Нью-Йо́ркер () — американський тижневик, який публікує репортажі, коментарі, критику, есе, художні твори, гумор, комікси та поезію. Виходить приблизно раз на тиждень (47 номерів на рік). Видається з 1925 року. Починаючи з 1940-х років, більшість відомих та премійованих американських оповідань уперше публікувались у «Нью-Йоркері». Хоча основний наголос робиться на культурному житті Нью-Йорка, журнал є досить популярним і за межами міста.
Історія Перший номер вийшов 21 лютого 1925 року в Нью-Йорку. Видання заснували репортер «Нью-Йорк таймс» Гарольд Росс () та його дружина Джейн Грант (). Гарольд Уоллес Росс був американським патентованим журналістом, який заснував журнал «Нью-Йоркер» і був головним редактором видання з моменту його створення. Він редагував кожен номер журналу від першого до своєї смерті — загалом 1399 випусків.
Росс бажав створити журнал тонкого гумору. Узявши за партнера підприємця Рауля Флейшманна (), Росс заснував видавничий дім F-R Publishing Company та залишався редактором журналу до самої смерті у 1951 році. Хоч журнал не втратив почуття гумору, він невдовзі завоював репутацію серед серйозної журналістики й белетристики.
Незабаром після закінчення Другої світової війни есе Джона Херсі «Хіросима» заповнило цілий номер журналу. У наступні десятиліття журнал опублікував розповіді багатьох із найшанованіших письменників XX і XXI століть, серед них Енн Бітті, Трумен Капоте, Джон Чівер, Роальд Дал, Мейвіс Галлант, Джеффрі Хеллман, Джон Макналті, Джозеф Мітчелл, Еліс Манро, Харукі Муракамі, Володимир Набоков, Джон О'Гара, Дороті Паркер, Філіп Рот, Джером Селінджер, Ірвін Шоу, Джеймс Тербер, Джон Апдайк, Стівен Кінг, Йосип Бродський і Сергій Довлатов.
Першу обкладинку, на якій був зображений денді доби англійського ампіру з моноклем, намалював художник Рі Ірвін. Цей джентльмен отримав ім'я Юстас Тіллі (), яке придумав для нього Корі Форд, американський гуморист. Як Форд зазначив у своїх спогадах, таке прізвище мала його неодружена тітка, а ім'я було обрано «з міркувань мелодійності». Ця обкладинка донині є візитівкою журналу. Легендарну обкладинку втілюють у річницю випуску першого номера.
Видання на 32 аркушах за ціною 12 центів, орієнтоване на публіку з розвинутим художнім смаком, установило нові стандарти журнальної літератури — з майстерно написаними оповіданнями, блискучими есе, інтелігентним гумором, самодостатніми карикатурами, рецензіями на книги, вистави, фільми.
У перші десятиліття журнал іноді публікував два або навіть три коротких оповідання на тиждень, але останніми роками темпи залишаються стабільними на рівні однієї історії щодо одного питання. У той час як деякі стилі і теми повторюються частіше, ніж інші у своїй ніші, історії відзначені меншою однорідністю, ніж різноманітністю, і вони варіюються від інтроспективних вітчизняних описів Упдайка до сюрреалізму Бартельмі, від парафіяльних життів невротичних мешканців Нью-Йорка до набору історій із самих різних місць і епох і в перекладі з багатьох мов.
Такі письменники, як Курт Воннегут, сказали, що «Нью-Йоркер» є ефективною установою для отримання величезної аудиторії через процес навчання, необхідного для цінування сучасної літератури. В інтерв'ю Курта Воннегута 1974 року з Джо Девідом Белламі і Джоно Кейсі, опублікованому в «The New Fiction» і «Бесідах із Куртом Воннегутом», містилось обговорення впливу «Нью-Йоркера»:Одна річ, про яку ми звикли говорити — коли я був у штаті Айова — було те, що обмежуючим фактором є читач. Жодне інше мистецтво не вимагає від аудиторії бути виконавцем. Ви повинні розраховувати на те, щоб читач був хорошим виконавцем, і ви можете писати музику, яку він абсолютно не зможе виконати — у цьому випадку це перебір. Ті письменники, яких ви згадали і я сам, вчу аудиторію, як грати таку музику в їх головах. Це процес навчання, і «Нью-Йоркер» був дуже хорошим інститутом необхідного роду. У них є аудиторія, і вони виходять щотижня, і люди, нарешті, зрозуміли Бартелмі, наприклад, і здатні виконувати такі речі в їх головах і насолоджуватися ними. Я думаю, що те ж саме можна сказати і про С. Дж Перельмана; я не думаю, що Перельман був би вдячний, якби раптом його зібрання творів повинне було бути опубліковане зараз, щоб побачити його вперше. Це було б маренням. Процес навчання потрібен, щоб оцінити Перельмана, хоча це дуже легко зробити, як тільки ви дізнаєтеся, як це робити. Так, я думаю, що читачі приходять разом; це проблема; Я думаю, що автори намагалися зробити це завжди і зазнавали невдачі, тому що в них не було ніякої аудиторії; ніхто не виконував їх музику. Науково-популярні статті (які зазвичай складають основну частину змісту журналу) охоплюють еклектичний спектр темVonnegut, Kurt (1988). Allen, William Rodney, ed. Conversations with Kurt Vonnegut. Jackson, MI: University Press of Mississippi. pp. 163—164. ISBN 9780878053575..Гарольда Росса змінив як редактор Вільям Шон (1951—1987), потім Роберт Готліб (1987—1992) і Тіна Браун (1992—1998). Нині редактором видання є Девід Ремнік, який змінив Тіну Браун в 1998 році. Літературним редактором «Нью-Йоркер» тривалий час працювала Мері Норріс, яку за педантичність називали «Королева ком» (Comma queen).
Серед важливих авторів наукової літератури, які почали писати для журналу під редакцією Шона були Дуайт Макдональд, Кеннет Тайнан і Ганна Арендт; певною мірою всі три учасники були спірними, Арендт найбільш очевидно (її репортаж «Ейхман у Єрусалимі» з'явився спочатку в журналі, перш ніж вийшов книжкою), але в кожному разі Шон випробовував активного чемпіона.
У 1980 роках для «Нью-Йоркеру» настала криза. Здавалося, що його концепція застаріла й обіцяла «довго жити». Журнал, який писав про літературу та культуру, ставав чимось на зразок витонченої історичної будівлі в місті сучасних хмарочосів. Змінювалися часи, а з ними й інтереси читачів, а тиражі журналу стрімко падали. Видання потребувало реорганізації.
У 1985 році журнал придбав видавець Самюел Ньюхауз, видавець таких культових журналів, як-от Vogue, Glamour і Vanity Fair. «Нью-Йоркер» став частиною його корпорації Conde Nast Publications. На пост головного редактора призначили Тіну Браун, до цього головного редактора Vanity Fair. Вона дала виданню друге життя, суттєво змінивши його образ. Якщо раніше важливу роль відводили гумору і рівню літературних творів, то після реорганізації це змінилося: на перше місце вийшов журналізм, література — на друге, а на третє — гумор. З'явилися рубрики світської хроніки, нічного життя, бізнес-замітки, колонка «міських пліток» (скандали і модні події), великі інтерв'ю з відомими акторами, музикантами, політиками та конгресменами. Оформлення заграло яскравими фарбами, часто з'являлися фотографії. У підсумку, з блиском подолавши кризу, в 1995 році «Нью-Йоркер» став володарем першої Національної премії журналістської майстерності «Загальне визнання» (National Magazine Award for General Excellence).
З кінця 1990-х років «Нью-Йоркер» використовує Інтернет для публікації нових і архівних матеріалів. Передплатники мають доступ до останнього випуску онлайн, а також повний архів минулих випусків. Крім того, карикатури з журналу доступні для покупки онлайн. Цифровий архів старих номерів з 1925-го по квітень 2008 року (що складає понад 4000 номерів і півмільйона сторінок) також вийшов на DVD і на невеликому портативному жорсткому диску. З'явилася Ipad-версія журналу. Перший вебсайт видання запустили у 2001 році і він пропонував зовсім небагато оригінального контенту. Зараз сайт публікує вже близько 15 оригінальних статей на день.
Станом на 2010 рік, у «Нью-Йоркері» працюють 16 факт-чекерів. У липні 2011 року на журнал подали до суду в Окружний суд Сполучених Штатів за наклеп у статті за 12 липня 2010 року, написаній Девідом Гранном, але журнал був виправданий11 Civ. 4442 (JPO) Peter Paul Biro v. … David Grann …, United States District Court — Southern District of New York.
Видання має вебсайт із деяким контентом поточного випуску, плюс ексклюзивний вебконтент. Передплатники мають доступ до повного поточного випуску онлайн, а також повний архів старих номерів, які представлені у тому ж вигляді, у якому були надруковані. Окрім того, карикатури видання «Нью-Йоркер» доступні для покупки онлайн. Цифровий архів старих номерів з 1925 по квітень 2008 року (що становить понад 4000 питань і півмільйона сторінок) також вийшов на DVD-дисках і на маленькому портативному жорсткому диску.
Сучасна історія видання «Нью-Йоркер» Статті в «Нью-Йоркер» часто створювали багато шуму. Здебільшого це були скандальні журналістські розслідування. Наводячи як приклад одну з найгучніших статей, варто згадати статтю Сеймура Герша про тортури ув'язнених американськими солдатами в тюрмі Абу-Грейб в Іраку, яка була опублікована в травні 2004 року. Вона називалася «Сіра зона», і йшлося про те, що ці знущання взяли початок у секретну програму, санкціонованої міністром оборони США Дональдом Рамсфелдом. За словами Херша, глава Пентагону вирішив відправити до Іраку групу, яку використовували для полювання за бойовиками «Аль-Каїди» в Афганістані. Успіху в операціях вона домагалася завдяки безпринципним і безжальним методам. Журналіст писав, що саме ця група і була спрямована в Абу-Грейб із метою отримати інформацію будь-якими способами, жорсткість яких демонстрували додані до матеріалу шокуючі фотографії. Багато знущань мали сексуальний характер. У підсумку в період із 2004 по 2007 рік військовий трибунал розглянув понад 11 справ американських охоронців, тільки троє з яких залишилися на волі.
Друкованого місця не шкодують не тільки для белетристики, а й для журналістських матеріалів, які іноді досягають лякаючих цифр у 25 000 слів, а це обсяг невеликої книги. Але нинішнього редактора Девіда Ремніка це не бентежить. Він говорить:Ви можете запитати, чи правильно це для більшості — продовжувати друкувати в журналі довгі тексти? Але чи читає більшість «The New Yorker»? «Анну Кареніну»? Так що ми не будемо зосереджуватися на більшості. Мільйони людей читають Фоменко. І що? Не хочу здатися фаталістом або циніком або когось образити, але потрібно мати на увазі культурний рівень і різні аудиторії.Сьогодні читачам «Нью-Йоркера» пропонується вельми вражаючий розкид тем із частковим збереженням традиційної «начинки». Тут є все: культурна афіша на тиждень від нічного життя до опери, міські плітки, огляд телепередач, поезія, проза, біографії, репортажі, критика, есе, театральні рецензії, замітки по бізнесу і права, листи, статті на злободенні теми. По частині розслідувань видання відрізняється професійним і серйозним підходом, не боячись гострих тем або наслідків, як і заповідає здоровий журналізм. Їм не з чуток знайома культура фактчекера: над перевіркою фактів посилено працює ціла команда молодих людей. У виданні перевірки — це робота для новачків, але і для неї набирають випускників кращих коледжів, які мають досвід роботи в журналістиці. Іноді процес займає тижні і місяці, оскільки перевірці підлягають не тільки імена і прізвища, а абсолютно кожен факт.
Доходить до смішного: одного разу, наприклад, редакторові принесли карикатуру із зображенням хмарочоса — він перерахував поверхи висотки, а коли виявилося, що на малюнку їх бракує, то віддав автору на домальовування.
Читачі теж відіграють важливу роль у скрупульозному щодо журналу до фактчекінгу: при виявленні найменших неточностей вони обурено про це повідомляють. Мав місце випадок, коли на карикатурі, присвяченій історії Кубка світу з футболу, гетри футболістів були неправильного кольору (того року вони грали не у виїзній, а в домашній формі). Після чого в редакцію надійшло безліч гнівних листів, мовляв: «Як ми можемо довіряти вам щодо серйозних питань міжнародної політики, якщо ви навіть таку дурницю перевірити не можете?».
Тому підхід до перевірки заведений найсерйозніший із можливих: «Нью-Йоркер» хоче, щоб йому довіряли, і багато для цього робить.
Карикатури