Відділ діалектології НАН України  — один із відділів Інституту української мови НАН України.

Історія відділу діалектології як частини НАНУ

Вивчення української діалектної мови в Академії наук України розпочалося з перших років існування мовознавчих установ у системі Академії, що продовжило традицію українського мовознавства XIX ст. щодо уваги до народних говорів. Зародження української діалектології як розділу лінгвістики пов'язане насамперед з діяльністю вчених, об'єднаних навколо Наукового товариства ім. Шевченка, Південно-західного відділення Російського географічного товариства, «Громади», Харківського, Львівського, Київського, Московського, Варшавського університетів: чимало уваги проблемам української діалектології приділяли російські, білоруські, польські філологи кінця XIX — початку XX ст. (О. Соболевський, О. Шахматов, М. Дурново, Ю. Карський, К. Ніч та ін.), що згодом мало продовження в діяльності вчених цих лінгвістичних шкіл упродовж XX ст. На час формування Української академії наук у лінгвістичній україністиці вже усталилися основні напрями дослідження діалектної мови, зокрема: вияв діалектного членування українського мовного континууму; опис структурних особливостей говірок чи більших діалектних утворень; з'ясування генези діалектних явищ.

Ці напрями вивчення говорів продовжили діалектологи Академії наук, які спершу працювали у різних комісіях, у 1928—1930 рр. — як члени Діалектологічної комісії ВУАН (під керівництвом А. Ю. Кримського), а після утворення Інституту мовознавства цю роботу зосереджували у структурних підрозділах — відділі, групі, секторі; у різні роки колектив діалектологів очолювали О. Н. Синявський, Ф. Т. Жилко, Т. В. Назарова, І. Г. Матвіяс, П. Ю. Гриценко. З початку 50-х рр. діалектологічна проблематика, зокрема участь у підготовці Атласу української мови, стала однією з провідних у філіалі Інституту мовознавства у Львові. Зауважимо, що вивчення української діалектної мови ніколи не обмежувалося установами Академії наук, а здійснювалося в різних наукових і навчальних осередках в Україні та поза її межами, хоча на всіх етапах розвитку цієї галузі лінгвістики роль мовознавчих інституцій Академії була визначальною.

Складні умови становлення та діяльності Академії наук України у перші десятиліття, суспільна нестабільність та методологічні хитання у мовознавстві позначилися і на довоєнній діалектології: об'єктивні пошукові праці 20-х — початку 30-х рр. про синхронний стан і динаміку явищ в окремих говірках чи говіркових групах нерідко поступалися місцем статтям виразно політично замовного плану, автори яких насамперед ставили за мету засвідчити зміни у мовленні колгоспників, його «збагачення» неологізмами суспільно-політичної, виробничої сфер, як і відчутне «очищення» від діалектних явищ — символів переможеного минулого. Такі праці були однією з форм втілення «нового вчення» про мову, зокрема щодо стадіальних змін мови залежно від змін суспільно-економічних формацій.

Для розвитку української діалектології визначальними виявилися ті фундаментальні дослідження, автори яких, спираючись на нові автентичні свідчення говірок, продовжували традиції опису діалектів за різними структурними рівнями чи то з позицій диференціації з тогочасним літературним стандартом, чи з позицій системності безвідносно до наявності спільних для говірок і літературної мови елементів.

Співробітники відділу діалектології Гриценко Павло Юхимович — завідувач відділу діалектології, директор Інституту української мови НАН України (з 2008). Вербич Наталія Сергіївна — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Кобиринка Галина Степанівна — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Поістогова Марина Валеріївна — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Рябець Людмила Віталіївна — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Юсікова Олена Віталіївна — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Колєснік Людмила Ярославівна — кандидат філологічних наук, науковий співробітник. Ткачук Марина Миколаївна — кандидат філологічних наук, науковий співробітник. Задорожня Ірина Володимирівна — кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник. Сікора Галина Вікторівна — кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник.

Найбільші досягнення

«Питальник…» 1939 р. Ф. Т. Жилко, П. С. Лисенко і М. А. Жовтобрюх підготували, а 1940 р. — літографовано опублікували «Питальник для збирання діалектного матеріалу української мови», за яким проведено кілька пробних експедицій; до цього записування матеріалів здійснювали або за «Програмою для збирання діалектичних одмін української мови» (К.,1910) К. Михальчука і Є. Тимченка, або за інструкцією Є. Тимченка «Вказівки, як записувати діалектичні матеріали на українському язиковому обширі» (К., 1925).

Діалектологічний атлас У травні 1941 р. відбулася І діалектологічна нарада за участю російських діалектологів В. М. Жирмунського, Б. О. Ларіна, Ф. П. Філіна, присвячена підготовці Діалектологічного атласу української мови. На нараді було визначено методологічні засади створення атласу, окреслено завдання щодо записування матеріалів тощо. Передбачалося, що атлас дасть відповідь на головні питання: як диференціюється український мовний простір, якими є межі поширення одиниць діалектного членування.

До створення українського діалектологічного атласу мовознавці повернулися одразу після Другої світової війни. З цією метою Б. О. Ларін уклав «Програму для збирання матеріалів для діалектологічного атласу української мови» (К., 1948. — 165 с), яка містила перелік діалектних явищ та питань, спрямованих на їх вияв у говірках за допомогою слів (форм)-репрезентантів. Було охоплено всі структурні рівні — акцентологію, фонетику, словозміну й словотвір, лексику, фразеологію, синтаксис. Добір явищ, коло яких з практичних міркувань не можна було надто поширювати, спирався на тогочасну інформацію про просторову диференціацію діалектної мови, важливіші ареальні протиставлення. У «Програмі…» також було подано інструкцію записувачам матеріалів та транскрипцію.

Після апробування «Програми…» в польових умовах її обговорено і після доопрацювання Ф. Т. Жилком, В. С. Ільїним і П. С. Лисенком опубліковано 1949 р. «Програма…» 1949 р. стала вихідним документом для збирання діалектних матеріалів для «Атласу української мови» (АУМ); нею визначено коло лінгвістичних проблем, явищ та мовних одиниць, які згодом стали предметом вивчення й картографічної інтерпретації.

Регіональні атласи

Сьогодні в АН та університетах України у співпраці з академічними установами підготовлено понад три десятки регіональних атласів, що свідчить про сформовану українську школу лінгвістичної географії.

«Лінгвістичний атлас українських говорів Закарпатської області УРСР. Лексика»

Першим великим обласним атласом став «Лінгвістичний атлас українських говорів Закарпатської області УРСР. Лексика» (Ч. 1-3, Ужгород, 1958—1993); це умовно монорівневий атлас — з пріоритетною увагою до лексики, хоча на картах і в коментарях відтворено семантику та формальне варіювання — фонемне, морфемне, акцентне — кожної лексеми. Закономірно, що цей атлас відбиває на картах впливи сусідніх сло -вацьких, польських, угорських та румунських говорів; наслідки та багатопланової взаємодії — поширення, нерідко — і час проникнення запозичень — автор описав у низці статей та в монографії «Українсько-західнослов'янські лексичні паралелі» (К., 1969).

«Лінгвістичний атлас нижньої Прип'яті»

Цінним щодо розв'язання складних проблем міжмовної, міждіалектної взаємодії, генези українських говірок, також поглиблення методики картографування став атлас Т. В. Назарової «Лінгвістичний атлас нижньої Прип'яті» (К., 1985). І Ця праця є наслідком багаторічної І польової роботи авторки та її лінгвогеографічних експериментів, реалізованих у структурних картах у І—III томах АУМ. Центральне за- і вдання атласу Т. В. Назарової — розмежування українського і білоруського діалектного континуумів, відтворення глибини їхньої структурної та просторової взаємодії, що вперше докладно репрезентовано картографічно. Проте значення цього атласу виходить за межі названих проблем: у ньому виявлено перебудову окремих ділянок структур говірок інтерферентної зони; зафіксовано гіперизми, що постали внаслідок спротиву говірок інодіалектним впливам. Мережа атласу Т. В. Назарової охоплює говірки, поширені в Чорнобильському, Поліському та на півночі Іванківського району Київської обл. України, в Наро-влянському, Хойницькому та Брагинському районах Білорусі, що дало змогу не лише виявити білоруські впливи на українські говірки, а й українські — на білоруські. На жаль, під час підготовки атласу до друку частина населених пунктів на терені Білорусі була знята цензурою, чим завдано відчутної шкоди інформативності цієї праці. Атлас Т. В. Назарової продемонстрував інтерпретативні можливості карти. Зауважимо, що досліджені Т. В. Назаровою говірки після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р. перестали існувати як цілісний діалектний континуум; це робить її працю, як і «Лексичний атлас Правобережного Полісся» М. В. Никончука (Київ-Житомир, 1994) та публікації словникових матеріалів цього ж автора154 безцінними свідченнями про структуру цих архаїчних діалектів Славії.

Збірники діалектних текстів

Важливим напрямом діяльності діалектологів була і залишається підготовка збірників діалектних текстів, у яких було б подано зразки мовлення з усіх українських діалектів. Реалізація такого задуму передбачала створення колекції фонозаписів одного часового зрізу з наступним їхнім транскрибуванням за єдиними засадами (невелике коло виконавців мало забезпечити високий ступінь зіставності у відтворенні говіркових явищ). Книга мала подати зразки діалектного мовлення для загального ознайомлення з особливостями говірок, стати одним із джерел вивчення структури говірок та задовольнити потреби дидактики. Ці завдання реалізовано під час підготовки книги «Говори української мови. Збірник текстів» (Укладачі: С. Ф. Довгопол, А. М. Залеський,Н. П. Прилипко. — К., 1977), для якої у 232 населених пунктах (включно 25 н.п. поза межами України) експедиційно записано діалектне мовлення. Праця стала першою загальноукраїнською збіркою діалектних текстів. Магнітофонні записи, зібрані в межах цього проекту, склали основу створеного пізніше «Українського діалектного фонофонду».

До створення збірників діалектних текстів як форми збереження автентичної й значної за обсягом інформації про структуру говірок діалектологи повернулися наприкінці 80-х — початку 90-х рр., коли очевидною стала загроза руйнування середньополіського діалекту внаслідок техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС 1986 р. та відселення мешканців екологічно ураженої зони в нове діалектне оточення. Ці обставини, з одного боку, стали поштовхом до підготовки колективної праці «Говірки Чорнобильської зони. Тексти» (К., 1996) і «Говірки Чорнобильської зони. Системний опис» (К., 1999), а з другого, загострили проблему лінгвоекології, складовою якої є збереження для наступних поколінь дослідників інформації про діалектне мовлення. Розгортання цієї роботи дало відчутні наслідки: у різних наукових центрах (Луганський, Львівський, Ужгородський університети) підготовлено регіональні збірники діалектних текстів, а також із записами діалектного мовлення (Донецький, Черкаський університети).

Фонологічні дослідження українських діалектів