Анна Бретонська (, ; 25 січня 1477, Нант — 9 січня 1514, Блуа) — правляча герцогиня Бретані, графиня Нанта та де Рішмон (Річмонда), графиня де Монфор-Л'Аморі та д'Етамп (9 вересня 1488), дама де Гудан і де Нофль (9 вересня 1488), віконтеса лімозька, королева Франції, королева Неаполя. Дружина двох королів Франції: Карла VIII і Людовика XII. Найпопулярніша з правителів Бретані та свого часу найбагатша жінка в Європі. Остання спадкоємиця своєї країни, силою зброї вона була змушена вступати у шлюб з правителями Франції, однак вела активну самостійну політику (особливо при другому чоловікові) з метою уникнути анексії Бретані Францією. Покровителька мистецтв та літератури. Перша в Європі принцеса, яка носила на своєму весіллі сукню білого кольору, який до того вважався жалобним.

Біографія

Походження і дитинство

Анна була дочкою герцога Бретані Франциска II і Маргарити Фуа. Її дідом та бабою по матері були Гастон IV Фуа та королева Наварри Елеонора I. Синів у Франциска та Маргарити не було: у Анни була молодша сестра Ізабелла (Ізабо), яка померла ще підліткою 1490 року. З раннього дитинства Анна виховувалася як спадкоємиця герцогства, посвячена в його політику: її вихователями були Франсуаза де Дінан, пані Лаваль-Шатобріан і поет Жан Мешино. Її навчали французької мовиДеякі дослідники вважають, що Анна, принаймні в молодості, практично не володіла бретонською мовою. См. Mackie, J.D. The Earlier Tudors: 1485—1558.  — Oxford, 1972.  — ISBN 0-19-821706-4, латини, грецької та різним технічним мистецтвам; при цьому вона здобула також дамське виховання, вивчала музику, вишивання та плетіння мережив.

У Бретані після Війни за бретонську спадщину діяв напівсалічний закон; після занепаду дому Дре в чоловічому коліні престол герцогства переходив до жіночої лінії. Питання стояло лише в тому, до якої саме. Після згаданої війни за Герандським договором 1365 такою лінією було визначено дітей Жанни де Пентьєвр. До часів Франциска цей договір був напівзабутий, і герцог змусив бретонські стани визнати спадкоємицею власну дочку (1486). Як завжди в таких випадках, зразу постало дипломатичне питання про те, з ким одружиться юна герцогиня і чия династія надалі володітиме Бретанню. Франциск не хотів, щоб Бретань була поглинена Францією, і тому шукав такого зятя, який би зміг протистояти могутньому сусідові.

Спочатку Франциск звернувся до такої природної союзниця, як Англія. Нареченим 4-річної Анни за підписаним 10 травня 1481 року союзницький договором вважався 11-річний син Едуарда IV Едуард, принц Уельський. Після смерті батька в 1483 році юний принц короткочасно став королем Едуардом V, але незабаром був ув'язнений дядьком Річардом III і пропав безвісти (імовірно ним і вбитий); та ж доля спіткала і його молодшого брата Річарда Йоркського, який, за договором, мав би заручитися з Анною у разі смерті Едуарда. Ще одним англійським нареченим міг стати амбітний претендент на престол — Генріх Тюдор, граф Річмонд, що знаходився в цей час у Бретані. 1485 року Генріх висадився в Англії, переміг Річарда III і став королем Генріхом VII, але зовсім не цікавився перспективою шлюбного союзу з Бретанню, оскільки умовою визнання його прав на престол був шлюб з дочкою Едуарда IV Єлизаветою ЙоркськоїОкрім того, на позицію Генріха VII впливав той факт, що хоча в період його вигнання він знайшов притулок саме в Бретані, військову та фінансову допомогу для завоювання англійського престолу надав йому король Франції.. Іншими претендентами на руку майбутньої герцогині були Максиміліан Габсбург (чия перша дружина Марія Бургундська, також багата спадкоємиця васальних земель Франції, вже померла, залишивши малолітнього сина — Філіпа), Ален д'Альбре, Жан Шалонський (принц Оранський) і навіть Людовик, герцог Орлеанський, який вже був одружений проти волі з негарною та бездітною дочкою Людовика XI Жанною Французькою. Бретонські стани спочатку підтримали кандидатуру Максиміліана Габсбурга (союзний договір з ним було укладено під час переговорів з Англією — у квітні 1481), однак успішні дії французьких військ 1487 року, коли ті захопили Ванн, і пасивність римського короля, відрізаного фламандцями в Брюгге, зміцнили позиції короля Франції Карла VIII в боротьбі за руку бретонської спадкоємиці.

28 липня 1488 року військо Франциска II, посилене англійським загоном Едварда Вудвіллі, зазнало поразки від французького короля під Сент-Обен-дю-Корм'є, що припинило «Божевільну війну» між Бретанню та Францією. За Вержеським договором герцог був змушений обіцяти не видавати в шлюб своїх дочок, Анну і Ізабеллу, без згоди французького короля.

9 вересня 1488 року Франциск помер після невдалого падіння з коня. 11-річна Анна стала герцогинею Бретані в своєму праві. Почалася династична криза, яка зразу ж призвела до нової французько-бретонської війни. Перші сутички цього конфлікту сталися вже 1489 року.

Герцогиня Бретані У цих умовах радники Анни вирішили вчинити так само, як в рік її народження зробила дочка Карла Сміливого Марія Бургундська — терміново знайти незалежного нареченого та форсувати укладення з ним угоди про шлюб. Причому й кандидатура була обрана та сама — король Німеччини та майбутній ерцгерцог Максиміліан Габсбург. 27 жовтня 1490 року був підтверджений укладений 1481 року англо-бретонсько-імперський союз, а 19 грудня 1490 року в Ренні представниками Максиміліана та Анни було укладено заочний шлюб, після чого Анна, як дружина спадкоємця престолу Священної Римської імперії, стала носити титул королеви римлян. Французи сприйняли цей шлюб як порушення договору в Верже (оскільки король не санкціонував вибір нареченого), а крім того, і як відверто недружній акт — імперія в цей час займала ворожу позицію щодо Франції.

Надія на допомогу Габсбургів була несвоєчасною. Якщо 13 років тому Максиміліан зміг прибути до Генту, особисто одружитися з Марією та зайняти її володіння, то тепер імперія вела важкі бойові дії в Угорщині, а іспанці, що уклали з нею союз, готувалися до звільнення Гранади. На допомогу герцогині невеликі загони все ж надіслали й Кастилія, і Англія Генріха VII, але втручатися в серйозну війну з сусідом ніхто з них не хотів. Навесні 1491 року після низки перемог військо Карла VIII і його воєначальника Ла Тремуйля обложило Ренн, де знаходилася лише 14-річна правителька Бретані, що заочно вступила в шлюб; вся інша територія герцогства вже потрапила під контроль Карла VIII, який цього разу сам домагався її руки.

Максиміліан не встиг прийти на допомогу дружині; після важкої облоги виснажений Ренн здався. Анна погодилася розірвати заочний шлюб і стати французькою королевою. 15 листопада 1491 року було укладено мир, Анна була заручена з Карлом в каплиці ордена якобінців у Ренні і, супроводжувана армією герцогства (на знак того, що вона їде не як полонянка, а як правителька Бретані по своїй волі), вирушила в замок Ланже, де мало відбутися її весілля з королем. Австрійські посли заявили протест, стверджуючи, що шлюб суперечить церковним законам, що Анна вже одружена з Максиміліаном, і нагадували Карлу про те, що й він вже був заручений — за іронією долі, з дочкою Максиміліана, Маргаритою Австрійською. Попри це, 6 грудня 1491 року в Ланже відбулася церемонія одруження Анни і Карла VIII. Вже 15 лютого 1492 року законність цього шлюбу була підтверджена папою Інокентієм VIII.

Шлюбний договір передбачав, що той з подружжя, який переживе іншого, зберігає владу в Бретані. Якщо ж Карл VIII помре, не залишивши синів, то Анна мала стати дружиною його наступника. Цей договір фактично робив невідворотною анексію Бретані Францією.

Королева Франції

Вирушаючи в Ланже для одруження з Карлом, Анна демонстративно взяла з собою з Ренна два ліжка, на знак того, що не збирається (завжди) спати разом з французом, який насильно одружився з нею (мабуть, це було і політичною демонстрацією для Максиміліана). Проте з часом Анна стала вельми близькою зі своїм чоловіком (див. записки Заккарії Контаріні). 8 лютого 1492 року Анна була помазана і коронована як королева-дружина в Сен-Дені, при цьому чоловік заборонив їй носити спадковий герцогський титул Бретані, претендуючи на нього у своєму праві. 9 грудня 1493 року король скасував Канцелярію Бретані й запровадив у герцогстві пряме правління. Вирушаючи на Італійські війни, Карл зробив регенткою не дружину, як це зазвичай робилося, а свою сестру Анну де Боже, що можна було вважати приниженням (проте Анна де Боже вже й раніше успішно справлялася з регентством, тоді як королева була ще дуже юна). Майже все правління Карла Анна прожила в замках в Амбуазі, Лоше, Плессі або (коли Карл був в Італії) на півдні — в Ліоні, Греноблі або Мулені. Після того, як Карл взяв Неаполь, Анна номінально стала королевою Неаполя та Єрусалима. Та оскільки Карл після коронування в Неаполі був змушений спішно повертатися до Франції, а також через те, що основні політичні сили Апеннінського півострова об'єдналися проти нього в Італійську лігу, королівський статус стосовно Неаполя не був закріплений. Удруге Анна справді отримала цей титул вже завдяки Людовику XII, коли той разом з Фердинандом Арагонським захопив це королівство в період з 1501 по 1503 роки.

За сім років Анна пережила сім вагітностей від Карла; лише четверо дітей народились живими, жодна з яких не пережила раннього дитинства. Старший, дофін Карл Орланд (11 жовтня 1492 — 16 грудня 1495), здорова та розумна дитина, помер у 3-річному віці від кору; це нещастя зблизило Анну з чоловіком. Інші діти — Карл-молодший, Франциск і Анна — не прожили й місяця. Після цього Анна прилюдно молилася про нового сина. З рожевощокої дівчини, що пашить здоров'ям, до кінця свого шлюбу з Карлом вона перетворилася на бліду та виснажену жінку.

Новий король, новий наречений 7 квітня 1498 року Карл VIII несподівано загинув в замку Амбуаз, вдарившись лобом об одвірок низьких дверей. Вже через два дні овдовіла королева Анна, діючи за умовами шлюбного контракту як герцогиня у своєму праві, своїм указом від 9 квітня відновила Канцелярію Бретані.

За салічним законом опальний герцог Людовик Орлеанський, нащадок Карла V, став королем Людовиком XII, і тепер він, за умовами того ж контракту, мав одружитися з Анною. Його дружина, Жанна Французька, була жива, і новому королю майбутнє розлучення, яке було доволі легко обґрунтувати — подружжя перебувало в неприпустимо близьких за церковними канонами родинних зв'язках — однак на санкцію папи було потрібно ще деякий час.

Анна спробувала скористатися цим і 19 серпня 1498 року в Етампі погодилася на шлюб з Людовиком за умови, якщо він доб'ється розлучення протягом року. Особисто нічого не маючи проти Людовика як майбутнього чоловіка, вона, судячи з подальших подій, прагнула за допомогою цієї умови отримати додаткові політичні важелі для збереження своїх спадкових володінь.

Тріумф на батьківщині

Після цього Анна, яка тепер мала трохи часу, повернулася в Бретань. На батьківщині можновладна герцогиня, яка нарешті знову могла носити цей титул, призначила вірного їй Філіпа Монтобана канцлером Бретані, принца Оранського (одного зі своїх колишніх женихів) — спадковим намісником герцогства, скликала Генеральні штати (28 вересня) та наказала почати карбування монети зі своїм ім'ям. За час з осені до ранньої зими 1498 року вона об'їздила все герцогство; в усіх містах васали влаштовували їй урочистий прийом, сподіваючись на відновлення політичної могутності країни.

Проте ще до нового 1499 року папа розірвав союз Людовика та Жанни, і вже 8 січня Анна Бретонська вступила в новий шлюб і знову стала королевою Франції. Герцогиня була одягнена в біле, що тоді в Європі ще було незвичним, але саме з цього весілля починається перейнята спершу французькою аристократією, а потім і іншими країнами, традиція для нареченої носити білу сукню. Вже 14 жовтня того ж року народила доньку Клавдію I — першу свою дитину, яка вижила.

На рівних з чоловіком: боротьба за Бретань