Гре́ко-болга́рська схизма (болгарський розкол, болгарське церковне питання) — одностороннє проголошення 11 травня 1872 року автокефалії ієрархами Константинопольського Патріархату болгарського походження (фактично розкол відбувся ще у квітні 1860 року) й подальші прещення з боку кіриархальної Церкви — Константинопольського (Вселенського) Патріархату, а також низки інших. Автокефальний статус Болгарської Церкви було визнано Константинопольським Патріархатом тільки у лютому 1945 року.
Прибічники болгарської автокефалії вважали правовою підставою створення незалежного Болгарського екзархату () султанський фірман османського (оттоманського) уряду візира Аалі-паші, проголошений 28 лютого 1870 року, хоча останній не передбачав цілковитої канонічної незалежності (автокефалії) болгар та розглядався оттоманським урядом як такий, що втратив чинність після проголошення схизми.
Предстоятелі Болгарського екзархату Екзархи: Іларіон 1872 Анфім Чаликов 1872–1877, (1888) Йосиф Йовчев (Іовчев) 1872–1915
Намісники — голови Священного Синоду: Софійський митрополит Парфеній 1915–1918 Доростоло-Червенський митрополит Василій 1918–1921, (1927) Пловдівський митрополит Максим 1921–1927, (1938) Врачанський митрополит Климент 1928–1930 Відінський митрополит Неофіт 1930–1944, (1971) Софійський митрополит Стефан Шоков 1944–1945 (екзарх з 21 січня 1945 року до вересня 1948 року).
Примітки
Література Райко Жинзіфов. Сучасний стан греко-болгарського церковного питання. // «». 1869, березень, стор. 441–461. Тертій Філіпов. «Современные церковные вопросы». СПб, 1882, 2 частина;
Посилання