Кімон Георгієв Стоянов (; 11 серпня 1882, Пазарджик — 28 вересня 1969, Софія) — болгарський державний та військовий діяч, прем'єр-міністр країни (1934–1935 та 1944–1946), генерал-полковник (1946).
Військова кар'єра Закінчив військове училище в Софії (1902), служив у болгарській армії. Брав участь у Балканських війнах 1912–1913 років у чині капітана та в посаді командира роти. Під час Першої світової війни командував дружиною (батальйоном). 1916 року в бою біля річки Черна був важко поранений, втратив око. 1920 року був звільнений в запас у чині підполковника. 1919 року був одним із засновників Військового союзу, входив до складу його центрального апарату.
Політична діяльність 1922 року був серед засновників політичної організації «Народна змова», що перебувала в опозиції до уряду лідера Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) Александра Стамболійського. Брав участь у перевороті 9 червня 1923 року, в результаті якого уряд Стамболійського було усунуто від влади.
У 1923—1931 роках був одним з керівників політичного об'єднання «Демократична змова». У 1923—1927 роках був депутатом 21-х, у 1927—1931 — 22-х Звичайних народних зборів. У 1926—1928 роках — міністр транспорту, пошти й телеграфу в уряді Андрія Ляпчева. 1931 року став одним з лідерів політичної групи «Ланка» (до її складу входили інтелігенти, відставні офіцери, а також політики, які розчарувались у партіях, що існували на той момент), підтримував тісні зв'язки з лідером таємного Військового союзу Дамяном Велчевим.
Прем'єр-міністр Разом із Велчевим активно брав участь у підготовці перевороту 19 травня 1934 року, після якого очолив уряд країни, одночасно був міністром юстиції. Окрім того, 19-23 травня очолював міністерство внутрішніх справ, а 19 травня виконував обов'язки військового міністра.
Його кабінет встановив авторитарний режим, розпустив Народні збори, заборонив політичні партії та організації (в тому числі офіційно саморозпустилась і «Ланка»), запровадив цензуру, провів територіально-адміністративну реформу, у результаті якої 16 округів було перетворено на 7 областей, а кількість сільських громад скорочено з 2500 до 800. Було жорстко обмежено місцеве самоврядування — кмети (керівники сільських громад) більше не обирались, а призначались, причому з осіб, які мали вищу освіту, що сприяло відчуженню селянства від самоврядування. Окрім того, кмети були підпорядковані центральній адміністрації. Суттєво зросли функції поліції, утиски поширились на різні опозиційні сили, в тому числі на комуністів та Внутрішню македонську революційну організацію (ВМРО). Чиновники, звинувачені в некомпетентності чи політичній неблагонадійності, звільнялись із державної служби (разом в результаті «чистки» було звільнено близько 6 тисяч осіб).
В економіці було посилено роль держави, запроваджено монополії на спирт, сіль, нафту й тютюн. Уряд вживав заходи з підтримки соціально вразливих прошарків населення та заохочував розвиток кооперації. У зовнішній політиці він орієнтувався на Францію та Велику Британію, виступав за нормалізацію відносин з Югославією та встановив дипломатичні відносини з СРСР.
Переворот 19 травня первинно спричинив негативну реакцію царя Бориса III, який призначив Георгієва прем'єр-міністром тільки під сильним тиском таємного Військового союзу. Заходи нового уряду сприяли не тільки посиленню авторитаризму в Болгарії, але й обмежували можливості царя та його оточення. 22 січня 1935 року цар відправив кабінет Георгієва у відставку, призначивши новим прем'єр-міністром більш лояльного до двору генерала Петко Златева, який до цього займав пост військового міністра.
В опозиції Після відставки Георгієв перебував в опозиції до царського двору й уряду. Він швидко налагодив зв'язки з лівими політичними силами, з якими його зближували опозиційні настрої. Вже з 1935 року він співпрацював з лівою «землеробською» партією БЗНС «Ал. Стамболийски» («Пладне-1»), а з 1936 — і з комуністами. Знову очолив групу «Ланка». 1938 року балотувався в депутати від Народного фронту.
Під час Другої світової війни Георгієв послідовно виступав проти союзу з нацистською Німеччиною, що цілком відповідало зовнішньополітичному курсу його уряду 1934–1935 років. 1 листопада 1940 року підписав звернення до уряду Богдана Філова з протестом проти прийняття закону про захист нації. Був одним із активних учасників Вітчизняного фронту (об'єднання антимонархічних сил за участі комуністів), 1943 став членом його національного комітету. 7 серпня 1944 року разом з іншими видатними опозиційними діячами виступив з декларацією, адресованою регентам і уряду. У ній містились вимоги створення народного конституційного уряду, радикальної зміни зовнішньополітичного курсу, виходячи з війни, зближення з СРСР.
Другий кабінет Активний учасник підготовки перевороту 9 вересня 1944 року, в результаті якого до влади прийшли прорадянські сили, а важливу роль в системі державної влади почали відігравати комуністи. В новому уряді Георгієв посів пост прем'єр-міністра — його кандидатура була прийнятною як для СРСР і болгарських комуністів, так і для Заходу, який вбачав у ньому некомуністичну політичну фігуру. 1944 року Георгієв отримав звання генерал-майора запасу, 1945 — генерал-лейтенанта, 1946 — генерал-полковника. 1 жовтня 1944 року його було обрано головою виконавчого комітету політичної партії Народний союз «Ланка», створеної на базі однойменної групи. У 1945—1946 роках він, одночасно з постом прем'єр-міністра, був депутатом 26-х Звичайних народних зборів. Після відставки Дамяна Велчева з посту військового міністра виконував його обов'язки (у вересні-листопаді 1946).
Уряд Георгієва оголосив війну Німеччині, болгарська армія взяла участь у боях з німецькими військами. За його врядування було страчено багатьох видатних діячів монархічного режиму — регентів, міністрів, депутатів, воєначальників та інших (разом, за офіційними даними, 2680 чоловік). Як прем'єр-міністр, він був союзником комуністів, підтримував їх під час політичної кризи 1945 року, коли частина міністрів пішла у відставку, вимагаючи демократичних виборів. Парламентські вибори 1945 та 1946 років проходили під жорстким контролем уряду, що сприяло переконливій перемозі на них Вітчизняного фронту, провідні позиції в якому, починаючи з 1945, міцно утримували комуністи. На ключові пости в системі державного управління активно просувались комуністи та їхні прибічники. У вересні 1946 за результатами референдуму Болгарії було ліквідовано монархію.
Важливим дипломатичним успіхом уряду Георгієва вважається прийняття Паризькою мирною конференцією 1946 року рішення про збереження у складі Болгарії Південної Добруджі, яка до 1940 була частиною Румунії.
Діяч комуністичного режиму 1946 року Георгієв був обраний депутатом 6-х Великих народних зборів. Після виборів його уряд вийшов у відставку (23 листопада 1946), і новий кабінет сформував лідер комуністів Георгій Димитров. Однак Георгієв залишився у складі уряду, в тому числі й після саморозпуску Народного союзу «Ланка» 1949 року. У 1946—1950 роках й у грудні 1959 — березні 1962 років був заступником голови Ради міністрів НРБ. У жовтні 1946 — грудні 1947, одночасно, був міністром закордонних справ, у грудні 1947 — лютому 1951 — міністром електрифікації та меліорації. У лютому 1951 — лютому 1957 — міністр електрифікації, у лютому 1957 — березні 1959 — міністр електрифікації та водного господарства, у березні-грудні 1959 — голова Комітету з будівництва й архітектури.
З 1950 року обирався депутатом Народних зборів. У 1962—1969 роках був членом президії Народних зборів. Був заступником голови Національної ради Вітчизняного фронту. Двічі отримав вищу нагороду НРБ — звання Героя соціалістичної праці (1962, 1967; відповідно до 80-ї та 85-ї річниць з дня народження).
Родина Кімон Георгієв був одружений з Вескою, до шлюбу Родевою. Вони мали двох дочок — Марію та Корнелію. Марія одружилася з юристом і політиком Гіньо Ганевим, який 2005 року був обраний першим національним омбудсменом Болгарії. Одного зі своїх синів Ганев назвав Кімоном.
Бібліографія Кимон Георгиев, Избрани произведения, София, 1982 Из личния архив на Кимон Георгиев, т. І. Главно управление на архивите, София, 2005 Недю Недев. Три държавни преврата или Кимон Георгиев и неговото време. 2007.
Посилання Біографія Біографія Біографія Режим 19 травня