Мелічна поезія, або Меліка (мелос) ( — пісня, або лірична пісня) — еллінська лірика в період її розквіту (VI—V ст. до н. е.), що не декламувалася, а виконувалася під акомпанемент ліри, характеризувалася розмаїтим комбінуванням віршових розмірів та фольклорних форм (епіталами, гіменеї, заплачки, гімни тощо). Найдавніше визначення терміна «мелос» дав Платон: «…Мелос складається з трьох частин: слова, гармонії та ритму», тобто поєднує у собі слово, музику і танок.
Тобто, поет не лише писав ліричний вірш, але складав і музику до нього та відповідний танець. Елліни розрізняли види мелічної лірики відповідно до музичних мотивів, що відтісняли на другий план поетичне слово. Без музики мелічний твір уявити неможливо. Один з дослідників лірики з цього приводу писав, що мелос, відірваний від музики, втрачав кращу свою частину, свою душу, і чарівність його пісень загинула для наступних поколінь разом із плавною гармонією, під звуки якої вони колись народилися.
У більшості мелічних поетів на другий план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються питання, пов'язані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, шо їх вони дають, дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів.
До меліки елліни ставилися надзвичайно серйозно. Так, рабам заборонялося її виконувати під страхом смерті (насолоджуватися справжньою Поезією могла тільки вільна людина, а не раб!). А декламаційну лірику елліни взагалі не вважали за поезію. Однак сучасні літературознавці відносять жанрові різновиди декламаційної лірики (елегіюіямби) саме до лірики.
Види Основні різновиди еллінської лірики можна представити у вигляді схеми: Давньогрецька лірика / \ Пісенна Декламаційна / \ / \ Сольна Хорова Елегійна Ямбічна (монодйчна) (елегія) (ямб) Елегія виникла з треносу, похоронної заплачки (плачу на похоронах); ямб — із викривальних куплетів; сольна меліка бере у любовних, весільних і застольних піснях; хорова меліка має витоки в урочистих обрядових уславленнях і гімнах.
Елліни так любили музику, що навіть декламаційну лірику часто виконували в інструментальному супроводі. Щоправда, ці інструменти були не такими милозвучними, як ліра. Так, ямби могли виконувати під брязкіт металевої пластинки, прив'язаної до підошви виконавця, якою той відбивав ритм по каменю. Іноді виконання ямбів супроводжувалося різкими звуками дудки — ямбіке. Звідси — одне з тлумачень походження (етимології) слова «ямб». Інше тлумачення походить від імені служниці Ямби. За міфом, вона грубими жартами розсмішила навіть невтішну богиню Деметру, яка розшукувала свою доньку Персефону. Ця зорієнтованість на різкість, грубість узгоджується з викривальним характером багатьох творів ямбічної поезії. Адже в Елладі ямбами називали дошкульні чи жартівливі вірші (нині ж ямб — віршовий розмір). «Батьком» ямбів вважається Архілох, хоча не він винайшов цей жанр, який здавна вживався в еллінському фольклорі. Ще одним жанром декламаційної античної лірики була елегія, розвиток якої в античній літературі пов'язаний з іменами поетів Тіртея, Горація, Овідія та ін.
За географічною та племенною ознакою Античний мелос ми поділяємо за ознакою географічною та племенною.
Дорійський мелос. Це мелос строгий та близький до релігійних пісень. По ньому можна прослідкувати еволюцію від релігійного до світського. Цей мелос ровився на підгрунті рілігійних пісень. Пісні цього плану спочатку присвячувались богам, потім почали присвячуватись героям. Мелос був поширений серед дорійців та еолійців.
Еолійський мелос. У еолійців розвивалась лірика чисто суб'єктивно. Острів Лесбос був головним місцем, де розвивалась еолійська лірика. Еолійський мелос виражає світогляд, хоча закінчується колосальною напругою особистих почуттів.
Сицілійський мелос. Від поета Сицилії 7-6ст.д.н. е. Стесіхора залишилось мало. Він писав гімни, пеани. Історичне значення цього мелосу надзвичайно велике. Сиц. мелос відрізняється інтенсивним прагненням загальногрецької поезіїдо епосу, поверненням до міфологічно-героїчної тематики.
Аттичний мелос.
Насправді, надзвичайно важко виокремити поетів, які є представниками суто мелосу, адже: «Ліричні твори еллінські вчені розрізняли відповідно до їхньої зовнішньої форми — ритму, тобто віршового розміру. Найчастіше ця форма нерозривно пов'язувалася з певним змістом. Етегія, ямб і мелос висунули своїх визначних представників, і все ж віднести цих талановитих поетів до певних категорій надзвичайно важко, оскільки вони виявили себе в різних поетичних формах. Архілох, Солон, Феопіід були водночас і елегійними, і ямбічними поетами. Мелічний поет Аткей у часи запеклої політичної боротьби тиранії з лесбоськими аристократами уславився своїми гострими елегіями. 1 навпаки, елегійний пост Феогнід писав застольні й любовні пісні — улюблені теми мелосу. Не менш умовним є і поділ поетів на еолійську, дорійську і сицилійську школи, оскільки й тут провести точні межі неможливо: з різних причин поети переїздили з місця на місце, часто назавжди залишали свою батьківщину й оселялися в інших полісах і тоді користувалися іншими діалектами. Так, іонічний діалект став мовою епосу, тому еолійський поет Гесіод і дорієць Феогніл користувалися ним для написання своїх епічних творів, хоч інші твори складали на рідному діалекті.» (Пащенко В. І., Пащенко Н. І.)
Сприяли створенню лірики номи — мелодії на честь богів, що є винаходом лесбоського музиканта Терпандра. Терпанлрові належить і ряд сколій, до нас дійшов лише один уривок. Великий внесок у розвиток мелосу зробили молодші сучасники Терпандра: Каон, творець авлодичних номів, тобто пісень, що виконувалися під звуки флейти або авлоса (духового інструмента, подібного до кларнета), Фалет, який надав спартанським військовим танцям мирного характеру і почав писати хорові пісні.
Поштовхом для розвитку лірики стали поетичні змагання, що виникли, мабуть, у VIII ст. до н. е.
Хорова і Сольна Меліку умовно поділяли на сольну та хорову. Сольна меліка виконувалася солістом, а хорова — хором. Однак це досить умовно, бо, наприклад, гімн могли виконуватися як солістом, так і хором, як а капела, так і під звуки ліри.
Сольна меліка бере початки у любовних, весільних і застольних піснях; хорова — має витоки в урочистих, обрядових уславленнях і гімнах.
Сольна лірика
Сольна (монодична) лірика первісно була пов'язана з островом Лесбос (та його головним містом — Мітіленами), а свого найвищого злету досягла у творчості Алкея, Сапфо, Анакреонта. Кожен з геніальних митців, що творив у цьому стилі, змінив його і підлаштував під себе. Таким чином були створені «алкеєва строфа», «сапфічна строва» та «анакреотична лірика».
«Алкеєва строфа» — чотиривірш зі складною ритмікою, що складається з різнометричних стоп.
Набула викінченого, строгішого вигляду у доробку римського поета Горація (65-8 pp. до н. е.), тому пойменована ще і «гораціанською строфою». А.с. досить рідкісне явище в українській поезії, хоч подеколи трапляється, зазнаючи впливу силабо-тонічної версифікації. Наприклад:
Поки душею я не втонув іще
В нірвану й тіло ще не розпалося, Я можу ще тебе, Вкраїно,
Серцем кохати й тобі служити
(В.Самійленко).
«Сапфічна строфа» — складний за ритмікою чотиривірш, що складається з трьох одинадцятискладників та, у четвертому рядку з адонія. Приклад: Афродіто, безсмертна Зевесова доню, Баламутко на ясному троні, тебе я благаю, Не гніви мою душу, о пані велична, Горем, журбою. (переклад І.Франка)
«Анакреотична лірика» — лірика, що розробляє лише вузьке коло тем: кохання, вино, бенкети, веселощі, дружба. Характиризується музичною співучістю вірша, відповідністю змісту й форми, безпосередністю почуттів.
Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м"ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину, Іншому звабно моргає.
(Переклад А.Содомори)
Алкей (7-6-стд.н. е.) відомий мелик, жив в часи боротьби аристократії та демократії на Лесбосі. Алкею належали пісні, повязані з суспільно-політичною боротьбою. Сам Алкей був аристократом і тікав після невдалої боротьби з політичними ворогами, але потім повернувся на рідний острів.
Пісні про боротьбу дивують гостротою та агресивність його настрою сповіщаючих про великий прогрес індивідуального самопочуття.
Прочитавши його поезії одразу кидається в очі опис різного типу зброї, відчуття себе на краю смерті серед політичних бурь.
В віршах Алкея вимальовується ще три теми: природа, вино та жінки. Весна для нього повна багатоголосих пташок, коли кує зозуля, оспівується річка та дівчата, які пестять свої тіла водою річки. Вірші Алкея музичні і відрізняються багатством своїх розмірів і способів строфічної побудови. Алкей переписувався з Сапфо. Відомо, що в своїх віршах він висловлював свої почуття до поетеси.
Алкей також писав гімни. Збереглись уривки з його гімнів Афіні, Гермесу, Гефесту.
Сапфо. Поезія Сапфо (ім’я якої перекладається як «ясна», «світла») просякнута сонцем, красою і коханням. На думку поетеси, людина мусить прагнути бути красивою. «Боги відвертаються від негарних», — вважає Сапфо. Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр — епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».
На думку вчених, лірика Сапфо виникла на основі народної любовної пісні, що мала надзвичайну популярність на Лесбосі. Як і у фольклорних творах, у віршах поетеси любовна тема часто поєднувалася з описами чудової природи, з якою вона назавжди намагалася злитися. Усі свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю, емоційною силою. В її віршах відсутнє заглиблення у внутрішній світ ліричного героя, але проблема ця взагалі залишилася не вирішеною грецькими поетам. Критики різних часів, починаючи з сивої давнини і до наших днів, звинувачували поезію Сапфо у брутальності та еротизмі. Саме це стало причиною того, що в XI ст. у Візантії були спалені всі книжки поетеси. Але дослідження сучасних учених свідчать, що Сапфо керувалася високою мораллю, цнотливістю, чистотою, красою, доброчесністю. Незважаючи на брудні наклепи, вірші Сапфо були дуже популярними в античні часи.
Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сапфо є поезія Анакреонта. Це мандрівний поет. Одним з найвідоміших тиранів був Полікрат, він підтримував мистецтво, захищав Анакреонту. Дуже багато зображень Анакреонта на вазах. В історію літератури він входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру. Йому належать і філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас. Створюється враження, що рядок сам народжується в нього під пером.
Головними темами творів поета стають кохання, Музи, вино. Але слід зазначити, що в усьому поет віддає перевагу помірності. Застілля не повинне претворюватися на п'яну оргію, кохання — на нестримну й буйну пристрасть.
Крім віршів про любов, Анакреонт писав гімни (зокрема до нас дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди), а також елегії та епіграми. Музична співучість його віршів, відповідність змісту і форми, безпосередність почуттів сприяли величезному успіхові поета і в наступних поколінь. Анакреонтичні мотиви ми знаходимо у творчості Е. Парні, К. Батюшкова, О. Пушкіна, переспівах І. Франка, віршах О. Олеся.