Едвард Елгар (; , Нижній Бродгіт — , Вустер) — англійський композитор, багато творів якого увійшли до британського та світового класичного концертного репертуару. До числа його найвідоміших композицій належать симфонічні «Варіації на загадкову тему» («Енігма-варіації»), «Урочисті і церемоніальні марші», концерт для скрипки і віолончелі та дві симфонії. Він також писав твори для хору, серед яких «Сон Геронтія», камерну музику і пісні. 1924 року був призначений Майстром королівської музики.
Біографія
Ранні роки Едвард Елгар народився в Англії у невеличкому селищі на околиці Вустера. Його батько, Вільям Генрі Елгар (, 1821—1906), виріс у Дуврі і був відданий на навчання до лондонського музичного видавця. 1841 року Вільям переїхав до Вустера, де працював настроювачем фортепіано, а також відкрив власну крамницю з продажу нот і музичних інструментівKennedy, Michael, «Elgar, Sir Edward William, baronet (1857—1934)». Oxford Dictionary of National Biography, Oxford University Press, 2004. Retrieved 22 April 2010 .. 1848 року він одружився з Енн Грінінг (, 1822—1902), дочкою сільського робітникаMcVeagh, Diana, «Elgar, Edward».Grove Music Online. Retrieved 20 April 2010 . У родині Едвард був четвертим з семи дітей. Енн Елгар перейшла у католицьку віру незадовго до народження Елгара, і він був хрещений й виховувався як католик, чого не схвалював його батько. Вільям Елгар професійно володів скрипкою і обіймав посаду органіста у католицькій церкві Святого Георга у Вустері з 1846 по 1885 рік. З його ініціативи меси Керубіні й Гуммеля вперше прозвучали на у виконанні оркестру, в якому він грав на скрипці«Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48. Всі діти Вільяма отримали музичну освіту. До восьми років Едвард вже вчився грі на фортепіано і скрипці, а його батько, який настроював фортепіано у багатьох знатних домах Вустершира, іноді брав його з собою, даючи можливість показати своє вміння перед важливими місцевими особами.
Мати Елгара цікавилась мистецтвом і сприяла його музичному розвитку. Від неї Елгар перейняв вимогливий смак до літератури і пристрасну любов до сільської місцевостіMoore (1984), p. 11 and Kennedy (ODNB). Його друг і біограф В. Г. «Біллі» Рід () писав, що вплив середовища, яке оточувало Елгара у ранні роки, «поширювався на всю його роботу і надав всьому його життю витонченої, проте від того не менш правдивої і стійкої англійської якості»Reed, p. 1 (). Едвард почав писати музику в ранньому віці; для п'єси написаної і поставленої дітьми Елгар у віці десяти років, він написав музику, яку сорок років по тому лише з невеликими змінами заново аранжував як сюїту для оркестру під назвою «The Wand of Youth».
У п'ятнадцять років Елгар завершив загальну освіту в Літтлтонській школі поблизу Вустера. Проте, окрім уроків фортепіано і скрипки у місцевих педагогів, його єдиною формальною музичною освітою були уроки скрипки у Адольфа Полліцера, які він відвідував під час коротких поїздок до Лондона у 1877—1878 роках. Елгар говорив: «вперше музику вивчав у соборі … з книжок, взятих у музичній бібліотеці, коли мені було вісім, дев'ять або десять»Процитовано Kennedy (ODNB): «my first music was learnt in the Cathedral … from books borrowed from the music library, when I was eight, nine or ten.». Він самотужки опрацьовував керівництва з гри на органі і вивчав всі книги з теорії музики, які міг знайти. Пізніше він відзначав, що найкориснішими для нього виявились статті Х'юберта Перрі у Музичному словнику ГроуваReed, p. 11. Елгар сподівався продовжити музичну освіту в Німеччині у Лейпцизькій консерваторії, і навіть почав вивчати німецьку мову, однак у батька не було фінансових можливостей відправити сина на навчання. Роками пізніше в журналі «The Musical Times» у короткій біографії композитора була висловлена думка, що невдача із навчанням у Лейпцигу врешті стала сприятливою для музичного розвитку Елгара: «Таким чином перспективний композитор уникнув впливу догматизму університету»«Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48: . Однак, для нього було розчаруванням після завершення школи у 1872 році вирушити не до Лейпцигу, а на роботу клерком до офісу місцевого солісітора. Не знайшовши офісну кар'єру для себе близькою, у прагненні реалізувати себе він звертався не тільки до музики, а й до літератури, ставши ненаситним читачем. Приблизно до цього часу відносяться його перші публічні виступи як скрипаля і органістаMoore (1984), pp. 57 and 67.
Через декілька місяців Елгар залишив роботу у солісітора, щоб розпочати музичну кар'єру; спершу він давав уроки фортепіано і скрипки і зрідка працював у батьківській крамниці. Разом з батьком, він був активним членом Вустерського клубу хорового співу — акомпанував співакам граючи на скрипці, писав і аранжував твори, а також вперше виступив як диригент. Полліцер був переконаний, що як скрипаль Елраг мав потенціал, щоб стати провідним солістом країни«Edward Elgar», The Manchester Guardian, 24 February 1934, p. 16, але сам Елгар, коли почув віртуозну гру на концертах у Лондоні, відчув, що його грі на скрипці бракує достатньої глибини і відкинув амбіції стати солістом. У 22 роки він став диригентом музичного ансамблю при Вустерському притулку для божевільних () у Павіку, що за 5 км від Вустера. Ансамбль складався з пікколо, флейти, кларнету, двох корнетів, евфоніуму, трьох чи чотирьох перших і такої ж кількості других скрипок, до яких долучались альт, віолончель, контрабас і фортепіаноYoung (1973), p. 47. Елгар репетирував з музикантами, писав і аранжував їх музику, включаючи кадрилі і польки, для такого незвичайного поєднання інструментів. Журнал «The Musical Times» писав: «Цей практичний досвід виявився дуже цінним для молодого музиканта … він отримав практичні знання про можливості різних інструментів. … Таким чином він тісно знайомився із відтінками тембрів, тонкощами цих та багатьох інших інструментів»«Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48: . Обіймаючи посаду в ансамблі протягом п'яти років, до 1879 року, він приїжджав до Павіка раз на тиждень. Іншою роботою на початку його кар'єри була посада професора скрипки у Вустреському коледжі для сліпих ().
Попри скоріше замкнений характер, Елгар мав успіх у музичних колах Вустера. Він грав на скрипці на фестивалях Вустера і Бірмінгема, великим досвідом для нього стало виконання шостої симфонії і «Стабат Матера» Антоніна Дворжака під керівництвом самого композитораMaine, Basil, «Elgar, Sir Edward William» , Oxford Dictionary of National Biography archive, Oxford University Press, 1949. Retrieved 20 April 2010 .. Елгар регулярно грав на фаготі у духовому квінтеті разом зі своїм братом Франком, гобоїстом (і диригентом, який керував власним духовим колективом). Для квінтету він аранжував багато п'єс Моцарта, Бетховена, Гайдна та інших авторів, удосконалюючи майстерність.
Під час першої подорожі закордон Елгар побував у Парижі у 1880 році, і в Лейпцигу у 1882 році. Він мав можливість послухати гру Сен-Санса на органі у Сен-Мадлен і відвідував концерти найкращих оркестрів. 1882 року Елгар писав: «Я отримав чималу порцію Шумана (мій ідеал!), Брамса, Рубінштейна і Вагнера, тому не маю причин бути незадоволеним»Процитовано за Kennedy (ODNB):. У Лейпцигу він зустрівся зі своєю подругою Еленою Вівер (Helen Weaver), яка навчалась у консерваторії. Влітку 1883 року вони заручились, проте заручини були розірвані з невідомих причин наступного року. Елгар був дуже засмучений, і можливо деякі романтичні твори, написані ним пізніше, були певним чином присвячені Елені та почуттям до неї. Протягом життя Елгара часто надихали жінки, з якими він мав дружні стосунки. Наступними його музами були Марі Лігон (Mary Lygon), Дора Пенні (Dora Penny), Джулія Вортінгтон (Julia Worthington), Еліс Стюарт Вортлі (Alice Stuart Wortley), а у похилому віці його підбадьорювала дружба з Верою Хокман (Vera Hockman)Moore (1984), pp. 96, 264, 348, 512, 574, and 811. Саме з Дорою Пенні пов'язана історія винайдення композитором шифру Дорабелла.
У 1883 році Елгар, як постійний член оркестру зимового концертного сезону В. К. Стоклі (W. C. Stockley) в Бірмінгемі, брав участь у виконанні одного зі своїх перших творів для повного оркестру — «Sérénade mauresque». Стоклі, який пропонував Елгару диригувати п'єсою, пізніше розповідав, що «він відмовився, і потім наполягав на тому, щоб грати свою п'єсу в складі оркестру. Врешті, він виступив на сцені граючи на скрипці і отримав у винагороду справжні щирі оплески слухачів»Процитовано за «Edward Elgar», The Musical Times, 1 October 1900, pp. 641-48: "he declined, and, further, insisted upon playing in his place in the orchestra. The consequence was that he had to appear, fiddle in hand, to acknowledge the genuine and hearty applause of the audience.. Він часто приїздив до Лондона, де робив спроби опублікувати свої роботи, але цей період його життя здебільшого позначався розчаруваннями і браком грошей. В квітні 1884 року він писав другові: «Мої перспективи безнадійні як ніколи … Я маю достатньо енергії, тому іноді роблю висновок, що мені бракує здібностей. … У мене немає грошей — ані цента»Kennedy (1987), p. 15: Декілька років він асистував батьку, Вільяму Елгару, як органіст у церкві Святого Георгія у Вустері, а з 1885 року, замінивши його, працював тут ще чотири роки. У цей період він написав свої перші літургійні твори у католицькій традиції, починаючи з трьох мотетів для чотириголосного хору — «Ave Verum Corpus», «Ave Maria» і «Ave Maris Stella» (Op. 2, 1887), за якими створив «Ecce sacerdos magnus» для виходу єпископа на офіційному візиті до церкви Святого Георгія у 1888 році; всі ці чотири твори залишаються у репертуарі церковних хорів.
Шлюб
Зростання популярності
Національне і міжнародне визнання
Останні основні твори
Останні роки
Музика
Ранні твори
Піковий період творчості
Заключні роки
Популярність
Відзнаки, нагороди і вшанування пам'яті
Елгар був посвячений у лицарі у 1904 році, а у 1911 став членом Ордену Заслуг. 1920 року він отримав Хрест командора бельгійського Ордену Корони, у 1924 році був призначений Майстром королівської музики. Наступного року отримав золоту медаль Королівського філармонічного товариства, а у 1928 році став кавалером Ордену королеви Вікторії 2-го ступеня. Між 1900 і 1931 роками Елгар отримав почесні звання від університетів Кембриджа, Дарема, Лідса, Оксфорда, Єля (США), Абердина, Західної Пенсильванії (США), Бірмінгема і Лондона. Серед іноземних академій, членом яких він став, були Національна академія Санта-Чечілія (Рим), Академія реального інституту музики (Флоренція), Академія витончених мистецтв (Париж), Інститут Франції і Американська академія мистецтв. 1931 року він Елгар був піднесений у баронети Бродхіта графства Вустершир. 1933 року Орден королеви Вікторії підвищив його до Лицаря Великого Хреста«Elgar, Sir Edward», Who Was Who, A & C Black, 1920—2008; online edition, Oxford University Press, December 2007. Retrieved 3 June 2010 (requires subscription). Словами Майкла Кеннеді, він «нескромно розхвалений» за перство, але марно.
У Нижньому Бродхіті у будинку, де Елгар народився, нині розміщується музей (Elgar Birthplace Museum), присвячений його життю та творчості. Дочка Елгара, Каріс, допомагала в заснуванні музею в 1936 році, до музею за заповітом була передана значна частина її колекції листів Елгара після її смерті у 1970 році. Каріс залишила рукописи творів композитора музичним коледжам: «Чорного лицаря» Музичному коледжу Трійці; «Короля Олафа» Королівській музичній академії; «Творців музики» Бірмінгемському університету; концерт для віолончелі Королівському коледжу музики; «Царство Боже» Бодліанській бібліотеці; а інші рукописи Британському музеюThe Musical Times, December 1970, p. 1211. 1951 року заснували Товариство Елгара (The Elgar Society), присвячене композитору і його творам. Зібрання Бірмінгемського університету містять архів листів, які написав ЕлгарLibrary Services , University of Birmingham. Retrieved 22 April 2010..