами селян, вирішило приєднатися до депутатів третього стану в питанні перевірки повноважень. 20 червня король наказав зачинити залу Меню Плезір, у якій збиралися депутати третього стану, тож ті зібралися в залі для гри в м'яч. Там була проголошена клятва зали для гри в м'яч — не розходитися, доки не буде написана й затверджена конституція. 23 червня, на загальному засіданні в присутності монарха, Людовик XVI звелів депутатам проводити свої наради в окремих приміщеннях. Тоді як депутати дворянства й вищі духовні чини підкорилися й вийшли, представники третього стану й дрібних церковних чинів залишилися. Коли маркіз де Дре-Брезе прийшов із наказом від короля до депутатів покинути залу, Жан-Сільвен Байї, що виконував обов'язки голови, відповів: «Пане, гадаю, що зібрання нації не повинно нікому підкорятися», а Мірабо додав: «Тільки влада багнетів може змусити нас піти звідси». Зустрівши такий опір третього стану, який підтримали нижні чини церкви і п'ятдесят дворян, король запросив 27 червня усі три стани на спільне засідання.

Тим часом Національна асамблея продовжувала свою діяльність. 9 липня вона проголосила себе Національними установчими зборами (Assemblée nationale constituante). У ці дні вона здійснила ще один вирішальний поворот: чимало з депутатів злякалися перебігу подій і почали подавати у відставку; Асамблея постановила, що вона представляє не тільки виборців кожного конкретного депутата, а колективно весь народ загалом. Таким чином втілився в життя принцип «національного суверенітету», який відстоював Дені Дідро. Установчі збори опиралися на підтримку народної більшості й на мережу «патріотів», а протистояли їм розрізнені міністерства, уряд без фінансів і зляканий нерішучий король.

Літо 1789

Падіння Бастилії

Перед бунтом Людовик XVI прикинувся, що йде на поступки третьому стану. Але 26 червня він звелів стягнути до столиці війська (двадцять тисяч солдатів з найманих швейцарських та німецьких полків). Парижани збентежилися. Дебати у Версалі не давали жодних результатів, і виник страх щодо долі Установчих зборів. Народ боявся, що війська перекриють шляхи постачання до Парижа тоді, як унаслідок неврожаю 1788 року ціна хліба вже піднялася понад міру. На паризьких бар'єрах почалися заворушення. Король відправив у відставку надто ліберальних міністрів, у тому числі контролера фінансів Жака Неккера. Ця відставка сталася 11 липня, а 12 липня звістка про неї досягла Парижа. Після обіду в садах Пале-Рояль журналіст Каміль Демулен закликав натовп до самооборони. На його думку відставка Неккера свідчила про наступ на народ. В садах Тюїльрі і на площі Інвалідів виникли сутички між парижанами й полком королівських німців принца Ламбеска, вояків якого звинуватили у вбивствах маніфестантів.

13 липня 40 із 44 митних бар'єрів було спалено, розграбовано зернові запаси монастирів, сформувалося ополчення.

Перший день революції Вранці 14 липня 1789 року паризькі бунтівники почали озброюватися, розграбувавши арсенал Дому інвалідів, де знайшлися рушниці й гармати, але бракувало пороху. Шукаючи порох вони прибули до брами королівської в'язниці Бастилії, де злилися з іншим потоком бунтівників, який ще зранку почав збиратися перед фортецею в передмісті Сен-Антуан.

У липні 1789 року у в'язниці було лише 7 в'язнів — 4 фальшивомонетники, два небезпечні божевільні й один сексуальний збоченець, замкнений на вимогу своєї родини (йдеться, мабуть, про маркіза де Сада, хоча його перевели до Шарантона ще 2 липня).