Леонтій Грицан («старець Леонтій») (1897–1973) — мандрівний проповідник, діяльність якого спричинила значний вплив на релігійне життя на Західній Україні.

Життєпис Леонтій Герасимович Грицан народився у селі Нова Мощаниця нині Здолбунівського району Рівненської області у селянській сім'ї у 1897 р. Батьки Герасим та Марія були малоземельними господарями. Існує думка, що Леонтій не отримав жодної базової освіти.

Релігієзнавець та філософ Л.Шугаєва, автор статті «Народные православные харизматы. Истоки и особенности вероучения православного харазматического религиозного объединения леонтиевцев» повідомляє наступне: «Його племінниця, Любов Дмитрівна Грицан, у розмові з автором статті розповідала, що Леонтій з дитинства виділявся серед однодітків незвичайними здібностями, зокрема даром зцілення. Оскільки читати він навчився рано (хоча писати так і не навчився), почав читати Біблію та інші богослужбові книги. Ми хочемо акцентувати увагу на тому, що якихось змістовних досліджень з приводу діяльності Леонтія нами не виявлено».

Останнє твердження важко назвати вірним, оскільки відомо принаймні про одне ґрунтовне дослідження, автором якого був монах Венедикт (Лимар) «Дві сторони однієї медалі, або мисливці за благодаттю» / монах Венедикт (Лимар). — Рівне, 2007. — с. 164.

Також відомі видані в Києві у 2014-2015 року два томи підчищеного життєпису та листів Леонтія, та кількох осіб з його оточення.

У 1916 році Леонтій раптом вирішив піти з дому, сказавши матері, що його ніби-то хтось кудись кличе. Через два-три місяці він повернувся додому в одежі схожій на підрясник з хрестом на грудях, хоча у монахи його ніхто не постригав. Після цього, всупереч волі місцевого священника, Леонтій почав «лікувати» людей у своєму селі, розказувати місцевим мешканцям їх минуле та майбутнє. Перестав вживати м'ясо. Після 1921 року почав звершувати паломництва в Почаївську Лавру, проживав там місяцями та ніс послушання. Теоретично, як послушник, він міг у цей час відвідувати вечірні заняття, але достовірна інформація про це відсутня.

Поступово біля Леонтія утворилося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Ще за життя Леонтія його діяльність зустрічала неоднозначну оцінку в середовищі православного народу, парафіяльного духовенства і чернецтва Лаври. Деякі сучасники свідчать, що вони знали Леонтія як людину високо морального життя. З іншого боку, мають місце протилежні свідчення.

Свідки його проповідей згадували, що під час читання у храмі Євангелія або співу Херувимської пісні Леонтію ставало особливо недобре.

При цьому він міг на собі носити хрест і навіть панагію, що є відмінною ознакою виключно архієрейського достоїнства.

Державу, що утискувала релігію, Грицан уособлював із сатаною. Леонтій закликав не працювати в колгоспах на «сатану», не брати державні документи і не ставити печатки, оскільки це «печать сатани». Закликав у проповідях не брати участь у виборах. Особливо активно Леонтій закликав не відвідувати культурно-освітні заклади: клуби, кіно, театр, які теж, на його думку, були «сатанинськими», не пускати дітей до школи, кидати все і йти ходити за ним. Леонтіївці забороняли багатодітним сім'ям отримувати грошову допомогу від держави. Зареєстровані випадки відмови.

Стан духовного життя своїх сучасників він оцінював дуже критично і вважав, що воно перебуває в занепаді. Головні причини цього він бачив у відсутності належного навчання народу місцевим парафіяльним духовенством, недбалому ставленні до виконання пастирських обов'язків, занепаді духовного життя серед чернецтва. Нерідко він викривав недоліки духовенства, також мали місце непорозуміння між ним і деякими старцями свято-Успенської Почаївської Лаври з приводу його діяльності.

У житії преподобного Кукші одеського згадується, що той «рішуче та суворо викривав помилки мандрівного „пророка“ Леонтія, а деяким його прихильникам допомагав повернутися у лоно Матері Церкви».

Про себе Леонтій говорив наступне у листах: «Господь послал дар мне, а я шлю его вам. Храните и дорожите»; «Не я вам говорю эти слова, но говорит Господь. Тот, кто отважится приблизиться ко мне по-настоящему, — умягчится и обновится…, получит радость». Тобто Леонтій вважав себе пророком, посланцем Божим, котрому Бог відкриває істинний шлях до спасіння.

Поступово біля мандрівника утворювалося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Як свідчать архівні джерела, для леонтіївців було характерним особливе вшанування чернецтва й обряду покаяння, харчові заборони, а саме — абсолютна заборона вживати м'ясо, утримання від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості.

Леонтій створив свою систему проповідників: Він обрав 12 послідовників, яких назвав «апостолами», і благословив їх на проповідь. Ці проповідники були не централізовані та не мають чітко інструктованої єрархії.

Характерною ознакою закритості течії прихильників Леонтія є те, що вони усіляко уникають відкритих дискусій щодо численних свідчень про звальний гріх, який начебто мав місце в середовищі його послідовників та «апостолів». Ймовірно, ставка робиться на те, що з плином часу свідків діяльності Леотія або їх родичів, які скептично ставляться до його духовних дарів, просто не залишиться, а отже тягар доказу зворотьнього відпаде по причині відсутності живих очевидців. Ось лише один із багатьох епізодів, що був детально описаний у книжці «Із мертвих ідолів пада на землю тлін. Леонтій та леонтіївці»: "19 травня 2001 року […] на другий день після богословської конференції, що відбувалася в Городоцькому монастирі Рівненської області[…] до Почаївської Лаври приїхали люди з Рівненщини. Вони були дуже стурбовані і шукали владику Августина. Владика вийшов до них. «Оскільки ви керуючий конференцією, що відбулася вчора, ми хочемо вам подати деякі точні факти за Леонтія», — звернулися люди до владики. Владика запросив на розмову представників лаврської братії. Всі зібралися на привратні в прийомній келії № 4. Тут були присутні архієпископ Августин, архієпископ Сергій, схіархимандрит Димитрій, архімандрит Нафанаїл, ректор Почаївської Духовної Семінарії протоієрей Олег Плаксій, інспектор семінарії ієромонах Платон, ієромонах Іосиф. З Рівненської області були присутні Віра Володимирівна Душена, Максим Ігнатович Васюк, Катерина Ігнатівна Степанюк. Пізніше з цими людьми розмовляв намісник Лаври єпископ Володимир та протоієрей Олексій Никитюк, секретар Володимир-Волинської єпархії. Передаємо точний зміст розповіді людей, в яких дома відбулася вказана нижче подія з Леонтієм. Розповідає жителька с. Підліски Гощанського району Рівненської області К. І. Степанюк:

- Було це приблизно в 1940 році. Пішли до церкви. Там був Леонтій, благословляв людей, вчив як треба правильно хреститися. Перед цим люди казали, що Леонтій був в гостях у нашого церковного старости, туди сходились люди почути слово Боже, взяти благословення у Леонтія. […]

Владика Августин запитав:

- Кажуть, що хтось з кимось лягав спати?

Відповідь Катерини: «Було, але то дівчина була така собі. А він старенький загненький, може він хотів їй розуму дати? Мили йому ноги; по тому він і сказав постелити йому чисту постіль. Я постелила і Леонтій ліг спати з дівчиною, котру звали Надія Поліщук. Але я не знаю, що там могло між ними бути, бо він такий старенький, а вона дівчина молода, грубіянка, — може в неї розуму не було, то він хотів їй розум і вставити.

Владика у відповідь: „Тут всі серйозні люди, ось і ікони. А чи не могло показатися таке?“

Відповідь: „Для чого? Показатися не могло“.

- Хто може підтвердити сказане? Ви теж бачили? — звернувся владика до М. І. Власюка.

- Це було в моїй хаті. Мені тоді було років 12. Який це був рік? Певно, 1944, бо я з 1932 року.

- Ви все добре пам'ятаєте? — було запитання владики.

- Все добре пам'ятаю. Це було в моїй хаті, в якій я й зараз живу. Катерина моя рідна сестра, їй в той час було 18 років. Ввечері, коли люди порозходились, Леонтій залишився з дівчатами, сів на ліжко. Миска була велика, мили ноги йому, потім тією водою повмивалися всі дівчата. Сестра моя, Катерина, на прохання Леонтія постелила нову постіль, де він ліг спати з Надією Поліщук. Спали до ранку. Вранці поснідали і порозходились.» (ст 25-26)

У 1945 р. Леонтія заарештовано й засуджено Рівненським військовим трибуналом за «антирадянську діяльність» на п'ять років. У 1954 р. Грицана арештовують удруге. Цього разу Рівненський обласний суд знову ж таки за антирадянську діяльність виніс вирок — десять років в'язниці у виправно-трудових таборах. Покарання Леонтій Грицан відбував у поселенні Явас Зубополянського району Мордовської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Друге ув'язнення не було тривалим оскільки тогочасні суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі ознаменували період «відлиги». У січні 1956 р. мандрівний проповідник вийшов достроково на волю.

У квітні 1958 р. в офіційному часописі Рівненського обкому комуністичної партії газеті «Червоний прапор» побачила світ стаття Тищенка "Що приховується під назвою «Істинно-православна церква» або сектою «Леотіївців». Наприкінці того ж місяця колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду засудила Леонтія Грицана на 10 років ув'язнення і 5 років поразки у громадянських правах із забороною після відбуття покарання проживати на території УРСР. У радянських концентраційних таборах Мордовії Леонтій Грицан відбув усі десять років ув'язнення.

Через п'ять років після звільнення з в'язниці Леонтій Грицан помер.

Рух леонтіївців, та суперечки довкола постаті Леонтія Ще за життя радянські органи влади пристально стежили за діяльністю «леонтіївців». "Особливе занепокоєння викликав факт їх активного релігійного впливу на дітей. При цьому приводився приклад, як у жовтні 1972 року жителька с. Солотвин Бердичівського району Житомирської області привела своїх двох дочок до проповідника Леонтія, якого називали єпископом і який проживав у с Нова Мощаниця Рівненської області [ЦДАВО. Ф.4648, оп. 5, ед.хр. 330, л.8]. Леонтій здійснив над дітьми обряд постригу їх у монахині. Після цього чотирнадцятирічні учениці восьмого класу відмовилися вчитися у школі, вживати їжу. Вони заявили: «Ми пізнали Бога і будемо ходити до Його школи, Його Церкву; тільки Церква та Євангеліє дають нам дійсні знання, тільки вони святі та правдиві, а все інше — обман».

Після смерті Леонтія почався процес поділу поглядів у ставленні до його особи і практики християнського життя, що згодом перейшов у протистояння в церковному середовищі. Багато в чому цьому сприяла активна діяльність його послідовників, що відокремлювалися від церковних зібрань для особливих повчань про моральне життя, де, зокрема, велася мова про утримування від споживання м'яса і утримування від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості.

Сам Леонтій до останньої хвилини свого життя не поривав з православ'ям. Православна ж Церква лише обмежувалася окремими зауваженнями на адресу своїх опонентів. Можливо, загроза втрати значної кількості парафіян є тим вагомим фактором, яким пояснюється відсутність реакції священноначалія на деколи відверто опозиційні рухи в лоні Церкви.

Одночасно професор богослов'я Київської Духовної академії та семінарії (КДАіС) автор декількох робіт з сектознавства в одній із своїх статей пише наступне: «Те, що Леонтій Грицан був в дуже глибокій прелесті, сумніву не підлягає. Його послідовники — це типова містична секта, яких у XVII столітті було масса, і які відпучковалися від безпопівських форм старообрядництва.»