Імперська трансантарктична експедиція 1914-1917 років () — друга експедиція під командуванням сера Ернеста Шеклтона, метою якої був перетин всього Антарктичного материка. На думку Шеклтона, після того, як Руал Амундсен підкорив Південний полюс в 1911 році, перетин всього материка залишився єдиною великою метою антарктичних подорожей. Досягти поставленої мети не вдалося, проте в анналах історії ця експедиція стала прикладом професіоналізму та витривалості полярників, які зуміли вижити в екстремальних умовах. Експедиція вважається останньою великою подорожжю «Золотого століття полярних досліджень», що використовують технології XIX століття, коли обмежена в ресурсах команда була повністю відрізана від зовнішнього світу. Далі в антарктичних експедиціях використовувалися принципово інші технології та засоби зв'язку.

Експедиція включала два загони по 28 осіб на кораблях «Енд'юренс» та «Аврора». Група Шеклтона на кораблі «Енд'юренс» мала підійти до узбережжя моря Ведделла, перезимувати у затоці Фазеля і з приходом наступного антарктичного літа виступити на Південний полюс. Другий загін, базуючись на острові Росса в протоці Мак-Мердо, повинен був закласти склади для успішного повернення загону Шеклтона. В результаті обидва судна потрапили в пакові льоди і почали незапланований дрейф, в ході якого «Ендьюренс» був розчавлений льодом і затонув. Команда Шеклтона зуміла врятуватися без втрат, покладаючись тільки на власні сили. З 10 осіб, що залишилися на острові Росса, загинули троє. Оскільки експедиція проходила під час Першої світової війни, вона виявилася практично непоміченою сучасниками.

Передісторія Суспільне визнання, яке Шеклтон отримав в ході експедиції на «Німроді», було практично перекреслено новою експедицією капітана Скотта. Коли 8 березня 1912 в Лондон прийшли перші телеграми про успіх Руала Амундсена, Шеклтон відразу заявив, що досягнення Південного полюса — це зовсім не фінальна крапка в освоєнні Антарктики. На думку Шеклтона, відтепер головним завданням стає перетин всього Антарктичного материка. Втім, Вільгельм Фільхнер ще у 1911 році почав реалізацію планів Трансантарктичних експедиції, розраховуючи перетнути материк в найвужчому його місці — від затоки Фазеля (на 78° пд.ш.) через Південний полюс, щоб повернутися до острова Росса по трасі, яка була розвідана Шеклтоном і Скоттом. 11 грудня 1911 р. Фільхнер на судні «Дойчланд» відплив з острова Південна Джорджія, прямуючи в море Ведделла, але повернув назад вже в січні 1912: шлях був закритий суцільними полями пакового льоду. Проте, плани Фільхнера, включаючи місце для вихідної бази і маршрут прямування, сильно вплинули на розрахунки Шеклтона. Після отримання трагічних звісток про капітана Скотта, Шеклтон прагнув якнайшвидше розпочати нову експедицію, для чого звернувся за допомогою до колишнього прем'єр-міністра, лорда Розбері, який відповів що на полярні подорожі шкода витратити навіть фартинг. Підтримку Шеклтону надав шотландський дослідник Вільям Спірс Брюс, який готував аналогічну експедицію ще з 1908 року. Він навіть дозволив Шеклтону скористатися його розрахунками. Британський уряд, який терміново потребував реабілітації країни в області полярних досліджень, пообіцяв Шеклтону пожертву в 10 000 фунтів стерлінгів. Того ж дня, 29 грудня 1913 року, Шеклтон направив лист в газету Times, в якому сповіщав публіку про свої наміри.

Підготовка

Плани Шеклтон відразу ж оголосив свою експедицію «Імперською», він заявив: «Не тільки ми, острів'яни, а й мешканці всіх земель, що живуть під покровом «Юніон Джека» (британського прапора) — наші родичі, будемо раді допомогти в реалізації програми досліджень»

Щоб максимально зацікавити публіку, Шеклтон на початку 1914 року опублікував окремою брошурою детальний план походу. У загальних рисах він виглядав наступним чином:

Експедиція складатиметься з двох загонів на двох судах. Загін Шеклтона у складі 14 осіб висадиться на узбережжі Затоки Фазеля. Далі Трансконтитентальна частина, яка складається з 6 осіб, з 69 собаками і двома моторними саньми, повинна буде подолати 1800 миль (2900 км) через Південний полюс до Моря Росса. Інші люди повинні будуть досліджувати Землю Грема (на судні) і Землю Ендербі (на суші), а також підтримувати базу в належному стані.

Другий загін під командуванням Енеаса Макінтоша (10 осіб) повинен буде десантуватися на острові Росса в протоці Мак-Мердо на протилежному кінці континенту. Його завданням буде закладка складів провіанту та спорядження аж до льодовика Бірдмора і зустріч Трансконтинентальної частини експедиції. Додатково їм належало здійснити «геологічні та інші спостереження». Шеклтон мав намір здійснити перехід в перший сезон 1914-1915 років, але майже відразу зрозумів нереалістичність цього плану і вирішив зазимувати. Однак, в інструкціях, даних Макінтошу, не було зроблено поправок.

Фінансування

Шеклтон заклав бюджет в 50 000 фунтів стерлінгів, причому він виходив з принципу мінімальних витрат. Враховуючи попередній досвід Роберта Фолкона Скотта і свій власний, він відмовився від громадської підписки і шукав великих спонсорів, почавши збір коштів ще в 1913 році. Спочатку збір коштів був безуспішним, але 29 грудня 1913 уряд пообіцяв пожертву в 10 000 фунтів за умови, що Шеклтон зможе знайти еквівалентну суму. Кошти надходили наступним чином: Королівське географічне товариство, з яким Шеклтон знаходився у сварці ще з 1909 року і нічого від нього не чекав, пожертвувало 1000 фунтів, причому Шеклтон з гордості прийняв тільки половину. Лорд Розбері, який не збирався дати на експедицію навіть фартинга, все ж таки пожертвував 50 фунтів! Газета «Нью-Йорк Таймс» 9 лютого 1914 оголосила, що близький друг Скотта — Джеймс Баррі пожертвував Шеклтону 50 000 доларів (близько 10 000 фунтів стерлінгів по курсу того часу). Навесні і влітку 1914 були щедрі дарування: глава фірми «Birmingham Small Arms Company», Дадлі Докер надав 10 000 фунтів, спадкоємиця тютюнового фабриканта Джанет Стенкомб — «значну суму», яка ніколи не була озвучена. Шотландський промисловець сер Джеймс Кейрд пожертвував 24 000 фунтів, після чого в одному з інтерв'ю Шеклтон заявив: «цей чудовий дар позбавив мене від усіх турбот».

Загальна сума витрат на експедицію не може бути визначена з причини відсутності даних по всіх пожертвам, проте в 1920 році репортери газети «Daily Mail» оцінили бюджет в 80 000 фунтів стерлінгів. Проте хронічне безгрошів'я і борги сильно ускладнили хід експедиції, особливо діяльність загону Макінтоша в Австралії та рятувальні операції 1916 року.

Шеклтон мав відмінне представлення про джерела прибутку і від самої експедиції, він задіяв їх повною мірою: наприклад, продав ексклюзивні права на публікацію матеріалів про експедицію газеті «Daily Chronicle» і навіть заснував компанію «Imperial Trans Antarctic Film Syndicate», якій належали монопольні права на демонстрацію фільмів про експедицію. На випадок якщо не повернеться живим, права на читання лекцій про експедицію Шеклтон передав Френку Вайлду.

Експедиційні судна Великою статтею витрат стали експедиційні судна. Для себе Шеклтон придбав норвезьку баркентину «Поларис» («Polaris»), побудовану в 1912 році на замовлення Адрієна де Жерлаша і Ларса Крістенсена. Спочатку передбачалося використовувати її як туристичну яхту для полювання в Шпіцбергені. Судно було побудовано за кресленнями «Фрама», однак мало гостріші обводи для підвищення мореплавності і тому паковий лід не міг вичавлювати його на поверхню. Воно мало місткість 320 реєстрових тонн, довжину 44 м., і окрім вітрил, було оснащено паровою машиною в 350 к.с., розвиваючи швидкість до 10 вузлів. Оскільки підприємство Жерлаша і Крістенсена збанкрутувало, баркентину виставили на торги і вона дісталася Шеклтону за 14 000 фунтів (наводилася також сума в 11 600 фунтів). Шеклтон перейменував судно і дав йому назву «Енд'юренс» («Endurance» — буквально: «Витривалість», «Стійкість») на честь сімейного девізу роду Шеклтонів: «By endurance we conquer» ().

(Докладніше див. статтю Енд'юренс (корабель, 1912))

Для другого загону Шеклтон приглядів дерев'яну китобійну яхту «Аврора» («Aurora»), побудовану в 1876 році, яка колись служила у Ньюфаундленді. 1910 року її купив колишній соратник Шеклтона — австралієць Дуглас Моусон для своєї експедиції. Звільнившись, яхта стояла до початку 1914 року в порту Гобарта, де і була придбана за 3200 фунтів стерлінгів. «Аврора» мала довжину 50 м., місткість 380 рєстрових тонн, і окрім вітрил, була оснащена паровою машиною в 98 к.с.

Команда

Шеклтон розмістив у всіх лондонських газетах оголошення наступного змісту: «Потрібні люди для участі в ризикованій подорожі. Маленька платня, пронизливий холод, довгі місяці повної темряви, постійна небезпека, благополучне повернення сумнівне. У разі успіху — честь і визнання. Сер Ернест Шеклтон».

Загальне число заявок на участь в експедиції перевищило 5000, в тому числі і від жінок. Зрештою в команді було 56 осіб, по 28 на кожен загін, причому деякі увійшли до складу експедиції в останній момент — в Буенос-Айресі та Сіднеї. За своїм звичаєм, Шеклтон брав у команду перевірених людей, що брали участь в експедиції Скотта на «Діскавері», експедиції на «Німроді» і Австралійській антарктичній експедиції. Другим помічником на «Енд'юренсі» пішов Томас Крін, нагороджений Медаллю Альберта за порятунок капітана Еванса в експедиції «Терра Нова». Командувати загоном Моря Росса Шеклтон доручив Енеасу Макінтошу — ветерану експедиції «Німрода». Комплектування команди «Аврори» взагалі було ускладнене, бо Британське Адміралтейство відмовилося надавати своїх людей.

Науковий загін розмістився на борту «Енд'юренса» і включав шість осіб. Спеціально взяли фотографа і кінооператора, австралійця Френка Герлі. В цілому, більша частина команди була набрана за короткий час до початку експедиції. Серед команди «Аврори» було дуже мало людей, які мали досвід роботи в полярних широтах.

Загін Моря Ведделла

Сер Ернест Шеклтон — керівник експедиції Френк Вайлд — заступник командира Френк Ворслі — командир «Ендьюренса» Ліонель Грінстріт — перший помічник Том Крін — другий помічник Альфред Чітем — третій помічник Х'юберт Хадсон — штурман Льюїс Рікінсон — машиніст Альфред Керр — машиніст Олександр Маклін — лікар Джеймс Макілрой — лікар Джеймс Ворді — геолог Леонард Хасси — метеоролог Реджинальд Джеймс — фізик Роберт Кларк — біолог Френк Герлі — фотограф Джордж Мерстон — художник Томас Орд-Ліс — механік Гаррі Макніш — тесля Чарлз Грін — кок Волтер Хоу — матрос Вільям Бейквелл — матрос Тімоті Маккарті — матрос Томас МакЛеод — матрос Джон Вінсент — боцман Ернест Холнесс — кочегар Вільям Стефенсон — кочегар Пірс Блекборо — стюард

Загін Моря Росса Значком «†» виділені люди, які загинули. † Енеас Макінтош — керівник групи Ернест Джойс — головний каюр Ернест Вайлд — квартирмейстер † Арнольд Спенсер-Сміт — капелан Джон Лахлен Коул — біолог і лікар Олександр Стівенс — натураліст Річард Річардс — фізик Ендрю Джек — фізик Ірвінг Гейс — різноробочий † Віктор Хейвард — різноробочий Обрі Нінніс — автомеханік Ліонель Хук — радіотелеграфіст Джозеф Стенгаус — перший помічник Леслі Томпсон — другий помічник Альфред Ларкмен — головний машиніст Едріан Донеллі — другий машиніст Джеймс Петон — боцман Кларенс Могер — тесля Сідни Еткін — матрос Артур Даунінг — матрос Вільям Кавана — матрос Е. Воррен — матрос Чарлз Глідден — матрос другої статті С. Грейд — кочегар Вільям Магрідж — кочегар Гарольд Шоу — кочегар Едвард Вайс — кок Еміль Данглад — стюард

Хід експедиції Діяльність загону Моря Ведделла Плавання на південь