Джин Гекмен (, повне ім'я Юджин Аллен Гекмен; 30 січня 1930, Сан-Бернардіно, США — 18 лютого 2025, Санта-Фе) — американський актор, двічі лауреат премії «Оскар» (1972, 1993), призер Берлінського кінофестивалю за роль у трилері «Міссісіпі у вогні» (1988).

Кінокритиками вважається одним із найвидатніших акторів в історії кінематографу, центральною фігурою епохи Нового ГоллівудуGene Hackman was one of the 20th century's greatest actors. Here's a list of his notable films. Режисер Девід Фінчер називав Гекмена «найвеличнішим кіноактором усіх часів»Absolute Power: fifteen memorable performances from the late Gene Hackman.

Вигравши два «Оскари» за ролі представників закону у трилері «Французький зв'язковий» (1971) та вестерні «Непрощенний» (1992), Гекмен незрідка змінював амплуа, граючи в ексцентричних комедіях, як-то «Клітка для пташок» (1996) та «Родина Тененбаумів» (2001). Трагічну смерть актора в лютому 2025 року критик газети The Guardian Пітер Бредшоу назвав «кінцем одного з найвеличніших періодів в історії кінематографу США: американської „нової хвилі“»Gene Hackman's daughters and Clint Eastwood lead tributes to star.

Ранні роки Народився в Сан-Бернардіно, штат Каліфорнія, в сім'ї Ліди Грей та Юджина Езри Гекмена. У нього також був молодший брат Річард. Дитинство майбутнього актора припало на часи Великої депресії. У дитинстві йому доводилося підробляти ловцем собак для місцевого розплідника, його родина часто переїжджала у пошуках кращої роботи, доки не зупинилася в невеликому містечку Денвілл у штаті Іллінойс, де батько отримав посаду оператора друкувального преса у місцевій газеті. Попри це, Гекмени не могли дозволити собі ні покупку, ні оренду власного житла, через що вся родина жила в будинку Беатріс Грей, бабусі по материнській лінії. Беатріс самій довелося пройти важкий шлях з Англії до Північної Америки, Гекмен в інтерв'ю описував її як незламну жінку.

Беатріс не схвалювала шлюбу своєї дочки. Гекмена-старшого вона вважала «слабаком», який занапастив усі таланти Ліди — непоганої художниці та піаністки. Попри це, розлучення Ліди та Юджина Езри 1943 року і відхід батька з родини стало несподіванкою для хлопчика.

Джин був малотовариським дитиною. У школі він ніколи не ходив на побачення та не отримував запрошень на танці. «У підвалі будинку, біля кошика з вугіллям, я побудував будиночок з картону — мій особистий куточок, де я міг би сховатися». Кіно було одним із головних захоплень Джина — він часто ходив у кінотеатри, а його улюбленими акторами були Еррол Флінн та Едвард Г. Робінсон, але найбільше йому подобалися Джеймс Кегні та Марлон Брандо. Вже тоді Гекмен хотів стати актором: «Я був сором'язливим і невпевненим у собі. Мені здавалося, що акторство допоможе це подолати».

Роки до кінокар'єри У 16 років Джин пішов з дому, вступивши до Корпусу морської піхоти США. Йому довелося збрехати про свій вік для зарахування. Він відслужив чотири з половиною роки, за цей час побувавши в Китаї та Японії. Після того, як він потрапив 1951 року в аварію на своєму мотоциклі, його демобілізували. Незабаром Гекмен здійснив свою давню мрію та переїхав до Нью-Йорка. Мріяти про це місто він став, спостерігаючи за корінним ньюйоркцем Кегні, образ якого радикально відрізнявся від «всього, що можна побачити у невеликому містечку на Середньому Заході». Отримуючи згідно із законом про ветеранів 150 доларів на місяць, на які в Нью-Йорку важко прожити, Джин був змушений замислитися над освітою, яка ветеранам за більшістю спеціальностей оплачувалася державою. Акторські курси, однак, до цього списку не увійшли, тож Гекмен спочатку навчався в художній школі, а потім у школі радіотехніки, поєднуючи навчання з некваліфікованою малооплачуваною роботою.

1953 року Джин отримав роботу на телебаченні. Йому довелося покинути Нью-Йорк, деякий час він жив у Флориді, а потім повернувся до Данвілля. Він працював оператором на місцевому телеканалі WDAN-TV та вивчав журналістику в Іллінойському університеті. 1955 року він знову переїхав до Нью-Йорка, де познайомився зі своєю першою дружиною Фей Мальтезе, секретаркою банку в Рокфеллерському центрі. Вони познайомилися на танцях, організованих волонтерською організацією YMCA, послугами якої Джин користувався під час першого переїзду до Нью-Йорка. Через рік пара виїхала до Каліфорнії, де Гекмен нарешті зміг почати вивчати акторство, поступивши на курси в Pasadena Playhouse. Сусідом та другом Джина став Дастін Гоффман: «Я був найстаршим у групі, а Дастін — головним диваком. Ми одразу потоваришували». Обидва майбутні, актори, які згодом отримали премію «Оскар», вважалися найменш талановитими студентами групи. Гекмен зумів протриматися в Playhouse лише три місяці, після чого він знову повернувся до Нью-Йорка.

Кінокар'єра Повернувшись до Нью-Йорка, Гекмен почав навчатися у Джорджа Моррісона, випускника Акторської студії Лі Страсберга. Також він влаштувався на стажування в один із театрів Лонг-Айленда. Щоб не платити за нього, Джин виконував господарські роботи, допомагаючи з декораціями, реквізитом та освітленням. Зрештою, йому вдалося отримати роль: під час постановки п'єси Артура Міллера «Вид з мосту» вільною залишилася роль Марко, робітника-італійця. Режисер віддав її Гекменові, а після одної з вистав сказав: «Джин, ти повинен продовжувати». Це був перший випадок, коли хтось з галузі кіно та театру схвалив його починання.

1958 року до Нью-Йорка приїхав Дастін Гоффман. Протягом кількох тижнів він жив в одній квартирі з Гекменом і його дружиною, поки Джин не запропонував йому переїхати до свого друга, Роберта Дюваля. Троє молодих акторів, які намагалися вижити в Нью-Йорку і досягти успіху, стали близькими друзями. Очікуючи прориву, Гекмен підробляв швейцаром в одному з готелів. Гофман пізніше говорив про цей період їхнього життя: «Психологічно ми були готові до того, що нам не вдасться досягти успіху в акторській справі так, як це уявляють собі звичайні люди. Ми думали, що до кінця життя будемо невдахами, які борються за кожну роль». 1961 року вчитель Гекмена Джордж Моррісон зібрав трупу The Premise, яка ставила невеликі імпровізовані сцени в малому театрі на Блікер-стріт. У The Premise Джин набув досвіду комедійної гри.

Прорив відбувся 1964 року, коли Гекмен вперше отримав роль у бродвейській п'єсі «Будь-якої середи» з Сенді Денніс у головній ролі. Джин міг не отримати цю роль, оскільки Денніс відмовлялася грати з ним — нещодавно вона розлучилася з чоловіком, зовні дуже схожим на Гекмена. Попри все, п'єса була поставлена ​​та стала хітом, протримавшись 28 місяців. Того ж року актор отримав першу помітну, хоч і невелику роль у кіно (перед цим була поява в епізодичній ролі поліцейського у фільмі «Скажений пес Колл») — у фільмі «Ліліт». Важливим виявилося знайомство Гекмена з Ворреном Бітті, виконавцем головної ролі у цій картині.

1967 року Гекмен отримав роль містера Робінсона у фільмі «Випускник», де також знявся Дастін Гоффман, але після декількох днів репетицій режисер Майк Ніколс звільнив його. Таким чином, Джин не був зайнятий на момент початку зйомок фільму «Бонні і Клайд». Воррен Бітті, продюсер картини та виконавець головної ролі, запропонував йому роль Бака Берроу, брата Клайда. Фільм мав великий успіх, отримавши 10 номінацій на «Оскар», у двох з яких переміг. Одразу після релізу, і роками пізніше, «Боні і Клайд» отримував позитивні відгуки критиків. 1992 року стрічку визнали такою, що має «культурне, історичне та естетичне значення», і внесли до Національного реєстру фільмів. Фільм «зробив ім'я Гекмену, раніше нікому не відомому акторові другорядних ролей», і приніс першу в кар'єрі номінацію на «Оскар» за найкращу роль другого плану.

Актор почав регулярно отримувати ролі, хоча вони все ще були переважно другорядними. Він знявся у фільмах «Метелики на вітрі», «Швидкісний спуск» та «Загублені», а також з'являвся в епізодичних ролях у кількох телесеріалах. 1970 року Гекмен отримав велику роль у фільмі «Я ніколи не співав батькові», заснованому на однойменній п'єсі. Актор грав Джина Гаррісона, вдівця з Нью-Йорка, який хоче одружитися зі своєю нареченою і переїхати до неї в Каліфорнію, але планам заважає його батько, деспотичний старий, який вважає, що син повинен залишитися і доглядати за ним. За ролі батька і сина Мелвін Дуглас і Гекмен отримали номінації на «Оскар» за головну і другорядну роль відповідно. Ця номінація стала для Джина другою, і він знову не отримав статуетку, поступившись нею Джону Міллсу.

«Французький зв'язковий»

У листопаді 1970 року режисер Вільям Фрідкін розпочав роботу над своїм новим фільмом «Французький зв'язковий». За основу сюжету була взята однойменна книга , заснована на реальних подіях. Трилер розповідає про нью-йоркських поліцейських, Джима Дойла і Бадді Руссо, які намагаються перешкодити великій угоді з постачання наркотиків із Франції до США.

Фрідкін зіткнувся з безліччю проблем під час підбору актора на роль Джима «Попая» Дойла. Відомий телеведучий Ларрі Кінг, який брав інтерв'ю у Гекмена, зазначив, що, за його інформацією, той був лише сьомим у списку кандидатів на цю роль. Режисер бачив у цій ролі Пола Ньюмана, але бюджет фільму не дозволив його запроситиref name="yakh">. Іншими кандидатами були Джекі Глісон, журналіст , який ніколи раніше не грав, та Пітер Бойл, але від першого відмовилися через кілька провальних недавніх ролей, другий не захотів сидіти за кермом машини під час зйомок погоні, а Бойлу не сподобалася надмірна кількість насильства у фільмі (до того ж його агент вважав, що стрічка буде невдалою). Також розглядалися на цю роль Стів Макквін (після «Булліта» він не хотів зніматися в черговій картині про поліцейського), Чарльз Бронсон і Род Тейлор. Лише потім з'явилася кандидатура Гекмена. При цьому він, за його власними словами, не проходив жодних прослуховувань: «Я просто зустрівся з Фрідкіним. Це була досить непогана зустріч, і наступного дня він зателефонував мені і сказав: „Гаразд, роль твоя“».

Фільм вийшов на екрани 1971 року і виявився вкрай успішним, отримавши 8 номінацій на «Оскар» та майже беззаперечне визнання критиків. Виконаний Гекменом Джим «Попай» Дойл неодноразово потрапляв до списків найкращих кіногероїв в історії, а самого актора ця роль зробила зіркою. «Так, він був добре відомий і до „Зв'язкового“, але саме цей фільм дав старт його кар'єрі як зіркового актора головної ролі, який може змусити будь-який діалог звучати правдоподібно» — писав відомий кінокритик Роджер Еберт. Окремої похвали Джин заслужив за знамениту автомобільну погоню — вона знімалася без каскадерів та спеціального обладнання, актор сам вів машину. За роль у фільмі Гекмен отримав безліч нагород, включаючи основні: премію BAFTA, «Золотий глобус» як «Найкращому драматичному актору», і «Оскар» (втретє за кар'єру і вперше за головну роль). «Тієї ночі все було як уві сні. Начебто я стояв в другому кінці зали спостерігав за тим, що відбувається з боку через пелену диму» — говорив Гекмен про ніч вручення нагород академії.

1972 року Гекмен знявся в класичному фільмі-катастрофі «Пригоди „Посейдона“» у ролі священика Френка Скотта, а роком пізніше — у роуд-муві «Опудало», про двох волоцюг, Макса (Гекмен) і Лайонела (Аль Пачино), що подорожують країною у пошуках кращого життя. Роль Макса, «цинічного, озлобленого волоцюги, який тримає весь світ на відстані витягнутої руки» Гекмен пізніше назвав своєю улюбленою, а критики — одним із найкращих перевтілень актора. Фільм здобув «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю 1973 року і отримав переважно схвальні відгуки у критиків, але провалився в прокаті — «гра двох зірок не змогла перетворити картину на хіт», но провалился в прокате — «игра двух звёзд не смогла превратить картину в хит».

«Розмова»