Стріла-10 (індекс ГРАУ — 9К35, за класифікацією МО США і НАТО — SA-13 Gopher, (укр. Ховрах)) — радянський зенітно-ракетний комплекс. Комплекс призначений для візуального спостереження та знищення повітряних цілей на малих висотах. Прийнятий на озброєння в 1976 році. Головний конструктор — О. Е. Нудельман.
Історія створення
Роботи зі створення самохідного ЗРК «Стріла-10СВ» (інд. 9К35) почалися завдяки Постанові ЦК КПРС і РМ СРСР від 24 липня 1969 року .
Незважаючи на те, що у той же час розроблявся зенітний гарматно-ракетний комплекс «Тунгуска», створення невсепогодного простішого ЗРК, в порядку подальшого розвитку комплексу типу «Стріла-1», було визнано доцільним з економічної точки зору. При цьому також враховувалося тактичне призначення такого ЗРК як додаток до «Тунгуски», здатне забезпечити знищення низьколетячих, раптово виникаючих цілей, в умовах складної радіоелектронної та повітряної обстановки.
Поряд з зенітним ракетним комплексом «Стріла-10СВ» проводилися, але не були завершені роботи по корабельному комплексу, уніфікованому з ним, а також по комплексу «Стріла-11» на шасі БМД-1 для повітряно-десантних військ.
Творців ЗРК «Стріла-10СВ», що найбільше відзначилися (Нудельмана А. Е., Морейно М. А., Конюхова Є. Д., Терентьєва Г. С. та ін), нагородили Державною премією СРСР.
Номенклатура ракет
9М37
Як основне озброєння служить твердопаливна керована зенітна ракета 9М37. Ракета виконана за схемою «качка».
Головка самонаведення працює в двоканальному режимі і забезпечує наведення за методом пропорційної навігації. Основним режимом є фотоконтрастний. Як запасний служить режим інфрачервоного наведення, який забезпечує обстріл цілей в умовах перешкод, на зустрічних і навздогінних курсах.
При використанні ІЧГСН для її охолодження витрачався рідкий азот, що знаходиться в корпусі контейнера ракети, в зв'язку з цим стеження за ціллю виконувалося тільки в фотоконтрастному режимі, і вже безпосередньо перед пуском ракети оператор навідник приймав рішення про додаткове використанні ІЧГСН в залежності від умов наявності візуальних перешкод.
Якщо ІЧГСН була використана, але пуск був скасований, то повторно ІЧГСН використовувати вже не можна через відсутність азоту.
Ззаду крил встановлені елерони, за допомогою яких здійснюється обмеження кутової швидкості обертання ракети.
У порівнянні з ЗКР 9М31, на 9М37 встановлена ефективніша бойова частина стрижневого типу, забезпечена неконтактним і контактним детонатором.
У разі промаху більше 4м через 16 секунд польоту ракета стає на запобіжник і падає.
ЗКР 9М333
Зенітна керована ракета 9М333, призначена для заміни 9М37, була розроблена у 1980-х роках.
ЗКР «Стріла 9М333» призначена для ураження низьковисотних цілей в умовах застосування скиданих, парашутованих і модульованих організованих оптичних перешкод, а також БПЛА і крилатих ракет. Ракета має три режими роботи головки самонаведення: фотоконтрастний, інфрачервоний і перешкодовий, що є її найважливішою перевагою над іншими ракетами подібного класу. ЗКР 9М333 дозволяє вести вогонь по принципу «вистрілив-забув».
Зенітна керована ракета (ЗКР) 9М333 оснащена новою головкою самонаведення (ГСН), автопілотом і бойовою частиною (БЧ), а також двигуном підвищеної ефективності й транспортно-пусковим контейнером. Нова бойова частина має масу 5 кг (проти 3 кг у ЗКР 9М37). Підвищена ймовірність ураження цілей за рахунок збільшення розривного заряду і розмірів елементів ураження. Довжина ракети збільшена до 2,23 м. Ракета 9М333 може бути використана всіма модифікаціями комплексу «Стріла-10».
В грудні 2020 року концерн «Калашников» повідомив про завершення випробувань ракети «Стріла 9М333» та початок їх серійного виробництва в інтересах Міністерства оборони Російської Федерації.
Модифікації
ЗРК «Стріла-10СВ» Відповідно до тактико-технічних вимог, комплекс «Стріла-10СВ» повинен був забезпечувати ураження цілей, що летять зі швидкістю до 415 м/с на зустрічних курсах (на навздогінних курсах — до 310 м/с) на висоті від 25 м до 5 км, на дальності від 0.8-1.2 до 5 км при параметрі до 3 км. Ймовірність ураження однією керованою ракетою одиночної цілі, що маневрує з перевантаженнями 3-5 g, повинна була становити мінімум 0.5-0.6 при наявності цілевказівок від засобів управління протиповітряної оборони полку при відсутності пасток і перешкод.
Цілі повинні були знищуватись комплексом як автономно (при візуальному виявленні цілей), так і у складі системи централізованого управління. У другому варіанті прийом цілевказівок надходив від пункту управління ПУ-12(М) по мовному радіоканалу.
Перевозимий боєкомплект повинен був нараховувати 12 зенітних керованих ракет. Комплекс 9К35 повинен транспортуватися літаками (Мі-6 і Ан-12Б), а також мати можливість долати вплав водні перешкоди. Маса бойової машини обмежувалася величиною 12.5 тис. кг.
Як і при розробці зенітного ракетного комплексу «Стріла-1», головним розробником комплексу 9К35 у цілому, ракети 9М37, апаратури пуску зенітної керованої ракети і контрольно-перевірочної машини визначили КБТМ (КБ точного машинобудування) МОП (раніше ОКБ-16 ГКОТ). Головною організацією з розробки головки самонаведення і неконтактного детонатора керованої ракети було призначено ЦКБ «Геофізика» МОП (ЦКБ-589 ГКОТ).
Крім того, до розробки комплексу залучалися НІІЕП (Науково-дослідний інститут електронних приладів) МОП, ЛОМО (Ленінградське оптико-механічне об'єднання) МОП, ХТЗ (Харківський тракторний завод) МСХМ, НДІ «Пошук» МОП і Саратовський агрегатний завод МОП.
До початку 1973 р. зенітний ракетний комплекс «Стріла-10СВ» у складі БМ (бойової машини) 9А35, оснащеної пасивним радіопеленгатором, бойової машини 9А34 (не має пасивного радіопеленгатора), зенітної керованої ракети 9М37 та контрольно-перевірочної машини пред'явили для проведення спільних випробувань. ЗРК «Стріла-10СВ» випробовувався на Донгузьському полігоні (керівник полігону Дмитрієв OK) у період з січня 1973 по травень 1974 рр.
Розробники зенітного ракетного комплексу після закінчення випробувань представники 3 НДІ МО і ГРАУ МО висловилися за прийняття ЗРК на озброєння. Але голова комісії з проведення випробувань, представники Управління начальника військ Протиповітряної оборони Сухопутних військ та полігону були проти, оскільки комплекс «Стріла-10СВ» не повністю відповідав вимогам за рівнем імовірності ураження цілей, показниками надійності БМ, по можливості ведення вогню на плаву. Компонуванням БМ не забезпечувалася зручність роботи обслузі. Комісією було рекомендовано взяти комплекс на озброєння після усунення зазначених недоліків. У зв'язку з цим ЗРК 9К35 взяли на озброєння за Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 16 березня 1976 після проведення доопрацювань.
Організаційно зенітні ракетні комплекси 9К35 об'єднувалися у взвод «Стріла-10СВ» ракетно-артилерійської батареї (взвод комплексу «Тунгуска» та взвод «Стріла-10СВ») зенітного дивізіону танкового (мотострілецького) полку. До складу взводу входили одна бойова машина 9А35 і три машини 9А34. Як батарейний КП використовували пункт управління ПУ-12(М), який надалі повинен був замінити уніфікований батарейний КП «Ранжир».
Централізоване управління ЗРК «Стріла-10СВ», що входять до складу батареї і дивізіону полку, повинно було здійснюватися так само, як і ЗРК «Тунгуска» — за рахунок передачі цілевказівок і команд від командного пункту ППО полку і батарейного командирського пункту радіотелефонними засобам (до обладнання комплексів апаратурою передачі даних) та радіотелекоду (після дообладнання).
ЗРК 9К35, на відміну від комплексу «Стріла-1М», розміщувався не на колісній БРДМ-2, а на багатоцільовому гусеничному тягачі МТ-ЛБ, вантажопідйомність якого дала можливість збільшити транспортований боєкомплект до восьми зенітних керованих ракет у транспортно-пускових контейнерах (4 — в корпусі машини і 4 — на напрямних пускового пристрою). При цьому було необхідне тривале відпрацювання приладового обладнання БМ, на яке впливали вібрації гусеничного шасі, які були не властиві колісним машинам, що застосовувалися раніше.
У комплексі «Стрєла-10СВ» використовували не мускульну силу оператора як у ЗРК «Стріла-1М», а електропривод пускового пристрою.
До складу ЗКР 9М37 ЗРК «Стріла-10СВ» входила двоканальна ГСН. На додаток до фотоконтрастного каналу, застосованому у комплексі «Стріла-1М», використовувався інфрачервоний (тепловий) канал, що підвищувало бойові можливості комплексу при стрільбі назустріч і навздогін цілі, а також при сильних перешкодах. Фотоканал міг використовуватися як резервний, оскільки на відміну від теплового, не потребував охолодження, яке могло забезпечуватися лише при одноразовій передпусковій підготовці керованих ракет.
Для обмеження швидкості проворота ЗКР по крену, на ракеті застосовані окремо стоячі роллерони, розташовані позаду крил.
При збереженні розмаху крила і діаметра корпусу керованої ракети комплексу «Стріла-1» довжину ракети 9М37 збільшили до 2.19 м.
Щоб підвищити ефективність бойового спорядження при збереженні колишньої ваги (3 кілограма) осколково-фугасної БЧ, у бойовій частині керованої ракети 9М37 використовувалися різальні (стрижневі) вражаючі елементи.
Введення до складу ЗРК «Стріла-10СВ» апаратури оцінки зони пуску (інд. 9С86), яка автоматично виробляла дані для відпрацювання необхідних кутів випередження, давало можливість своєчасно здійснювати запуски ракет. Основу 9С86 становили міліметровий когерентно-імпульсний радіодальномір, який забезпечував визначення дальності до цілей (в межах 430-10300 метрів, максимальна похибка — до 100 м) і радіальної швидкості цілі (максимальна похибка — 30 м/с), а також лічильно-обчислювальний аналого-дискретний пристрій, що визначає межі зони запуску (максимальна похибка від 300 до 600 метрів) і кути попередження при запуску (середня похибка 0,1-0,2 градуса).
У ЗРК «Стріла-10СВ» з'явилася можливість вести вогонь по більш швидкісним цілям у порівнянні з комплексом «Стріла-1М»; межі зони ураження розширилися. Якщо «Стріла-1М» від природних і організованих оптичних перешкод захищений не був, то комплекс «Стріла-10СВ» під час роботи з використанням теплового каналу головки самонаведення був повністю захищений від природних перешкод, а також певною мірою — від одиночних оптичних навмисних перешкод-пасток. При цьому, у зенітному комплексі «Стріла-10СВ» залишалися багато обмежень ефективного вогню з використанням теплового та фотоконтрастного каналів головки самонаведення керованої ракети.
ЗРК «Стріла-10М»
За спільним рішенням Міноборонпрому і ГРАУ МО і тактико-технічним завданням, узгодженим між ними, розробники комплексу «Стріла-10СВ» в 1977 р. провели його модернізацію за рахунок удосконалення головки самонаведення ракети і апаратури пуску ракет БМ 9А34 і 9А35. Комплексу дали назву «Стріла-10М» (інд. 9К35М).
Головка самонаведення ракети 9М37М розділяла ціль і організовані оптичні перешкоди за траєкторними ознаками, що знижувало ефективність теплових перешкод-пасток.
За іншими характеристиками ЗРК 9К35М залишився аналогічним «Стріла-10СВ», крім деякого збільшення (на 3 с) робочого часу при веденні вогню в умовах перешкод.
Випробування зенітного комплексу 9К35М проводилися у січні-травні 1978 року на Донгузьськом полігоні. ЗРК «Стріла-10М» була взята на озброєння у 1979 р.
ЗРК «Стріла-10М2»
У 1979—1980 роках за дорученням ВПК від 31 червня 1978 була проведена подальша модернізація комплексу «Стріла-10М».