«Людина біжить над прірвою» — роман, що написаний українським письменником Іваном Багряним відразу після Другої світової війні в таборах Ді-Пі (1948-49, Гарміш-Партенкірхен) та вперше надрукований посмертно 1965 року в ной-ульмському видавництві «Україна».
Історія написання та видання Текст роману було написано Іваном Багряним протягом 1948-49 рр. під час перебування в таборах Ді-Пі громади Гарміш-Партенкірхен. Текст не було видано за життя автора, лише уривок публікувався в літературному додаткові газети «Українські вісті» в 1949 рБагряний І. Людина біжить над прірвою. Новий Ульм-Нью-Йорк: Україна, 1965. С. 8–9.. Після смерті автора в 1963 році, його соратник письменник Василь Гришко виступив упорядником та редактором тексту, що зберігся в набраних на машинці чернетках, з пізнішими вставками та виправленням, в родині І. Багряного. Готову книгу було видано в 1965 році у видавництві «Україна», м. Новий Ульм, ФРН, тиражем 4 тисячі примірниківБагряний І. Людина біжить над прірвою. Новий Ульм-Нью-Йорк: Україна, 1965. 331 с..
Після проголошення незалежності України, в 1992 році видавництвом «Український письменник» роман вперше вийшов в Україні. До 100 річчя з дня народження автора у 2006 році львівським видавництвом «Євросвіт» було перевидано твір у м'якій обкладинці, згодом у 2009 р. також перевидано видавництвом «Школа». У 2016 р. видавництво «Знання» надрукувало роман. У 2023 році текст роману було поміщено до збірки творів Івана Багряного серії «КУБ» видавництва «Апріорі». У 2024 році побачило світ видання від «Стилет і стилос», вперше з ілюстраціями, які створив художник Gurge Feodor. У тому ж 2024 році вийшло окреме дитяче видання у видавництві «Час майстрів». Окрім того, у 2024 р. роман також видали у видавництві «Фоліо». У 2026 р. твір було надруковано в серії «неканонічний канон» видавництвом «Віхола».
Анотація книги Людиною, яка біжить над прірвою, йде «по лінії найбільшого опору», в цьому романі виступає знову молодий українець Максим Колот, який у воєнний 1943 рік опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. Ці фронти — нацистської і радянський — мовби сталеві лещата, захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого маленького, але власного «я» і перемагає. Бо сповідує витворений нею самою псалом одвічному сенсові людського життя на землі: «Я буду вмирати, та, поки маю дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих, іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…».Іван Багряний. Людина біжить над прірвою. Київ: видавництво Школа, 2009. 336 стор. ISBN 978-966-339-840-2
Сюжет Події роману розгортаються взимку 1943 року на Слобожанщині.
Родина місцевого архітектора Максима Колота святкує хрестини новонародженої доньки. На тлі вибухів авіабомб і безперервного відступу виснажених італійських солдатів Максим та його друг, філософ Соломон, міркують про безвихідь ситуації. Вони домовляються зустрітися наступного дня на руїнах церкви. Під час зустрічі Соломон розмірковує про самогубство, проте відмовляється від пропозиції Максима підірвати себе гранатою, зізнаючись, що все ж любить життя. З наближенням фронту бомбардування посилюються: німецька армія відходить, а радянська наступає. Максим відправляє дружину з немовлям перечекати небезпеку на околиці міста, а сам залишається вдома з п'ятирічним сином Борисом. Згодом, коли бої вщухають і Максим повертається з родиною, сусід попереджає його: архітектора шукали радянські військові та чоловік у цивільному. Сховавши сім'ю, Максим певний час переховується на руїнах церкви, вдаючись до спогадів про дитинство та своє життя, але зрештою вирішує повернутися додому. Там його заарештовують чекісти. Радянський начальник оглядає креслення Максима та копії гравюр Гюстава Доре. Розуміючи, що на нього чекає, перед конвоюванням Максим залишає вдома нові калоші, щоб дружина могла їх продати, і йде босим.
Дорогою конвой підбирає ще двох жінок. Максима привозять до начальника Особливого відділу армії на прізвисько «Кутузов», який вимагає від нього написати зізнання. Вважаючи себе приреченим, архітектор байдуже виконує наказ. В одній із затриманих жінок Максим упізнає Нату — доньку свого друга. Її змушують написати на нього покази, проте дівчина відмовляється свідчити проти добре знайомої людини, незважаючи на вмовляння самого Максима не турбуватися про нього. Замість розплаканої Нати фальшиві покази оформлює п'яний солдат Сємьонов. Наступного ранку арештантів перевозять до іншої в'язниці. На допиті Максим дізнається про абсурдну причину свого арешту: його звинувачують у тому, що він разом із другом Миколою розфарбував театральне полотно розміром 10х10 метрів, зміст якого нібито не відповідав радянській ідеології. Парадокс ситуації полягає в тому, що за це ж полотно нацисти вже стратили Миколу, а тепер радянська влада висуває ідентичні звинувачення Максиму. Втративши надію на порятунок, головний герой виголошує майору відверту промову. Він називає Сталіна злочинцем, говорить про зраджені ідеали революції та трагічну долю українського народу, над яким знущаються як нацисти, так і комуністи.
Згодом в'язнів передають місцевій «народній міліції», якою керує Заєць — колишній кримінальник, що за німців встиг побути податковим інспектором, а тепер служить радянській батьківщині. Арештантів утримують у колишній школі, обнесеній колючим дротом, а потім переводять до ще тіснішого приміщення. Через стрімкий контрнаступ німців радянські спецоргани терміново евакуюються. Людей шикують у колону та під вартою женуть на схід, до міста Грайворон. Піший етап супроводжується нелюдськими умовами, адже голодним знесиленим в'язням не дають можливості відпочивати, постійно змушують йти вперед, лише під час нальотів німецької авіації падаючи на землю вдається перепочивати кілька хвилин. Охорона жорстоко придушує спроби відставати — двох знесилених в'язнів розстрілюють на місці. Коли Максиму стає зле, його знайомий з дитинства, вартовий Василь Легеза, таємно попереджає: надійшов наказ, якщо в Грайвороні, куди їх ведуть, не вдасться провести трибунал, усіх арештантів розстріляють.
Максим наважується на втечу. Починається довгий і виснажливий шлях додому протяжністю понад 120 км, босого Максима, крізь ліси, болота та «сіру зону» між двома лініями фронту. У натовпі біженців він дивом не потрапляє на очі своїм колишнім слідчим. Ховаючись у лісі, він опиняється під перехресним вогнем між радянськими та німецькими підрозділами. Якось у лісовій гущавині він стикається віч-на-віч із заблукалим «Кутузовим», який шукає свою відступаючу армію. Останній, впізнавши втікача, лякається і тікає, лишивши Максиму паляницю. Згодом Максим зустрічає радянських дезертирів — пораненого лейтенанта та солдата, ділиться з ними їжею і отримує пораду щодо безпечного маршруту. Знесилений, хворий на пропасницю, він блукає покинутими хатами, знаходить залишену зброю, ховається від німецьких патрулів та ледь не тоне, бредучи по груди у крижаній воді річки Ворскли. У дорозі йому допомагають поодинокі місцеві жителі.
Зібравши останні сили, Максим долає фінальні 20 кілометрів і виходить прямо до свого двору, де бачить дружину та сина. Твір завершується описом весни. Максим, одужавши після поневірянь, дізнається про долю свого колишнього друга Соломона, що написав донос на Максима під час короткочансого повернення радянської влади. Після відступу комуністи не забрали з собою Соломона, усвідомлюючи, що через свій вчинок він скомпрометований перед містянами і не матиме спокою, Соломон закінчує життя самогубством на руїнах церкви — саме так, як вони обговорювали з Максимом на початку роману.
Персонажі
Основні Максим Петрович Колот — головний герой, 35 років, батько сімейства, інженер-архітектор;
Віктор Феоктистович Смірнов (Соломон) — професор, доктор філософських наук. До революції: викладач всевітньої історії та Закону Божого, заступник директора гімназії;
Костик — 16-річний юнак, колишній комсомолець та коректор місцевої газети, а тепер арештант;
«Кутузов» (прізвисько, яке йому дав Максим) — начальник Особливого відділу армії;
Заєць — один з місцевих бандитів, що став помічником начальника міліції та старшим начальником караула;
Микола Д. — художник, друг Максима, якого повісили нацисти;
Другорядні
Дружина Максима;
Борис — 5 річний син Максима;
Новонароджена донька Максима;
Тетяна — троюрідна сестра Максима та кума, похресниця новонародженої доньки;
Баба Хациха;
Сусід Чічай;
Начальник спецвідділу Н-ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії;
Ната — донька старшого Максимового друга Д., замученого десь у Рибінську. Свідок у справі;
Солдат Сємьонов;
Чубенко — старий партизан часів визвольних змагань, якого повісили більшовики;
Василенко — староста села Веселе, арештант;
Танкіст Вася — танкіст Окремої Сталінградської танкової армії, арештант;
Василь Легеза — колишній Максимів сусід і друг дитинства, герой фінляндської війни, потім танкіст у радянській армії, після полону солдат у німецькій, а тепер міліціонер;
Ірчук — знайомий Максима ти Миколи, завідувач відділу освіти при німцях;
Петро Заброда — друг дитинства Максима з яким вони ходили до Полтави шукати школу.
Відгуки У грудні 1966 р. філолог Вадим Сварог у журналі «Нові дні» опублікував рецензію на твір під назвою «Два виміри серця». У своїй рецензії він навів критику твору за монотонність та однотипність епізодів: «Ця повість Багряного не вільна від деяких, насамперед композиційних недоліків. Треба відзначити певну монотонність у фабулі, передусім „однотипність“ епізодів. Нерідко трапляється багатослівність і повторення, зокрема в описах душевних станів Максима. Бракує цікавих зустрічей, особливо з інтелектуалами, й тому в творі є лише один „рівень бачення“. Тобто немає глибокого проникнення в соціяльні психологічні процеси нашого часу — поза їхніми зверхніми виявами. Отже відчувається певна недописаність, недовершенність книги.» але в той же час він відзначив Багряного за вміння передати душевний стан персонажів та стиль написання, дійшовши висновку, що цей роман можливо є найвизначнішим у творчості Багряного та в усій еміґрантській літературі: «Багряний особливо вражаюче вміє передавати настрої розпачу, моральних мук, фізичні страждання. …загалом треба відзначити його майстерність в аналізі психологічних станів. Стилістично цей твір значно досконаліший від інших, мабуть, написаних пізніше. Це говорить про те, що над цією повістю Багряний працював особливо пильно, надаючи їй великого значення в своїй творчості. Усі його інші твори тепер здаються підготовчими етапами до цього. Особлива тональність повісти, згадана вище однотипність епізодів, символістська поетика та виключна зосередженість на душевних і фізичних муках героя не роблять цей твір легким для читання. Але легкі для читання книги ніколи не були великими книгами… „Людина біжить над прірвою“ може, найзначніший твір нашої емігрантської літератури. Він написаний людиною з великим і чулим, назавжди пораненим серцем. Письменником, який умів бачити й умів мріяти, міг бути гнівним і вибачливим, бо володів великим людським талантом талантом любити й жалітиВадим Сварог. Два виміри серця // Нові Дні. — 1966. — Ч. 203 (грудень). — С. 4–8..»
Видання Іван Багряний. Людина біжить над прірвою. Передмова: В. Гришко. Новий Ульм; Нью-Йорк: Україна, 1965. 331 стор. Іван Багряний. Людина біжить над прірвою: Післямова: Л. Б. Череватенко. Київ: Український письменник, 1992. 320 стор. ISBN 5-333-01082-X Іван Багряний. Людина біжить над прірвою. Львів: Євросвіт, 2006. 336 стор. ISBN 966-8364-01-1. Іван Багряний. Людина біжить над прірвою. Передмова: Наталія Комар; обкладинка: Тетяна Кущ. Київ: видавництво Школа, 2009. 336 стор. ISBN 978-966-339-841-9