Сонний пара́ліч (також сонний ступор, пара́ліч сну) — це феномен, при якому людина, засинаючи або прокидаючись, деякий час неспроможна поворухнутись. Загалом — це перехідний стан між сном і повним пробудженням, який характеризується цілковитою атонією (слабкістю) м'язів. Він може трапитись під час засинання або пробудження і з ним часто пов'язані жахливі видіння (наприклад, присутність когось чужого у кімнаті), на які людина ніяким чином не може зреагувати через параліч.
Вважається, що такий стан спричинюється порушенням фази швидкого сну, яка характеризується цілковитою атонією м'язів, що дозволяє уникнути активності сплячої особи в той час, коли їй сняться сновидіння. Сонний параліч пов'язаний із такими психічними розладами як нарколепсія, мігрень, тривожний розлад та деструктивне апное сну; однак трапляються і поодинокі випадки такого паралічу, не пов'язані з іншими розладами.
Класифікація Дві основні класифікації сонного паралічу — це «ізольований сонний параліч (ІСП)» () та «рецидивний ізольований сонний параліч (РІСП)» (). З цих двох типів, ІСП — набагато поширеніший, аніж РІСП. Епізоди ізольованого сонного паралічу є нечастими і тривають недовго, приблизно одну хвилину. Такий параліч може навіть трапитися тільки один раз за життя людини. Рецидивний сонний параліч, як видно з назви — це хронічний стан. Особа в цьому випадку страждає від частих епізодів РІСП протягом всього життя. Однією з головних відмінностей між ІСП та РІСП є тривалість стану. Епізоди рецидивного сонного паралічу можуть тривати навіть годину, а то й довше, і мають набагато частішу присутність ефекту досвіду поза тілом — в той час як епізоди ізольованого сонного паралічу зазвичай короткі (не довше однієї хвилини) і типово асоціюються із галюцинаціями, пов'язаними із сторонньою присутністю, або інкубом. Хоча в рідкісних випадках епізоди ІСП можуть тривати навіть до пів години. У випадку РІСП особа може страждати також від повторюваних епізодів сонного паралічу в одну й ту ж ніч, в той час як це є малоймовірним для осіб, які страждають від ІСП.
Буває важко розрізняти катаплексію, спричинену нарколепсією, і справжній параліч сну, оскільки обидва феномени фізично не розрізняються. Найкращий спосіб їх відрізнити — це визначити, коли напади трапляються найчастіше. Напади нарколепсії відбуваються зазвичай в момент, коли людина засинає; напади ІСП та РІСП трапляються найчастіше при пробудженні.
Прояви та симптоми Фізіологічно сонний параліч тісно пов'язаний із атонією фази швидкого сну — різновидом паралічу, який є природною складовою сну під час REM-фази. Сонний параліч трапляється або коли людина засинає, або коли прокидається. Якщо він відбувається під час засинання, індивід залишається при свідомості, в той час як тіло «вимикається» для сну REM, і цей тип розладу називається гіпнагогічним паралічем. Якщо він трапляється під час пробудження, людина приходить до тями ще до того, як завершується фаза швидкого сну, цей тип називається гіпнопомпічним паралічем. Параліч може тривати від декількох секунд до декількох хвилин, а в рідкісних випадках — цілі години, «…протягом яких в індивіда можуть проявлятись симптоми паніки» (описані нижче). Згідно з припущенням щодо взаємозв'язку зі сном REM, параліч не є цілковитим; як показує електроокулограма (ЕОГ), рух очей є все ще можливим під час епізодів швидкого сну; проте людина, яка переживає сонний параліч — нездатна говорити.
Гіпнагогічні та гіпнопомпічні галюцинації — це симптоми, звичні для стану сонного паралічу. Деякі науковці підозрюють, що цей стан може бути поясненням доповідей щодо викрадення прибульцями, або зустрічей із примарами. Дослідження, яке провели Сьюзен Блекмор та Маркус Кокс (дослідження Блекмор-Кокс) від Університету Західної Англії (University of the West of England), підтримують припущення, що розповіді про викрадення прибульцями — мають відношення радше до сонного паралічу, аніж до лабільності скроневої долі головного мозку. Існує три основні типи таких галюцинацій, які можуть мати зв'язок із патологічною нейрофізіологією. До них належать віра в те, що в кімнаті присутня стороння людина/істота, віра в присутність інкуба, та вестибулярні моторні відчуття.
Більшість людей, які мають досвід сонного паралічу, в його моменти бувають поглинуті відчуттям глибокого страху, оскільки вони відчувають загрозливу присутність у кімнаті в той час, коли вони паралізовані. Вважається, що феномен такого типу галюцинації спричинений надзвичайно невсипущим станом середнього мозку. Тобто, коли людина прокидається паралізованою і усвідомлює власну беззахисність, в мозку активується реакція на критичне становище. Така безпомічність може інтенсифікувати ефекти реакції на загрозу до рівня, значно вищого аніж рівень, типовий для звичайних сновидінь; це може пояснити, чому галюцинації під час сонного паралічу настільки реалістичні. Зазвичай, активація системи реагування на загрозу — це захисний механізм, який використовується організмом для визначення рівня небезпеки ситуації, та чи є для неї відповідним відчуття страху. Ця система пильності — еволюційно налаштована на трактування незрозумілих подразників як загрозливих, оскільки «помилка на користь обережності» збільшує шанси на виживання. Це могло б пояснити, чому ті, хто переживає сонний параліч — зазвичай вірять, що присутність, яку вони відчувають — зла. Мигдалевидне тіло бере активну участь у процесі активації реакції на загрозу, яка є складовою галюцинацій — і «присутності чужака», і вторгнення інкуба. Ще не вдалося детально визначити спосіб, у який спрацьовує система реагування на загрозу. Вважається, що або таламус отримує сенсорну інформацію і надсилає її до мигдалевидного тіла, яке керує емоційним станом — або мигдалевидний комплекс, передня частина поясної звивини (anterior cinguli), та структури у поясному покриві (tegmentum pontis) — співпрацюють для створення галюцинації. Також є висока імовірність того, що СП-галюцинації можуть бути наслідком обидвох цих теорій. Передня частина поясної звивини має широкий спектр кіркових (corticalis) з'єднань із іншими частинами кори, що дає їй змогу викликати всі ті різноманітні відчуття та емоції, які ми відчуваємо. Мигдалевидний комплекс допомагає нам розтлумачити емоційний досвід та діяти у відповідності до цієї оцінки. Найважливіше — він допомагає нам спрямовувати увагу на відповідні подразники у потенційно небезпечних ситуаціях та діяти відповідно. Для правильного функціонування мигдалевидного комплексу потрібні інформаційні сигнали від таламуса. Так створюється сигнальний шлях «мигдаловидне тіло — таламус», здатний провести детальне вивчення вхідних подразнень, що дає змогу швидко відреагувати у ситуації із потенційною загрозою для життя.
На загал, сигнальні шляхи дозволяють нам швидко проігнорувати незагрозливі ситуації. Однак під час сонного паралічу ці шляхи стають занадто збудженими та переходять у стан гіперактивності, внаслідок чого мозок сприймає кожен зовнішній сигнал як загрозу. Людина може самостійно створити ендогенні (внутрішні) подразники, що підлаштовуються під сприйняття загрози та додатково підсилюють його. Такий самий процес відбувається (із незначними відмінностями) і у випадку галюцинацій, в яких фігурує інкуб.
Галюцинації із інкубами — спричинені вірою сплячого в те, що чужак намагається задушити його. Вважається, що галюцинація із інкубом — це поєднання системи реагування на загрозу — та паралічу м'язів, що асоціюється із сонним паралічем, який усуває можливість свідомого контролю над диханням. Деякі властивості візерунків дихання під час фази швидкого сну — загострюють відчуття задухи. До них належать уривчасте швидке дихання, гіперкапнія, та незначне блокування дихальних шляхів — симптом, який переважає у пацієнтів із апное уві сні. Спроби вдихнути глибоко зазнають провалу, і дають індивідові відчуття опору, які система реагування на загрозу інтерпретує так, наче хтось сидить у людини на грудях і намагається задушити її. Відчуття, наче людину хтось схопив і душить, стає причиною появи петлі зворотного зв'язку, для якої використовується система реагування на загрозу: страх перед задишшям зростає в результаті тривалої безпомічності, що змушує людину боротися, аби завершити епізод сонного паралічу. Галюцинації із чужаком та інкубом міцно взаємопов'язані, і мають частковий зв'язок із третім видом галюцинації — вестибулярно-руховою галюцинацією, також відомою як «досвід поза тілом».
Третій тип галюцинацій відрізняється від двох інших тим, що в ньому задіяні мозковий стовбур, вестибулярні церебральні (cerebellar) та кіркові (cortical) центри — але не система реагування на загрозу. За нормальних умов, медіальне та вестибулярне ядра, кіркові, таламічні та церебральні центри координують такі речі, як рух очей та голови, а також орієнтацію у просторі. При сонному паралічі, ці механізми (зазвичай координують рухи тіла і забезпечують інформацію про позицію тіла) активуються, і оскільки немає явного руху, це їх заплутує, і вони створюють відчуття плавання, витання в повітрі. Вестибулярне ядро, зокрема, ідентифікується як таке, що має близький зв'язок із сновидіннями протягом фази швидкого сну. На відміну від інших двох типів галюцинацій, вестибулярно-рухові відчуття є наслідком абсолютно ендогенних (внутрішніх, уявних, створених мозком) джерел подразнення.
Патопсихологія Патопсихологія сонного паралічу ще не була цілковито визначена, однак існує декілька теорій щодо причини його появи в окремого індивіда. Перша з цих теорій походить із розуміння того, що параліч сну — це тип парасомнії, спричинений недоречним взаємним перекриванням станів фази швидкого сну та пробудження. Полісомнографічні дослідження виявили, що люди із паралічем сну мають коротшу, ніж зазвичай, латентність фази швидкого сну (час від моменту, коли людина засинає і до початку фази), на ряду із скороченими циклами повільного та швидкого сну, та фрагментації фази швидкого сну. Це дослідження підтримує спостереження, що втручання в звичайні режими сну може викликати епізод сонного паралічу, оскільки фрагментація фази швидкого сну зазвичай відбувається якраз під час руйнації звичного візерунка сну, і сьогодні часто помічається в поєднанні з сонним паралічем.
Іншою значною теорією є те, що механізми нервової системи, які відповідають за регулювання сну — виведені з рівноваги таким чином, що різні стани сну можуть накладатись один на одного. В цьому випадку групи холінергічних нейронів, які відповідають за засинання — гіперактивні, а групи серотонергічних нейронів, які відповідають за пробудження — низькоактивні. Як наслідок — клітини, здатні відсилати сигнали для повного пробудження зі сну (серотонергічні популяції нейронів) — мають проблеми із переборюванням інших сигналів — тих, які надсилаються іншими клітинами для утримування мозку в стані сну. За звичайних умов поріг для збудника, здатного вивести людину зі сну — значно підвищується протягом фази швидкого сну; проте у індивідів із сонним паралічем — майже не відбувається блокування екзогенного стимулу, що означає, що збудникові (стимулові) набагато легше примусити організм прокинутись. Може також бути наявною проблема з регулюванням мелатоніну, який при звичайних умовах керує серотонергічними групами нейронів. Кількість мелатоніну в організмі зазвичай знаходиться на найнижчій позначці в часі фази швидкого сну. Несвоєчасне стримування мелатоніну робить деполяризацію неможливою для нервових скупчень, які відповідають за пробудження, — коли до них надходить імпульс, який за звичайних умов призвів би до повного пробудження організму. Це дозволяє пояснити, чому фази швидкого сну та пробудження взаємно накладаються під час сонного паралічу, і однозначно пояснює параліч м'язів, який відбувається під час виходу зі сну. Якщо вплив нервових популяцій, які відповідають за сон, не може бути нейтралізований, в людини навіть коли вона прокидається — зберігаються характеристики фази швидкого сну. Типовими наслідками сонного паралічу є головний біль, біль або слабкість м'язів та/або параноя.