Leica Camera (Ляйка Камера, ) — німецька група компаній, що колись називалася Ernst Leitz GmbH, а тепер розділена на три виробництва — Leica Camera AG, Leica Geosystems AG та Leica Microsystems GmbH. Виготовляє фотографічні камери, мікроскопи, оптичні та геодезичні прилади. Leica першою випустила 35-мм фотоапарат. Leica — скорочення «Leitzsche Camera» (ЛЯЙтцівська КАмера, за ім'ям підприємця Ернста Ляйтця).
Історія камер Leica
Перший прототип був сконструйований у 1913 році. Барнак використав стандартну 35-мм кіноплівку, але розширив розмір одного кадру до 24×36 мм. Барнак стверджував, що пропорція 2:3 є найліпшою й на одну плівку можна було вміщувати до 40 кадрів (пізніше розмір стандартної плівки було зменшено до 36 кадрів). Тоді Барнак працював на заводі E. Leitz Optische Werke, директором якого був .
Дуже цікава історія появи Барнака серед інженерів заводу Leitz. Оскар Барнак, що до того працював на заводі Zeiss (майбутньому конкуренті Leica — Zeiss Contax), перейшов до Ляйтца через те, що той гарантував йому медичне страхування й належне лікування за кошти компанії, у чому йому відмовили на заводі Zeiss. Оскар Барнак мав дуже слабке здоров'я і хворів на астму, через яку пізніше й помер.
Вислів Барнака — «Маленькі негативи — великі кадри» — з часом доконечно змінив світ фотографії.
У 1923 році Ернст Ляйтц іде на ризик і вирішує пустити камеру у виробництво. 1925 року вона була вперше представлена на весняній ярмарці в Лейпцизі як Leca І (Leitz Camera, що пізніше було змінено на зрозуміліше і зручніше Leica). Вона мала об'єктив Elmar 50 mm f/3.5, діапазон витримок від 1/20 до 1/500 секунд, ще позицію Zeit (час), компактний розмір і надійність.
Попервах виробництво Leica приблизно подвоювалося щороку: у 1925 р. випустили близько 850 камер, у 1926 р. — близько 1550, а в 1927 р. — близько 3200, у 1928 р. — близько 7600 камер. Після 1928 року фотокамери Leica вже набули масової популярності: з 15 000 вироблених одиниць у 1929 році до 40 000 у 1936 році.
Свого піку випуск Leica сягнув у 1938 р. (44 000 камер), після чого знизився до приблизно 6000 примірників у 1942 р. Загалом із 1925 р. до завершення Другої світової війни випустили близько 400 000 фотоапаратів Leica. Якщо не вважати спеціальні модифікації, що користуються великим попитом серед колекціонерів: Leica I (A) 1925—1932 р. 55'000 прим. Leica Standard (E) 1932—1949 р. 27'000 прим. Leica II (D) 1932—1940 р. 52'000 прим. Leica III (F) 1933—1939 р. 75'000 прим. Leica IIIa (G) 1935—1948 р. 93'000 прим. Leica IIIb 1938—1946 р. 32'000 прим.
У 1930 році виходить Leica I Schraubgewinde з опцією змінних об'єктивів на 39-мм різьбі. На той час були доступні «нормальний» 50-мм об'єктив, 35-мм ширококутний та 135-мм телеоб'єктив.
Leica II з'являється 1932 року, з вбудованим далекоміром, що мав опцію налаштування на різкість. Модель ще мала окремий видошукач, який показував зменшену картинку, а далекомір показував дві картинки, які сходились в одну, якщо об'єктив був вірно сфокусований на об'єкті зйомки. У наступну модель, Leica III, було додано триваліші витримки (до 1 с) та збільшено зумування далекоміра до 1.5X для зручнішого й обережнішого фокусування. У модель IIIa, представлену в 1935 році, було додано витримку 1/1000 с. Ще одна особливість IIIa була в тому, що це була остання камера, над якою працював Барнак перед своєю смертю.
Ляйтц продовжував модернізувати оригінальний дизайн камери до 1957 року. Фінальна версія, IIIg, мала у своєму складі великий видошукач з позначками можливих границь кадрів, який закріпився надалі, але все ще з окремим далекоміром та видошукачем.
У 1954 році виходить Leica M3, що має байонетне кріплення і закріпляє за собою славу дива дизайну завдяки комбінації надзвичайної функціональності та простоти вигляду. В цій моделі далекомір та видошукач об'єднані в один яскравий видошукач. Для наведення фокусу треба було з'єднати дві картинки в одну, ця система була представлена як компенсація паралаксу чи поправка на паралакс. На додаток камера мала новий прогумований шторково-щілинний затвор. Цю модель дотепер продовжують оновлювати, остання версія — М8 — вже цифрова. Всі моделі серії М підтримують можливість встановлення на них об'єктивів, що виходили з часів виходу першої М3.
Leica також виробляла SLR-камери. Починаючи з Leicaflex, потім Leicaflex SL та Leicaflex SL2. Кожен Leicaflex був оснащений з механічним затвором та електронним експонометром, на початку без TTL-заміру в Leicaflex, та з доданим TTL-заміром в SL та SL2. За Leicaflex слідували R-серії, від R3 до R7, які з початку робились спільно з корпорацією Minolta. Вся серія R була оснащена електронним затвором, за винятком повністю механічної R6, в якій єдиним електронним приладом був експонометр. Останньою моделлю є R-9, яка має опцію приєднання цифрової задньої насадки («задника», digital back). SLR-камери виробництва Leica добре сприймаються фотографами і користуються повагою, але значно менш популярні та менш успішні за класичні моделі з окремим видошукачем. Можливо через те, що японські виробники фотографічного обладнання прогресивніші в цій галузі, Leica, наприклад, не випустила жодної плівкової камери з автофокусом, модельний ряд об'єктивів значно менший, ніж в японських виробників та ще й дорожчий.
Ляйтц також ввів деякі інновації в фотографічній оптиці. З 1930-х по 1950-ті роки Leica змагалась із ще одним німецьким виробником — Contax за звання найдосконалішої камери на ринку. Leica створила цілу міфологію про те, що фотографії зроблені за допомогою їх об'єктивів можна відрізнити від фотографії зроблених будь-яким іншим, з приводу чого, звичайно, виникало багато суперечок. Але так чи інакше, завдяки політиці компанії та її майже бездоганної продукції Leica вважається переможницею цієї битви.
Об'єктиви Leica особливо відомі за бездоганну роботу на максимальній діафрагмі. Особливо виділяється об'єктив Noctilux 50 mm f/1.0, представлений 1976 року, він виробляється і дотепер. Єдиним конкурентом був об'єктив Canon 50mm f/1.0L USM для EOS системи, але Canon припинив його виробництво.
Деякі компанії копіювали дизайн та схему роботи камер, що виготовляв Leitz. Серед плагіаторів був навіть Canon на початку свого розвитку в цій сфері, також японські камери Leotaz та Nicca, американський Kardon, англійський Reid та добре відомі "Зоркій" та харківський "ФЕД".
У 1986 році компанія Leitz змінює свою назву на Leica (LEItz CAmera) через славу бренду Leica. На сьогодні компанія Leica Camera AG стала незалежною одиницею й перенесла своє виробництво з міста Ветцлар (Wetzlar) до Зольмса (Solms). У 1996 році Leica Group вийшла зі складу Leica Group і стала акціонерною компанією. У 1998 році Leica Group розділилась на Leica Microsystems та Leica Geosystems.
На виставці PMA-2006 Leica Camera AG заявила про підтримку Four-Thirds System і невдовзі випустила першу цифрову дзеркальну камеру, яка відповідає цьому стандарту; нею стала Lieca DIGILUX 3. Ця камера не є унікальною розробкою Leica, а побудована на базі камери Panasonic DMC-L1. Камера сумісна з лінійкою об'єктивів Leica серії D, а також з усіма іншими об'єктивами системи Four-Thirds.
Наразі Leica Camera випускає оптику високої якості, компактні камери (включаючи системи М — прямі послідовники першої камери Leica), SLR-камери системи R, компактні та професійні цифрові камери (разом з компанією Panasonic), такі як Leica Digilux 2 / Panasonic DMC-LC1, Leica Digilux 3, біноклі та підзорні труби.
У світі існує пребагато колекціонерів старих камер Leica, деякі з них є членами різноманітних спеціальних об'єднань чи організацій. Либонь, найбільша з таких організацій — це Leica Historical Society of America, що нараховує більш ніж 2000 членів. Було видано багато книжок, присвячених розвитку Leica чи окремим камерам, виходить декілька часописів, що мають на меті інформувати та підтримувати колекціонерів у всьому світі.
Серед колекціонерів найбільший попит мають камери, випущені під час Другої світової війни заводом Leitz для Вермахту. Як і все німецьке виробництво, Leitz мав служити на користь Третього рейху. До речі, цікавим фактом тих часів є те, що та його дочка зорганізували славнозвісний «Потяг свободи Leica», що таємно переправляв євреїв з Німеччини, щоб ті уникнули Голокосту.
Перелік камер та об'єктивів Leica
Нижче частково приведено список камер і об'єктивів, що їх виготовляв Leitz.
Leica I з фіксованим об'єктивом Leica I — перша камера заводу Leitz була представлена публіці під час весняної ярмарки в Лейпцигу у 1925. Камера була побудована на основі прототипу Ur-Leica, що його спроектував Оскар Барнак у 1913 році та іншого — Prototyp 1, розробленого ним у 1923. Спадкоємці цієї моделі — Leica Luxur та Leica Compur (загалом було виготовлено 60 586 камер). З 1930 року виробляється з опцією змінних об'єктивів.
Leica з різьбовим з'єднанням для встановлення змінних об'єктивів Камери Leica зі змінними об'єктивами на різьбленні: Leica I зі змінним об'єктивом Leica II — 1932. Leica з далекоміром. Leica III — 1933. Змінений дизайн та додано довгі витримки. Leica IIIa — 1935. Додано витримку 1/1000s. Leica IIIb. Далекомір та видошукач об'єднано в єдиний пристрій. Leica IIIc. Жорсткіша коробка камери, надійніша. IIIc заявила себе як найвитриваліша і найнадійніша камера з цієї серії. Leica IIId. Інтегровано систему автоматичного спуску. Leica IIIf — 1950. Leica додає синхронізацію зі спалахом. «Black Dial» IIIf синхронізує лише на витримці 1/30 с, але пізніше «Red Dial» додає зручнішу 1/50 с. Деякі моделі «Red Dial IIIf» також мають опцію автоспуску, вони знані під іменем IIIf RD DA (тобто Delayed Action — «затримка»). Leica IIIg — Виготовляється до 1960. (Загалом на цей час виготовлено 798 200 примірників різьблених камер.)
Серія M
М3 — 1954—1966 (загалом 200 000 примірників виготовлено). М3 було анонсовано на виставці Foto Kina в 1954 році. Це перша з М-серії Leica, що виготовляються заводом дотепер — перше байонетне кріплення для змінних об'єктивів. В рекламній листцівці цієї камери Leica представляла продукт, як «довічне інвестування в ідеальну фотографію», твердження, що виявилось правдою після 50 років її існування. MP — 1956—1957 (402 примірників було виготовлено). Представлялась як репортерська камера, фактично це була оптимізована М3. M2 — 1958—1967 (88 000 примірників було виготовлено). Дешевша і простіша за М3, М2 мала .73 збільшувач вмонтований в далекомір, замість .92 в М3, що робило зручнішою зйомку на 35 мм об'єктиви. Збільшення в 0,72 раза в подальшому стало стандартним для всіх далекомірів серії М. Ще, на відміну від своїх попередників, М2 не мала автоматичного скидання лічильника кадрів. M1 — 1959—1964 (9392 примірників було виготовлено). Спрощена М2 для використання в технічній і наукових сферах, М1 не мала далекоміра. В 1965 оновлена і перейменована в MD (взагалі без видошукача). Потім трансформувалась в MDa (1967) та врешті-решт на MD-2 (1980). M4 — 1967—1975 (50 000 примірників було виготовлено); З доданими позначеннями розмірів кадрів до видошукача для виділення зони кадрів по 35 мм та 135 мм — об'єктивах. Додано автоматичний спуск. M5 — 1971—1975 (31 400 примірників було виготовлено). Перша Leica з TTL-експонометром. Через додані функціональні оновлення, камера мала більший за звичний для серії М корпус і не мала можливості взаємодіяти з деякими старими ширококутними об'єктивами (21 mm f4.0 та f3.4). Остання камера серії М, що мала автоспуск. CL — 1973—1976 (компактна Leica), також знана під іменами Minolta CL та Leitz-Minolta CL. Була представлена разом з двома об'єктивами, що були розроблені спеціально для цієї моделі — 40 mm Summicron-C f2 та 90 mm Elmar-C f4. M4-1 — 1977—1980 (17 000 примірників було виготовлено). Перша М з «гарячим башмаком» для встановлення електричного спалаху. Без автоспуску. Виготовлялась в Канаді. М4-Р — 1980—1986. Додано рамки до далекоміра для 28 мм та 75 мм об'єктивів. Нема автоспуску, теж виготовляється в Канаді.