Світовий чемпіонат спортивних автомобілів () — міжнародна серія автоперегонів на витривалість серед спортивних автомобілів та спортпрототипів, що проводилася під егідою FIA з 1953 по 1992 рік.

За час свого існування чемпіонат еволюціонував від невеликих змагань для приватних ентузіастів-аматорів до високопрофесійної гоночної серії, куди найбільші світові автовиробники вкладали багатомільйонні бюджети. Хоча офіційна назва турніру неодноразово змінювалася, в історії автоспорту він закріпився під своєю початковою назвою, отриманою під час створення у 1953 році.

У період свого розквіту Світовий чемпіонат спортивних автомобілів був однією з двох найпрестижніших гоночних серій у світі, збираючи аудиторію та складу учасників нарівні з Формулою-1. У 2012 році ідеологію та традиції цих змагань було відроджено у форматі сучасного Чемпіонату світу з автоперегонів на витривалість (FIA WEC).

Назви чемпіонату Протягом своєї історії чемпіонат світу неодноразово змінював офіційну назву: 1953–1961: Світовий чемпіонат спортивних автомобілів (World Sportscar Championship) 1962–1965: Міжнародний чемпіонат виробників GT (International Championship for GT Manufacturers) 1966–1967: Міжнародний чемпіонат спортивних прототипів (International Championship for Sports-Prototypes) 1968–1971: Міжнародний чемпіонат марок (International Championship for Makes) 1972–1980: Світовий чемпіонат марок (World Championship for Makes) 1981–1985: Світовий чемпіонат на витривалість (World Endurance Championship) 1986–1990: Світовий чемпіонат спортивних прототипів (World Sports Prototype Championship) 1991–1992: Світовий чемпіонат спортивних автомобілів (World Sports Car Championship) з 2012: Чемпіонат світу з автоперегонів на витривалість (FIA World Endurance Championship)

Історія

1953–1961: Становлення чемпіонату У перші роки існування чемпіонату такі легендарні нині перегони, як Mille Miglia, Carrera Panamericana та Targa Florio, входили до календаря пліч-о-пліч із добовим марафоном 24 години Ле-Мана та 12 годин Себрінга. Відомі виробники, зокрема Ferrari, Maserati, Mercedes-Benz, Porsche та Aston Martin, часто залучали до виступів професійних гонщиків із Формули-1, оскільки гонки на витривалість у той час мали не менший престиж. Проте значну частину пелотону все ж складали приватні пілоти та автоентузіасти (так звані джентльмен-драйвери), які виступали за власний кошт або за підтримки спонсорів.

Автомобілі учасників здебільшого були модифікованими дорожніми спорткарами, розділеними на класи залежно від об'єму двигуна. У цей період найзапекліша конкуренція точилася між італійськими марками Ferrari та Maserati. Хоча остання часто здобувала перемоги на окремих етапах, завоювати титул чемпіона світу їй так і не вдалося. У 1955 році заводська команда Mercedes-Benz достроково покинула автоспорт через трагічну аварію в Ле-Мані. Водночас невелика заводська команда Aston Martin наполегливо боролася за успіх у 1957–1958 роках, здобувши омріяне чемпіонство у 1959-му.

1962–1965: Ера автомобілів класу GT У 1962 році ФІА розширила календар, включивши до нього менші автодроми, та змістила фокус на залучення нових серійних автовиробників. Це мало на меті підвищити конкуренцію та видовищність змагань. Назву серії змінили на «Міжнародний чемпіонат виробників GT» (). Увага перейшла від унікальних спортивних прототипів до автомобілів класу Gran Turismo (Група 3), які були розділені на три підкласи залежно від об'єму двигуна.

1966–1981: Золота доба спортпрототипів

Починаючи з 1966 року, найвищу конкурентоспроможність демонстрували автомобілі класів S (Група 5 — спортивні автомобілі) та P (прототипи). Це був час епічного протистояння між Ford GT40 та Ferrari 330 P, а згодом — між Porsche 917 та Ferrari 512. Сучасні історики автоспорту часто називають цей період «Золотою ерою» гонок на витривалість.

У 1972 році регламент знову змінили: колишні прототипи та спорткари замінили новою Групою 5, де об'єм двигунів обмежили до 3 літрів (аналогічно до тодішніх правил Формули-1). Через ці жорсткі обмеження багато виробників втратили інтерес до серії. У період 1976–1981 років чемпіонат був відкритий для модифікованих серійних автомобілів «силует-класу» (нова Група 5) та автомобілів Групи 4. У ці роки на трасах майже безроздільно домінували Porsche 935.

Паралельно, у 1976 році, для прототипів (Група 6) створили окремий Світовий чемпіонат спортивних автомобілів, проте він проіснував лише два сезони.

1982–1992: Епоха Групи C У 1982 році ФІА запровадила легендарну Групу C — категорію для закритих спортивних прототипів. Головною інновацією стало обмеження не об'єму двигуна, а витрат пального (ідея полягала в тому, що обмежений ліміт пального змусить конструкторів самостійно шукати баланс між потужністю та ефективністю). Хоча приватні команди спочатку сприйняли зміни скептично, великі автовиробники їх палко підтримали.

Правила Групи C повернули в чемпіонат багатьох іменитих виробників: до гонок долучилися Jaguar, Mercedes-Benz, Nissan, Toyota, Mazda та Aston Martin. Втім, на початковому етапі беззаперечним лідером залишався Porsche з моделями 956 та 962. Для підтримки приватних команд з меншими бюджетами був створений молодший клас C2 (спочатку — C Junior), де використовувалися двигуни від BMW M1 або Ford Cosworth DFL. У 1986 році чемпіонат отримав назву «Світовий чемпіонат спортивних прототипів».

Наприкінці 80-х років гонки Групи C за популярністю не поступалися Формулі-1, збираючи десятки тисяч глядачів на трибунах. Проте у 1991 році ФІА, за ініціативи Берні Екклстоуна, запровадила нові правила (Категорія 1), які вимагали використання 3,5-літрових атмосферних двигунів, ідентичних до моторів Формули-1. Ці машини були неймовірно швидкими, але надзвичайно дорогими у розробці.

Занепад (1993–2011) Перехід на дорогі двигуни формату Ф1 виявився фатальним для чемпіонату. Витрати стрімко зросли, і виробники почали залишати серію, розуміючи, що з такими ж моторами їм вигідніше брати участь у самій Формулі-1 (зокрема, так зробили Mercedes та Peugeot). Приватні команди не могли дозволити собі нові технології. Через катастрофічну нестачу учасників сезон 1993 року був скасований ще до початку першої гонки, і Світовий чемпіонат спортивних автомобілів припинив своє існування.

У наступні десятиліття перегони на витривалість підтримувалися зусиллями інших організацій. У Північній Америці естафету перейняла серія IMSA GT. У Європі з 1997 року розвивався Чемпіонат FIA GT (для автомобілів класу гран-туризм), а розробка та змагання топових прототипів перейшли під контроль Західного автомобільного клубу (ACO), організатора «24 годин Ле-Мана».

З 2012 року: Відродження Лише у 2011 році ФІА спільно з ACO оголосили про відродження повноцінного чемпіонату світу. Нова серія отримала назву FIA World Endurance Championship (WEC), а її перший сезон стартував у 2012 році. Чемпіонат успішно об'єднав класи інноваційних гібридних прототипів та автомобілів GT, повернувши перегонам на витривалість статус світової першості.

Траси

Протягом майже сорокарічної історії чемпіонату (з 1953 по 1992 рік) його календар постійно еволюціонував. Загалом етапи приймали десятки різних автодромів по всьому світу. У ранні роки основу чемпіонату складали легендарні перегони дорогами загального користування, які здобули славу ще до Другої світової війни. Згодом, з міркувань безпеки автоспорту та через стрімке зростання швидкостей спортивних прототипів, серія повністю перемістилася на спеціалізовані закриті автодроми.

Нижче наведено перелік найвизначніших трас та марафонів, що входили до календаря Світового чемпіонату спортивних автомобілів у різні епохи:

Легендарні дорожні марафони Mille Miglia (Італія) — 1953–1957 Carrera Panamericana (Мексика) — 1953–1954 Targa Florio (Італія) — 1955–1973 RAC Tourist Trophy (Велика Британія) — 1953–1964 (проводився на трасі Дандрод, а згодом на Гудвуді)

Класичні європейські автодроми 24 години Ле-Мана (Франція) — 1953–1992 (з перервами) 1000 км Нюрбургрингу (Німеччина) — 1953–1991 1000 км Монци (Італія) — 1963–1992 1000 км Спа (Бельгія) — 1963–1990 1000 км Сільверстоуна (Велика Британія) — 1976–1992 1000 км Брендс-Гетча (Велика Британія) — 1967–1989 1000 км Цельтвега / Остеррайхрингу (Австрія) — 1969–1976 12 годин Реймса (Франція) — 1953–1965 (з перервами) 200 миль Норісрингу (Німеччина) — 1984–1988

Міжнародні етапи 12 годин Себрінга (США) — 1953–1972, 1981 24 години Дайтони (США) — 1966–1981 6 годин Воткінс-Глена (США) — 1968–1981 1000 км Буенос-Айреса (Аргентина) — 1954–1972 (з перервами) 1000 км Фудзі (Японія) — 1983–1988

Переможці чемпіонату