Бойова́ організа́ція па́ртії соціалі́стів-революціоне́рів — терористична організація, що діяла в Російській імперії в 1902–1911 рр.

Входила до складу партії есерів на правах автономної організації та налічувала до 78 осіб. У різний час її очолювали Григорій Гершуні (Герш Ісаак Цукович), Євно Азеф Фішелевич, Борис Савінков. Ця організація була найрезультативнішим терористичним формуванням початку XX ст.Лимонов Е. Інша Росія — М.: Ультра. Культура, 2003. — 270 с., яке вчинило велику кількість терористичних актів проти представників правоохоронних органів і високопоставлених чиновників Російської імперії, в тому числі — вбивства міністрів внутрішніх справ Сипягіна та Плеве й великого князя Сергія Олександровича.

Створення і початок діяльності

На початку XX століття в Російській імперії співіснували економічний підйом та політична криза. На думку революційних кіл, консервативно налаштований уряд відмовлявся проводити давно назрілі реформи. На цьому тлі утворилася низка народницьких партій, у тому числі партія соціалістів-революціонерів (есерів), заснована 1902 року. Головним ідеологом партії став Віктор Чернов . До програми партії увійшли:

соціалізація землі ( націоналізація та перетворення на загальнонародне надбання) встановлення демократичної республіки визнання державою громадянських прав і свобод.

Партія, на початку XX століття вперше проголосила терор частиною своєї офіційної політики, мала намір спровокувати уряд на відповідні репресивні заходи, тим самим викликавши народне невдоволення,а можливо, і революційне повстання. З цією метою при Центральному Комітеті партії було утворено так звану «Бойову організацію» — найбільш законспіровану партійну структуру, влаштовану на зразок виконавчого комітету «Народної волі». Загалом «Бойова організація» партії есерів наслідувала терористичні традиції «Народної волі» і всіляко підгримувалася старими «поважними» народовольцями, які самі від терору відійшли, але не бачили інших шляхів революції в Царській Росії, окрім регулярних і частих терористичних замахів на перших осіб держави. Так, наприклад, «бабуся Революції» Катерина Брешко-Брешковська (Вериго) стала "касиром" «Бойової Організації», утримувала конспіративні квартири та виконувала багато інших ролей у терористичній роботі. Статут організації розроблено соратником Мойше (Міхаілом) Рафаїлович Гоцом, сортаником Віктора Чернова. Незважаючи на те, що терористична група була створена за розпорядженням партійного ЦК, вона мала значну автономність, маючи окрему касу, власні явки і конспіративні квартири, — Центральний комітет лише давав завдання «Бойовій Організації» та встановлював приблизні терміни їх виконання. «Землеволець» Марк Натансон (Мордух Аронович Натансон), наприклад, не одразу увійшов до ЦК партії.

Період керівництва Ісаака Герша (Гершуні) На чолі організації став один із засновників партії, член ЦК тридцятидворічний Григорій Гершуні (Герш Ісаак Цукович). Його найближчим радником був інший член ЦК Євген Пилипович (Азеф Євно Фішелевич) — як з'ясувалося пізніше, подвійний агент-провокатор Охоронного відділення Російської Імперії. Спочатку у складі організації входили 12—15 людей, підпорядковувалися вони безпосередньо наказам Гершуні.

Вбивство Сіпягіна

Першими цілями терористів, згідно із задумом Гоца Мойше (Міхаіла) Рафаїлович - члена ЦК партії есерів., стали:

міністр внутрішніх справ Російської імперії Дмитро Сипягін обер-прокурор Святішого Синоду Костянтин Побєдоносцев

Сіпягін за переконаннями був консерватором, монархістом, що боровся з революційними організаціями. Терористичний акт проти Сіпягіна було заплановано на весну 1902 року.

Організаторами теракту були Григорій Гершуні та його найближчий сподвижник Михайло Мельников. Виконавцем був обраний молодий та вразливий син революціонера Степан Балмашов, колишній студент Київського університету, відрахований за участь у студентському русі. За наказом Гершуні останніми днями перед терактом Балмашов провів у Фінляндії, де написав автобіографію і виклав свої погляди боротьби з чинним урядом Російської імперії.

2 квітня 1902 року Балмашов, одягнений у форму офіцера-фельд'єгера, озброєний револьвером, зайшов до Маріїнського палацу в Петербурзі, де того дня проходило засідання кабінету міністрів. Дізнавшись, що Сіпягін ще не прибув, він на кілька хвилин вийшов з будівлі, але побачивши, що міністр під'їжджає, повернувся всередину.

Коли Сіпягін увійшов до кімнати, Балмашов підійшов до нього і сказав, що має важливий лист від генерал-губернатора Москви великого князя Сергія Олександровича. Коли міністр повернувся до вбивці, той зробив два постріли з револьвера. Кулі смертельно поранили Сіпягіна, за годину він помер у Максиміліанівській лікарніГазета «Новости дня» за 3 квітня 1902 року.

Балмашова було схоплено в нього вдома, за кілька днів засуджено військовим судом до страти через повішення, вирок був виконаний у Шліссельбурзькій фортеці 16 травня 1902 року.

Поліція незабаром дізналася через Азефа, хто саме стояв за замахом, хоча існують партійні суперечки, до якої саме партії належав Балмашов та чий вирок виконував, «есерів» чи РСДРП.

Замах на Костянтина Побєдоносцева (невдалий)

Паралельно із замахом на Сипягіна Гершуні розробив план фізичної ліквідації обер-прокурора Святішого Синоду Побєдоносцев Костянтина, відомого придушенням реформ, студентських рухів, посиленням контролю державних відомств над вищими навчальними закладами.

На початку XX століття, коли реальний вплив Побєдоносцева почав слабшати, у ліворадикальному та ліберальному середовищі його постать перетворилася на символ крайньої реакції та об'єкт ненависті, ілюстрацією якої може бути характеристика, дана йому одним із діячів Конституційно-демократичної партії (кадетів) В. П. Обнінським у його анонімно виданій у Берліні книзі: У першому виданні Великої радянської енциклопедії (Т. 45, 1940) про нього говорилося:

Замах було заплановано також на 2 квітня 1902 ріку, проте через перебої з поштою телеграма Гершуні, адресована виконавцям замаху поручику Григор'єву та його подрузі Юрковській, запізнилася, внаслідок чого вони прибули до Петербурга лише 3 квітня. Початковий план був аналогічний плану вбивства Сіпягіна, тільки вбивати Побєдоносцева Григор'єв мав у будівлі Святішого Синоду.

У день приїзду виконавців Гершуні провів із ними розмову; було ухвалено рішення, що Григор'єв із Юрківською мають стріляти в обер-прокурора на похороні вбитого міністра. Гершуні доклав усіх зусиль до того, щоб підтримати бойовий дух виконавців, але 5 квітня вони відмовилися виконувати завдання, після чого повернулися додому і відійшли від діяльності в «Бойовій організації» Спіридович А. І. Революційний рух у Росії. — Випуск 2-й: Партія Соціалістів-Революціонерів та її попередники. — Петроград, 1916..

Замах на Побєдоносцева зірвався, проте авторитет Гершуні в очах революційної молоді значно збільшився. Згодом його знайомий Сльотов згадував:

.

Гершуні намагався організувати замах також на петербурзького градоначальника Миколу Клейгельса, але цей план провалился. Проте після вбивства Сіпягіна «Бойову організацію» було визнано партійним органом, а Гершуні було доручено вся терористична діяльність. 3 квітня 1902 року Гершуні написав ряд прокламацій, у яких роз'яснив причини вбивства Сіпягіна. Вчинене вбивство викликало полеміку між есерами та соціал-демократами, які у своїй газеті «Іскра» доводили, що Балмашов не належав ні до партії соціалістів-революціонерів, ні до «Бойової Організації», а був соціал-демократом.

В ніч з 8 на 9 березня 1901 року на Костянтина Побєдонсцева таки було скоєно замах (незалежно від «есерів»). Син титулярного радника статистик Самарського губернського земства Микола Костянтинович Лаговський стріляв у його домашній кабінет; кулі потрапили в стелю. Зловмисника було схоплено і 27 березня засуджено на 6 років каторжних робіт.

Втеча в Україну. Замах на Оболенського

Після вбивства Сіпягіна та провалу замахів на Побєдоносцева та Клейгельса Григорій Гершуні втік та переховувався на конспіративній квартирі на околицях Києва. Разом з ним переїхали і члени «Бойової організації», включаючи учасника підготовки замаху на Сіпягіна, помічника Гершуні Мельникова, який обладнав у себе на квартирі склад партійної літератури, забороненої до поширення на території Російської імперії. Влітку того ж 1902 року Гершуні розпочав підготовку до замаху на Харківського губернатора Івана Оболенського. За планом Гершуні, виконавець мав застрелити чиновника під час прогулянки останнього. На роль виконавця спочатку призначив члена «Бойової організації» Івана Каляєва. Однак, як невдовзі дізнався Гершуні від свого товариша по партії Вейценфельда, до «Бойової організації» виявив бажання вступити київський столяр Фома Качур (або «Качура»). Качура під час особистої зустрічі з Гершуні запропонував зробити будь-який терористичний акт, який від нього вимагатиме ЦК. Останній погодився з пропозицією.

Увечері 22 липня 1902 Качура зробив постріл в губернатора під час прогулянки останнього. Оболенського легко поранено в шию — куля пройшла по краю і лише подряпала його. Дружина Оболенського схопила Качуру за руку, і другий постріл пішов убік. Як пізніше на слідстві запевняв стрілець, він побоявся влучити в жінку, і тому його рука здригнулася під час пострілу. Качура був схоплений на місці поліцейськими, але перед цим він встиг зробити ще два постріли, одним з яких був поранений співробітник поліції. Качура був ув'язнений у Шліссельбурзьку фортецю довічно. Не відсидівши і року, він виявив бажання співпрацювати з поліцією і видав Вейценфельда, чия роль у замаху була мізерна, незначна. Як згодом стало відомо, поліція була заздалегідь попереджена Азефом про замах, що готується, але з незрозумілих причин ніяких заходів не було.

Вбивство Миколи Богдановича. Арешт Гершуні. Суд

Після замаху на Оболенського у діяльності «Бойової організації» настала тривала перерва. Силові відомства Російської імперії вийшли слідом терористів і заарештували кілька пов'язаних із Гершуні людей, зокрема Мельникова і Григор'єва.

Гершуні поїхав із Києва до Москви, де проживав на квартирі інженера Зауера. За деякий час до нього приїхав Азеф, який запропонував організувати замах на Уфимського губернатора Миколу Богдановича. Богданович отримав погану славу після придушення демонстрації робітників у Златоусті, коли він наказав солдатам відкрити вогонь по натовпу, що штурмував будинок гірського начальника, внаслідок чого загинули, за офіційними даними, 45 осіб, у тому числі жінки та діти. Виконання вбивства доручили члену «Бойової організації» Єгору Олімпійовичу Дулєбову, хоча Азеф пропонував як виконавців двох членів «Бойової організації», які переховувалися Двінську. Для участі у приготуванні до вбивства в Уфу приїхав особисто Гершуні. 6 травня 1903 року Дулєбов в уфімському міському саду підійшов до Богдановича, що прогулювався там, і вистрілив у нього кілька разів. Богданович упав на землю і незабаром помер, а Дулєбов зумів втекти з місця злочину, відстрілюючись від поліцейських, які його переслідували. Поруч із убитим було знайдено аркуш паперу з написаним нею вироком «Бойової організації».

Гершуні і Дулєбов виїхали з Уфи, і поліції так і не вдалося вийти на їхній слід. Дулебов на якийсь час поїхав за кордон, а Гершуні — до Києва. На час замаху за затримання Гершуні департамент поліції призначив винагороду в 10 тисяч рублів. Азеф передав поліції, що Гершуні поїхав до Уфи, але відправлений за ним із Петербурга поліцейський чиновник Медніков спізнився. Тоді Азеф видав місцезнаходження Гершуні, і 13 травня 1903 року його було заарештовано у Києві.

Незабаром було заарештовано також і двох знайомих Азефа, які ховалися в Двінську. Як згодом писав Гершуні у своїх спогадах, після його арешту у нього виникли підозри у подвійній грі Азефа. Відповідно до спогадів очевидців, на суді Гершуні гідно тримався, викликаючи повагу навіть у прокурорів та суддів. Суд засудив Григорія Гершуні до страти через повішення.