— клас лінійних кораблів Японського Імперського флоту часів Другої світової війни. Побудовано два кораблі цього класу — «Ямато» і «Мусаші», а закладений корпус третього корабля перероблений на авіаносець «Сінано». Найбільші лінкори в історії.

Проєктування Чисельність лінійних флотів США, Великої Британії та Японії була закріплена на рівні 15:15:9 одиниць Вашингтонським договором 1922 року, що позбавляло японський флот перспективи домогтися чисельної переваги над флотами ймовірних противників; вихід з цього положення японські адмірали бачили в організації якісної переваги своїх кораблів. Перші проєкти нових лінкорів були виконані наприкінці 1920-х років з ініціативи контр-адмірала Хірага і капітана I рангу Фудзімото. Всі представлені проєкти перевищували договірну водотоннажність, мали потужне бронювання, а калібр артилерії коливався від 410 до 510 мм.

У 1934 році японським керівництвом було прийнято секретне рішення відмовитися від дотримання договірних обмежень (35 000 тонн) і розробити проєкт, який би перевершував іноземні аналоги. Вважалося, що США не будуть будувати лінійних кораблів, які б не могли проходити Панамським каналом, а отже, їх водотоннажність буде обмежена, за оцінкою японських фахівців, 60 000 т (фактично, як показало будівництво лінкорів класу «Монтана», що не проходять в тодішні параметри каналу, ця оцінка виявилася заниженою). За створення проєкту узялися восени 1934 року, і до початку 1936 року було представлено 24 варіанти лінкора. Водотоннажність коливалося від 52 000 до 69 500 тонн, енергетичну установку передбачалося зробити змішану дизельно-паротурбінну, а озброєння більшості варіантів передбачалося у вигляді восьми-дев'яти 460-мм гармат, причому башти головного калібру розміщувалися, як правило, в носі, за прикладом британських лінкорів класу «Нельсон». В підсумку 20 липня 1936 за основу був прийнятий варіант A140-F5, розроблений під керівництвом контр-адмірала Фукуда.

Остаточний варіант був затверджений в березні 1937 року і передбачав заміну змішаної установки на суто паротурбінну. Це було пов'язано з ненадійністю дизельних установок японського виробництва і труднощами демонтажу настільки масивних агрегатів.

Японські адмірали, які вважали лінкори головною ударною силою флоту, вважали, що кораблі цього типу, будучи побудованими в достатній кількості, забезпечать Імперському флоту вирішальну перевагу в імовірному генеральному бою з Тихоокеанським флотом США. Лише авторитетний адмірал Ямамото Ісороку дотримувався думки про вирішальну роль авіаносців і незначний потенціал лінкорів. .

Будівництво «Ямато»Названий на честь провінції Ямато на півдні острова Хонсю, якій в цей відповідає префектура Нара. Слово вживається також як поетичне ім'я Японії. Див: був закладений 4 листопада 1937 на корабельні ВМС в Куре. Його «сістершіп» «Мусасі»Названий на честь провінції Мусасі на сході острова Хонсю; нині їй відповідає частини префектур Канагава і Сайтама. Див: заклали 29 березня 1938 на корабельні «Міцубісі» в Нагасакі. Будівництво велося в обстановці надзвичайної секретності. Місце споруди було закрито з усіх боків навісами з сизалевих циновок; після спуску на воду кораблів їх додатково прикривали маскувальними сітями. Фотографії всіх робочих помістили в спеціальні альбоми та звіряли з ними всіх хто входив і виходив. Роботи організували таким чином, що жоден з інженерів не міг отримати всі креслення і специфікації. З метою дезінформації у всіх документах зазначався занижений калібр головних гармат — 406 мм, а бюджет спорудження був рознесений по різним проєктам, щоб величезна вартість не впадала в очі. Збереження таємниці було в підсумку забезпечено — за кордоном не знали справжніх характеристик лінкорів до самого кінця війни.

Зокрема, довелося модернізувати металургійні заводи, створити нові плавучі крани, буксири, а для перевезення башт головного калібру побудувати спеціальне судно водотоннажністю 13 800 тонн. Для забезпечення подальшого будівництва серії японці приступили до спорудження чотирьох великих доків, але повністю закінчити роботи не встигли.

Наступні два лінкори типу «Ямато» були замовлені за «Четвертою програмою поповнення і заміни флоту 1939 року». 4 травня 1940 а на корабельні ВМС в Йокосукі був закладений лінкор «Сінано». Будівництво останнього корабля цього типу почалося 7 листопада 1940 в Куре під № 111, але назви він так і не отримав. Передбачалося замовлення ще одного корабля такого типу під номером 797, проте до закладки справа не дійшла. На цих лінкорах планувалося різко посилити зенітну артилерію за рахунок установки двадцяти 100-мм гармат в двогарматних баштах замість середніх башт 155-мм гармат. Бронювання ж, навпаки, було вирішено дещо послабити в порівнянні з «Ямато».

Спорудження «Сінано» було зупинене влітку 1942 року при 50 % готовності. Японський флот, який зазнав поразки біля Мідвею, набагато сильніше потребував авіаносців, і лінкор було вирішено переобладнати на корабель цього класу. Будівництво лінкора № 111 було припинено в березні 1942 року при 30 % готовності, його корпус розібрали на метал.

«П'ята програма 1942 року» намічала будівництво ще двох лінкорів під номерами 798 і 799, що були вдосконаленими в порівнянні з «Ямато». Їх стандартна водотоннажність повинна була скласти 72 000 тонн, бронювання борта до 460 мм, а артилерія складалася б з шести 510-ммМаса гармати 227 тон, маса 510-мм бронебійного снаряда — 2000 кг гармат у двогарматних баштах. До замовлення цих лінкорів справа не дійшла.

Конструкція

Корпус та архітектура

Як і всі японські кораблі, «Ямато» мав хвилеподібний при вигляді збоку корпус. Така форма була продиктована прагненням максимально підвищити морехідні і швидкісні якості при мінімальній вазі корпусних конструкцій. При вигляді зверху лінкор являв собою грушоподібний основний корпус з вузьким довгим носом. Це забезпечувало добрі морехідні якості, але робило носову конструкцію вразливою для торпед. Однією з вимог до розробників було забезпечення мінімально можливої осадки, в силу чого мідель корабля вийшов майже прямокутним. Тим не менш ходові якості «Ямато» виявилися вельми добрими. Було проведено цілий комплекс гідродинамічних досліджень, що дозволив домогтися значних поліпшень, зокрема, шляхом установки носового бульба.

Корпус збирався на заклепках, застосування зварювання було мінімальним і не перевищувало 6 %. Як основний будівельний матеріал застосовувалася сталь DS (ducol steel)Така сталь була також основним матеріалом при будівництві американських і британських лінкорів підвищеної міцності. Характерною рисою нових лінкорів стала палуба з мінімумом устаткування, це було потрібно для захисту від дулових газів гармат головного калібру. Командні пости розташовувалися переважно в баштоподібній надбудові, яка височіла над верхньою палубою на 28 метрів. Хоча там знаходилися вкрай важливі центри, надбудова була практично не броньована, за винятком невеликої бойової рубки.

Енергетична установка Енергетична установка включала в себе 4 турбозубчаті агрегати і 12 котлів, всі марки «Кампона». Кожен котел і турбіна встановлювалися в окремому відсіку. За оцінкою американських фахівців, силова установка була технічно відсталою і мала занадто великі габарити. Однак, японці не скаржилися на машини своїх лінкорів.

Силова установка була розрахована на форсування, при якому потужність сягала 165 000 к.с., а швидкість — 27,7 вузла. Економічний хід забезпечувався потужністю всього 18 000 к.с. Характерною для лінкорів рисою було суворе обмеження в застосуванні електрики — скрізь, де тільки можливо, застосовувалися парові машини. Таким чином, при втраті джерел пари корабель був приречений.

Бронювання Формально маючи найтовстішу серед лінкорів броню, «Ямато» не був найзахищенішим. Японська металургія 1930-х років відставала від західної, а погіршення англо-японських відносин унеможливило доступ до новітніх технологій. Нова японська броня типу VH (Vickers Hardened) була розроблена на базі британської VC (Vickers Cemented), що вироблялася в Японії за ліцензією з 1910 р. На думку американських фахівців, що досліджували цю броню після війни, її захисна ефективність оцінювалася коефіцієнтом 0,86 по відношенню до американської броні класу «A». Високоякісній британській броні CA японський зразок поступався майже на третину, тобто для еквівалента 410 мм VH було достатньо 300 мм CA. Слід додати, що така висока оцінка якості британської броні не підтверджується А. Равеном і Д. Робертсом. Див:

Відставання якості броньового матеріалу в поєднанні з величезними розмірами проєктованих лінкорів призвело конструкторів до ідеї вирішення проблеми захищеності «в лоб», тобто за рахунок максимального нарощування товщини броні. Лінкори класу «Ямато» бронювалися за схемою «все або нічого», яка передбачала створення броньової цитаделі, захищаючи життєво важливі центри корабля, що забезпечувала запас плавучості, але залишала незахищеним все інше. Цитадель «Ямато» виявилася найкоротшою серед лінкорів спорудження 30-х років по відношенню до довжини корабля — всього 53,5 %.

Поставивши мету захистити лінкор від будь-яких снарядів, розробники розташували рекордний за товщиною бортовий пояс (410 мм) під кутом 20°. Теоретично на дистанціях понад 18,5 км він не пробивався жодними іноземними гарматами. Надаючи особливого значення влучанням з недольотом, японці розмістили нижче головного ще один броньовий пояс завтовшки 200 мм.

Товщина броньових траверзів була істотно менше пояса, оскільки вони розташовувалися під кутом 30°. Одержаний в результаті броньовий ящик накривався головною бронепалубою, що мала також рекордну товщину — 200 мм в центральній частині і 230 мм на скосах. Позаяк вище розташовувалися лише окремі броньовані ділянки (перед передньою і кормовою баштами), то доля корабля при попаданні бомб залежала лише від єдиної бронепалуби.

Зовсім фантастичним виглядав броньовий захист башт головного калібру. Товщина їх лобових плит, нахилених під кутом 45°, становила 650 мм. Вважалося, що таку броню неможливо пробити навіть пострілом впритул, проте американці мають щодо цього свою особливу думку. Дуже сильний захист отримали також дахи башт і барбетів. Інші частини корабля, за винятком бойової рубки та відділення рульових машин, практично не бронювалися.

Озброєння

Головний калібр

При розробці проєкту було приділено особливу увагу забезпеченню вогневої переваги над будь-яким супротивником. На вибір були представлені лише два варіанти: 410-мм і 460-мм (відповідно до калібрів, прийнятим на японському флоті для лінкорів типу «Нагато» і розроблених для лінкорів кораблебудівної програми 20-х років, так і не побудованими в результаті підписання Вашингтонського договору). Було відомо, що до набрання чинності цього договору США і Велика Британія розробили кілька моделей 18-дюймових (457-мм) гармат, в силу чого вже існуючі 410-мм гармати вважалися недостатньо потужними, і рішення було прийнято на користь 460-мм. Розробка цих гармат була розпочата в 1934 році і закінчена до 1939. З метою збереження секретності вони мали назву «40-SK model 94». Конструкція, в силу спадкоємності від розробки початку 1920-х років, являла собою поєднання сучасної скріпленої технології з архаїчною дротяною навивкою. Довжина ствола склала 45 калібрів, вага ствола — 165 тонн; всього було вироблено 27 стволів. Заряджання проводилася при фіксованому куті +3°, скорострільність в залежності від дальності стрільби становила півтора — два постріли в хвилину. Кожна з трьох гарматних башт важила 2510 тонн.