Гвинтівка Мосіна — Нагана (7,62-мм гвинті́вка Мо́сіна зразка 1891 року; ; інша назва — мосінка або трьохлінійка) — магазинна військова гвинтівка, яку використовували військові сили Російської імперії, Радянського союзу і багатьох інших державНазва трьохлінійна гвинтівка походить від старого позначення гвинтівкового калібру: 7,62 мм дорівнює 3 лініям (дюймам)..
Масове виробництво розпочалось в 1892 році та тривало до 1960-тих, різні модифікації перебували на озброєнні до 1980-тих років. Виробництво було налагоджене в Росії, Китаї, Польщі, Угорщині, Франції, Фінляндії, Чехословаччині, Румунії та Сполучених Штатах та імовірно у КНДР. На її основі були створені модифікації у Австрії, Болгарії, Чехословаччині, Фінляндії, Німеччині та Польщі, виробництво окремих складових відбувалось у Бельгії, Німеччині, Швейцарії.
Вперше побачила бойове застосування в 1893 році на Памірі та під час російсько-японської війни 1904—1905 років(Lapin 2007; С. 191). Під час російсько-української війни з 2014 року на озброєння обох сторін поступали як глибоко модернізовані варіанти (зокрема, українська ВМ МП-УОС), так і оригінальні зразки.
Передісторія Магазинні гвинтівки з ручним перезаряджанням (в термінах тих років — «повторювальні») були відомі ще з середини XIX століття, і вже тоді знаходили обмежене військове застосування.
Наприклад, у США під час громадянської війни та бойових дій проти індіанців використовували магазинні гвинтівки Спенсера з прикладним магазином, Генрі з підствольним магазином і перезарядженням рухомою спусковою скобою, та інші системи.
В роки російсько-турецької війни 1877—1878 років турки не без успіхів застосовували в обмежених кількостях (порядку десятків тисяч штук) магазинні гвинтівки Вінчестера невійськового зразка моделей 1866 і 1873 років, розроблених на основі системи Генрі — хоча масовість та ефективність їх застосування, зазвичай, сильно перебільшена.
Багато з цих систем були добре відомі і в Росії, а приблизно з 1878 року активно проводились закупівлі різних зразків іноземної магазинної зброї для досліджень і випробуваньС. Федосєєв. Дальність, швидкість і влучність // журнал «Вокруг Света», № 4 (2763), квітень 2004. Як писав генерал М. І. Драгомиров в середині 1870-х років,
Однак такої системи в ті роки ще не існувало. Наявні на той час зразки, хоч і являли, в теорії, істотно вищий щабель розвитку стрілецької зброї в порівнянні з поширеними тоді як військова зброя однозарядними гвинтівками, мали досить істотні загальні недоліки, з огляду на які вони не могли бути прийняті на масове озброєння регулярної армії.
По-перше — в ранніх магазинних системах через особливості конструкції їхніх магазинів (прикладних, підствольних) зазвичай використовували порівняно коротші і слабші набої, часто кільцевого запалення, за потужністю близькі до револьверних. Наприклад, в підствольному трубчастому магазині при застосуванні набоїв центрального займання, до типу яких тоді вже належало більшість військових, побоювалися випадкових вибухів від удару кулі заднього набою у капсуль переднього, тому багато гвинтівок з таким магазином використовували патрони кільцевого запалення, що мали замість центрально розташованого капсуля колечко капсульного складу прямо в закрайку гільзи, малопридатні для потужної військової зброї.
Як наслідок, дальність стрільби з них потребувала збільшення, особливо з урахуванням завищених вимог, які висували тоді військовій зброї (що було спричинене практикою стрільби з гвинтівок залпами по груповій, часто навіть невидимій, цілі, яка зникла після запровадження кулеметів), а куля не мала достатню пробивну силу, необхідну для ураження цілі, що знаходиться за земляними валами, брустверами та іншими укріпленнями або перепонами.
Прикладні магазини також мали свої проблеми, пов'язані зі складністю, низькою надійністю, ослабленням конструкції гвинтівки.
По-друге, що ще важливіше, після спустошення магазина його необхідно тривалий час заповнювати, що в тодішніх конструкціях відбувалось по одному набою, чим суттєво знижувалась практична скорострільність. Це робило проблематичним використання ранніх магазинних гвинтівок в польових битвах, — хоча в певних ситуаціях, наприклад, при обороні укріплених позицій, коли стрілець мав можливість відносно спокійно перезарядити свою зброю, вони, безумовно, мали великі переваги.
До цього додавались і численні проблеми з надійністю ранніх «магазинок» в польових умовах, а також їхня висока вартість і складність у виробництві.
Пізніше з'явились досконаліші системи під військові набої з димним порохом, які навіть в деяких країнах брали на обмежене озброєння, — такі, як швейцарська магазинна гвинтівка Repetiergewehr Vetterli (1869 року), введена у флоті Норвегії багатозарядна (дуже недосконала, з подачею чергового патрона в ствол з магазина рукою стрільця) гвинтівка Krag-Petersson (1876 року), японська гвинтівка Мюрата Тип 13 (1880), німецька «передільна» Gewehr 71/84 (1884 рік), австро-угорський (1881 року) і французький (1886) варіанти системи Gra-Kropatschek, та інші.
Але всі вони також мали магазини, що споряджались по одному набою, і тому практично ніде не були прийняті на повне озброєння як єдиний військовий зразок, зазвичай залишаючись лише доповненням до однозарядних гвинтівок, що складали основну масу зброї. У звичайних обставинах стрільцеві доводилось користуватись ними як однозарядними, приберігаючи запас набоїв в магазині на критичний момент бою, визначити настання якого, природно, вкрай складно. Те ж саме можна сказати і про так звані «приставні магазини» і «прискорювачі заряджання», які кріпили на однозарядні гвинтівки, перетворюючи їх на якусь подобу магазинної, але були при цьому громіздкі, порівняно ненадійні і складні в експлуатації, та й споряджалися, знову ж, по одному патрону.
Магазини на військовій зброї ще довго залишались постійними, тобто постійно жорстко закріпленими на гвинтівці; змінні магазини, як на сучасній зброї, вважалися тоді абсолютно неприпустимим марнотратством. Навіть якщо магазин і можна було знімати для чищення (як на англійській гвинтівці Лі-Метфорд), на гвинтівку він припадав лише один (а в разі вищезгаданої гвинтівки Лі-Метфорд — ще й приєднувався до неї ланцюжком), відповідно, мати при собі запас попередньо споряджених магазинів стрілець не міг. Саме тому заряджання єдиного наявного у стрільця магазина по одному патрону в ті роки було критичним недоліком магазинної зброї, що перешкоджало її ширшому військовому застосуванню.
Так чи інакше, в жодній з основних європейських армій в період до другої половини 1880-х років магазинні гвинтівки не були прийняті на озброєння як основний зразок, саме через непридатність їхніх ранніх варіантів до використання як масової військової зброї.
Сталося це лише після появи необхідних передумов — в першу чергу, завдяки запровадженню серединного (розташованого перед спусковою скобою) магазина з рядним розташуванням набоїв, запатентованого американцем шотландського походження Джеймсом Лі (James Paris Lee) в 1879 році і вперше використаного у гвинтівці Манліхера зразка 1886 року, а до нього — патронної пачки (гвинтівка Маннліхер 1889), а потім і обойми (прийнята в Бельгії гвинтівка Маузера 1889), завдяки яким, нарешті, знайшло своє цілком позитивне рішення питання про швидке спорядження магазина одразу кількома набоями. Пачка або обойма давали змогу заповнити магазин за час, порівнянний з тим, що необхідний на перезарядження колишніх однозарядних гвинтівок одним набоєм.
Також істотну роль у запроваджені багатозарядних гвинтівок зіграла поява нових малокаліберних набоїв з бездимним порохом (французька Lebel M1886, компактніша і легша, що давало змогу забезпечити гвинтівку досить містким магазином, при цьому надлишково не обтяжувати стрільця вагою розміщеного на ній боєкомплекту.
Майже одразу після появи цих нововведень, магазинні гвинтівки з їхнім використанням, були прийняті на повне озброєння практично у всіх розвинених країнах — Vetterli-Vitali в Італії (1887), Gewehr 1888 в Німеччині (1888), Lee-Metford в Англії (1888), Schmidt-Rubin M1889 у Швейцарії (1889) та інших.
В Росії Головне Артилерійське управління поставило задачу розробки багатозарядної, «повторювальної» гвинтівки в 1882 році. У 1883 була утворена «Комісія з випробування магазинних рушниць» (рушницями тоді іменували будь-яку ручну довгоствольну зброю, а слово «гвинтівка» позначало різновид рушниці) під головуванням генерал-майора М. І. Чагіна.
Перші розробки велись під 4,2-лінійний набій до гвинтівки Бердана, споряджений димним порохом — всього розглянули близько 150 російських та іноземних систем, серед них 4,2-лінійна гвинтівка системи капітана С. І. Мосіна розробки 1887 року, з прикладним магазином з рейковою подачею боєприпасів. Вона показала хороші результати, але була відкинута зважаючи на вже згаданий загальний для всіх систем з такими магазинами недолік — тривале заряджання і складність дозаряджання магазина в бойових умовах.
Швидкий розвиток бездимних порохів вже через кілька років по суті знецінив результати цих робіт, які, тим не менш, дали багатий і цінний досвід, необхідний для подальших розробок.
Попутно тривалі випробовування і гвинтівки зменшеного калібру (7—8 мм). Наприклад, навесні 1885 року полковник Роговцев створив на основі переобтиснутої «бердановської» гільзи 3,15-лінійний (8 мм) набій, призначений для стрільби з експериментальних 3,15-лінійних стволів, розроблених збройовим відділом ГАУ та виготовлених в Інструментальній 2-ій майстерні Петербурзького патронного заводу. Набій Роговцева 1885 року споряджався експериментальним посиленим димним порохом, зі збільшеним вмістом селітри, що підвищувало його корозійний вплив на ствол, і кулею в мідній оболонці зі свинцевою серцевиною. Він мав заряд в 5 грамів пороху, який розганяв 13,6-грамову кулю до 550 м/с.
Паралельно з розробкою принципово нової магазинної гвинтівки велися і роботи з пристосування магазина до наявної гвинтівки Бердана (визнані пізніше безперспективними), а також — щодо створення однозарядної гвинтівки, яка використовує новий набій з бездимним порохом (не всі військові вважали переваги магазинних гвинтівок досить значними для озброєння ними всієї армії, що обумовлено, зокрема, і відсутністю до другої половини 1880-х років однозначно вдалої конструкції магазинної гвинтівки).
Консерватизм і вичікувальна позиція, зайнята військовим відомством з небажання повторювати помилки 1860—1870 років (коли за період з 1860 по 1870 рік гарячково взяли на озброєння не менше 6 різних систем гвинтівок під різні набої, більша частина яких встигла застаріти ще до початку свого масового виробництва), що призвели до подій, охрещені військовим міністром Д. А. Мілютіним «нашою нещасною рушничною драмою», призвели до деякого гальмування робіт зі створення російської магазинної гвинтівки, — що, однак, згодом дало змогу уникнути неприємних ситуацій, в яких опинилися французи, поспішно прийнявши на озброєння гвинтівку Лебеля з підствольним магазином, який швидко зробив її застарілою, або англійці і австрійці, які спочатку прийняли магазинні гвинтівки під набій з димним порохом, але вже незабаром були змушені гарячково переробляти їх під бездимний.
Позаяк будь-яка зброя створюється в першу чергу на основі наявного боєприпасу, водночас вели роботи щодо створення нового набою.
У 1886 році Лоренцу з Німеччини замовили партію дослідних набоїв зменшеного калібру.
У 1887 році був налагоджений зв'язок зі шведським професором Хеблером, від якого були отримані матеріали дослідів, консультації та вказівки. Хеблер радив прийняти калібр порядку 7,6 мм, що вбачався йому найперспективнішим, і кулю в сталевій оболонці, а також надіслав 1000 набоїв власної розробки з димним порохом.