Граната Міллса, також відома як «бомба Міллса» () — серія британських ручних гранат, розроблених інженером . Це були перші сучасні осколкові гранати, що перебували на озброєнні Британської армії, і вони широко застосовувалися у Першій та Другій світових війнах.

Розробка Вільям Міллс, конструктор ручних гранат із Сандерленда, запатентував, розробив та виготовив цю гранату на боєприпасному заводі Міллса () у Бірмінгемі в 1915 році. На створення власної моделі його надихнула розробка бельгійського капітана Леона Ролана. Граната Ролана являла собою сегментовану сферу з кількома внутрішніми камерами для детонатора, заповнену чавунними сегментами, що робило її конструкцію складною та дорогою. У січні 1915 року завод Міллса виготовив чотири гранати Ролана для оцінки Військовим міністерством, але під час випробувань вони не здетонували належним чином і були відхилені як ненадійні та небезпечні.

Міллс продовжив роботу над вдосконаленням конструкції Ролана і до початку лютого 1915 року підготував кілька технічних креслень. Перший запропонований варіант мав циліндричну форму із зовнішніми насічками замість сферичної чи овальної. Його прототипи випробували 20 лютого 1915 року, і після внесення модифікацій граната Міллса отримала дозвіл на масове виробництво. У квітні того ж року Уряд Великої Британії замовив 150 000 таких гранат.

Капітан Ролан пізніше подав патентний позов. Полковник армії Нової Зеландії Артур Морроу також вважав, що певні аспекти його патенту були використані в «бомбі Міллса» без дозволу.

Низькі початкові темпи виробництва змусили британців тимчасово стандартувати простіші імпровізовані конструкції, такі як гранати №8 і №9 («Jam tin») та № 12 («Hairbrush»). Крім того, перша модель — № 5 — мала конструктивні вади, зокрема схильність до передчасної детонації та невдалу конструкцію запобіжної чеки, яку можна було випадково витягнути або змістити найменшим рухом. Пізніше № 5 було модернізовано до моделі № 23, яку можна було як кидати вручну, так і запускати з гвинтівки. Через недоліки моделі № 5 британці з 1916 по 1935 рік працювали над гранатою № 54 як її заміною. Проте зрештою армія вирішила залишити на озброєнні вдосконалену та випробувану в бойових умовах модель № 36M.

Конструкція Граната Міллса мала довжину 4,75 дюйма (121 мм) та діаметр 2,3 дюйма 58 мм). Як розривний заряд використовувалося 2 унції (трохи більше ніж 57 г) алюматолу, амоналу, баратолу, беліту, сабуліту, сильфериту або тротилу. Корпус гранати був покритий зсередини та зовні шелаком для запобігання іржі та хімічним реакціям з деякими наповнювачами.

Бойовий досвід Першої світової війни показав, що заряди з тротилу та , які використовувалися у Франції, не підходили для спекотного і вологого клімату Месопотамії, що призвело до створення модифікації № 23М, спорядженої баратолом. Усі гранати з сильферитом у 1932 році були визнані небезпечними та утилізовані, а тротилове спорядження більше не застосовувалося з 1936.

Чавунний корпус мав зовнішні насічки, через які граната отримала прізвисько «ананас». Згідно з нотатками Міллса, вони призначалися не для полегшення фрагментації, а для того, щоб бійцям було легше тримати гранату брудними чи мокрими руками. Експерименти часів Другої світової війни остаточно довели, що ці насічки практично не впливають на характер дроблення корпусу.

За класифікацією граната Міллса була оборонного типу: радіус розльоту її осколків перевищував середню дальність кидка, тому метати її належало лише з-за укриття. Згідно з інструкціями для , дальність кидка моделі № 36 становила близько 30 ярдів (27 м), тоді як небезпечна зона сягала близько 100 ярдів (91 м).

Маркування Зелена смуга посередині спочатку вказувала на спорядження аматолом (1915–1920-ті), а пізніше — баратолом або тротилом (1920–1970-ті) Рожева смуга вказувала на начинку з амоналу або алюматолу Червона смуга навколо донної пробки свідчила про те, що детонатор уже встановлено і граната готова до бою Червоні літери «XXX» з обох боків позначали водонепроникну модель № 36M

Гвинтівковий варіант

Бомбу Міллса перетворювали на гвинтівкову гранату шляхом прикріплення металевого стрижня (шомпола) до її основи. Така гвинтівкова граната шомпольного типу мала ефективну дальність стрільби близько 140 м.

Процедура запуску полягала в тому, щоб вставити стрижень гранати у ствол стандартної гвинтівки Lee-Enfield, помістити спеціальний холостий набій (баліститовий патрон) у патронник і вперти приклад гвинтівки під кутом у землю, щоб компенсувати віддачу. Після цього належало висмикнути запобіжну чеку, відпустити запобіжний важіль і негайно вистрілити. Згодом розробили просте пристосування, що кріпилося на прилив багнета: воно утримувало важіль гранати на місці, запобігаючи випадковій детонації до моменту пострілу.

Однак з'ясувалося, що такий спосіб запуску пошкоджує ствол гвинтівки: оскільки снаряд був значно важчим за звичайну кулю, порохові гази затримувалися в каналі ствола довше, створюючи тривалий пік високого тиску.

Пізніше було розроблено чашковий гранатомет (мортирку) для заміни шомпольного способу. У цій конструкції до дульного зрізу гвинтівки кріпився циліндричний пусковий пристрій, у який поміщали гранату, попередньо накрутивши на її основу газовідвідний диск (обтюратор). Після цього чеку можна було вийняти, оскільки стінки чашки пускового пристрою надійно утримували запобіжний важіль. Стрілець використовував баліститний патрон і так само впирав приклад у землю. Під час пострілу порохові гази виштовхували гранату з чашки, після чого важіль вивільнявся і починався відлік часу до вибуху.

Гвинтівкам, оснащеним такими гранатометами, часто обмотували ложе дротом, щоб запобігти розколюванню деревини від сильної віддачі. Чашковий гранатомет дозволяв закидати гранату приблизно на 180 м.

За потреби гвинтівкові гранати обох видів можна було кидати як стандартну ручну гранату.

Версії

Велика Британія № 5 — початкова версія, представлена у 1915 році. До 1917 року було виготовлено 33 168 367 гранат цього типу, після чого їх зняли з виробництва на користь удосконалених моделей. № 23 Mk. I — гвинтівковий варіант, представлений у 1916 році. Граната мала посилену основу з отвором для 140-мм шомпола. Запуск здійснювався за допомогою холостого набою. Дальність пострілу складала приблизно 75 м. До червня 1917 року виготовили понад 29 мільйонів таких гранат. № 23M Mk. I — модель № 23, модифікована для використання в Месопотамії (літера «M» у назві). Через жаркий клімат тротилове та аматолове спорядження замінили на стабільніший баратол, а корпус ретельніше герметизували для захисту від вологи та перепадів температур. № 23 Mk. II — покращена версія з модифікованим ударно-спусковим механізмом. № 23M Mk II — відповідний «месопотамський» варіант. № 23 Mk. III — суттєво перероблена конструкція: збільшено отвір для спорядження вибухівкою (розташований трохи нижче на корпусі), додано заглиблення для запобіжного важеля та модифіковано його кронштейни, покращено прилягання донної пробки та герметичність. № 23M Mk III — «месопотамський» варіант. № 36 — модель № 23 Mk III, дещо модифікована для пришвидшення виробництва та з покращеним детонатором. Представлена у травні 1918 року; залишалася стандартною британською гранатою до 1923 року, коли її замінила № 36M. Остання була герметизованою версією для використання у спекотному кліматі. № 36M перебувала на озброєнні довгі роки: хоча офіційно її визнали застарілою у 1962 році, вона використовувалася в окремих частинах до кінця 1960-х, доки не була остаточно замінена на L2A1 (британська версія M26).

Країни Співдружності Австралійська армія використовувала Blast attachment Mk I — циліндричний контейнер із тротилом, майже вдвічі більший за саму гранату, який прикручувався до дна № 36M для штурму укріплень. Blast bomb Mk II — аналогічна версія з аматолом. Індія виробляла гранати № 36M з детонаторами миттєвої дії (пофарбованими в червоний колір) для використання як мін-пасток. На пробці каналу ударника була зроблена насічка, щоб бійці могли ідентифікувати небезпечний боєприпас на дотик у темряві. Інструкція на етикетці суворо забороняла кидати такі гранати вручну або вистрілювати з гвинтівки. Пакистан після Другої світової продовжував виробництво № 36M з тротиловим наповненням замість баратолового до 1980-х років.

Використання

Граната Міллса № 5 з 1915 року стала стандартною ручною гранатою британської армії. Моделі № 5 та № 23 були зняті з озброєння у 1918 році, а № 36 була оголошена застарілою у 1936-му. Усі гранати, споряджені сильферитом, визнали небезпечними та утилізували до кінця 1932 року.

З 1916 року британці намагалися розробити заміну «бомбі Міллса» під назвою «граната № 54», проте розробку припинили у 1935 році, і армія залишила на озброєнні перевірену в боях модель № 36M. Лише наприкінці 1960-х років було схвалено заміну — L2A1 (варіант M26), проте № 36M залишалася в обмеженому виробництві до 1972 року.

Спочатку граната Міллса оснащувалася детонатором із семисекундною затримкою. Однак під час Французької кампанії 1940 року з'ясувалося, що така затримка надто довга: противник встигав знайти укриття або навіть кинути гранату назад. Через це час затримки скоротили до чотирьох секунд. При цьому британська армія продовжувала використовувати семисекундні детонатори для гвинтівкових гранат, оскільки такий час був необхідний для польоту гранати на максимальну дальність.

Після Другої світової війни № 36M Mk I залишалася стандартною гранатою Британських збройних сил до 1972 року, коли її остаточно замінили гранати серії L2 (британська версія M26).

Попри поважний вік конструкції, гранати Міллса зустрічалися в бойових діях навіть під час війни в Іраку. Зокрема, у 2004 році капрал морської піхоти США Джейсон Данам загинув, накривши власним шоломом і тілом таку гранату, щоб врятувати побратимів від вибуху.

В Індії та Пакистані виробництво № 36M тривало до 2000-х років. Останнім великим оператором цих гранат була Індія, яка лише у серпні 2021 року остаточно замінила їх на нові багаторежимні ручні гранати MMHG.

Оператори Австралія — місцеве виробництво до 1972 Бельгія Велика Британія − виготовляла до 1972 року Вільна Франція Грецьке королівство Індія — місцеве виробництво до 1980-х років Індонезія — місцеве виробництво до 1980-х років Італійський рух опору Канада — місцеве виробництво Нова Зеландія — місцеве виробництво Пакистан — місцеве виробництво до 1980-х років Південна Африка Польські збройні сили на Заході — використовували у Франції та Італії Родезія — № 36, замінена гранатою M962 південноафриканського виробництва Сполучені Штати Америки — використовували під час Першої світової війни та в битві при Буні-Гона під час Другої світової Третій Рейх — видавали диверсантам Абвера в Італії Фінляндія Югославські партизани

Примітки