The Devil Put Dinosaurs Here () — п'ятий студійний альбом американського рок-гурту Alice in Chains, що вийшов 28 травня 2013 року на лейблі Capitol Records.

The Devil Put Dinosaurs Here став другим студійним альбомом «нової ери» Alice in Chains, що почалася після смерті фронтмена Лейна Стейлі та приходу нового вокаліста Вільяма Дюваля. Попередня платівка Black Gives Way to Blue, що вийшла у 2009 році, була визнана одним з найнесподіваніших і найуспішніших возз'єднань рок-сцени, піднявшись на п'яте місце в американському хіт-параді й ставши «золотою» у США та Канаді. Робота над наступним альбомом розпочалася у 2012 році під керівництвом продюсера Ніка Раскулінця.

Назва платівки була обрана на честь однойменної композиції, що висміює креаціоністську теорію про те, що нібито Диявол закопав кістки динозаврів, аби похитнути віру людей у Бога. Музична складова альбому була втіленням двадцятирічної творчої спадщини Alice in Chains, поєднуючи похмурі, повільні та важкі пісні, характерні для альтернативного року, альтернативного металу та стоунер-року, а також спокійніші та милозвучніші акустичні композиції.

The Devil Put Dinosaurs Here дебютував на другому місці в американському хіт-параді Billboard 200, що стало найвищим досягненням гурту з 1995 року. Сингли «Hollow» і «Stone» досягли вершини пісенних чартів мейнстримного року. Музичні оглядачі загалом позитивно оцінили нову роботу ветеранів гранжової сцени, відзначивши впізнаване звучання та прагнення не зупинятися на досягнутому. Водночас новий альбом Alice in Chains критикували через нестачу свіжих ідей, багате самоцитування, а також обмежені вокально-технічні якості Джері Кантрелла і Вільяма Дюваля.

«Нова ера» Alice in Chains

Американський рок-гурт Alice in Chains став популярним у дев'яностих на хвилі інтересу до гранжового руху. З 1990 по 1995 роки колектив випустив три повноформатні альбоми, а також два акустичні мінідиски. Зворотним боком популярності стала героїнова залежність вокаліста Лейна Стейлі, через яку починаючи з середини дев'яностих Alice in Chains практично припинили концертні виступи та не поверталися до студії. Смерть Лейна Стейлі у 2002 році, здавалося, стала логічним завершенням історії гурту. Однак музиканти, що залишилися живими — гітарист Джеррі Кантрелл, барабанщик Шон Кінні і бас-гітарист Майк Айнез — знайшли в собі сили повернутися на сцену. Місце загиблого фронтмена зайняв Вільям Дюваль, з яким Alice in Chains спочатку поступово відновили концертні виступи, а потім вирушили до студії для запису чергового номерного альбому. Під керівництвом продюсера Ніка Раскулінця було записано лонгплей Black Gives Way to Blue, який вийшов у 2009 році, після чотирнадцятирічної творчої паузи, і ознаменував тріумфальне повернення гурту на рок-сцену. Платівка дебютувала на п'ятому місці в американському хіт-параді Billboard 200, принесла Alice in Chains дві номінації на «Греммі», здобула звання «Альбом року» за версією журналу Revolver і кінець кінцем отримала «золотий» статус з більш ніж півмільйоном проданих копій.

Запис наступного альбому відкладався з низки причин. Спочатку Alice in Chains були зайняті концертним туром на підтримку попередньої платівки. До кінця 2010 року гурт провів у дорозі 16 місяців поспіль, виступивши понад 150 разів. Після завершення успішних гастролей музиканти почали працювати над новим матеріалом. Незабаром гітарист був змушений перервати роботу через проблеми зі здоров'ям: він відчував гострий біль у плечі й не міг підняти руку, після чого у нього знайшли розірваний хрящ та кісткову шпору. Травма мала «професійний» характер і була викликана багаторічним навантаженням від гітарного ременя. Кантреллу довелося перенести операцію на плечі, а відновлення зайняло кілька місяців. Весь цей час музикант не міг тримати гітару в руках, але продовжував вигадувати нові мелодії, співаючи рифи або граючи їх на музичній клавіатурі. Лише в січні 2012 року в інтерв'ю журналу Rolling Stone гітарист повідомив про своє одужання та готовність повернутися до студії.

Особливості студійної роботи

Місцем запису нового альбому стала лос-анджелеська студія Henson Recording Studios, в якій Alice in Chains зводили попередню платівку. Група продовжила співпрацю з продюсером Ніком Раскулінцем, який записував Black Gives Way to Blue трьома роками раніше, і вирішила не змінювати звукозаписну компанію. Перед тим, як зібратися у студії, кожен із музикантів працював окремо, збираючи власні ідеї. Деякі з гітарних рифів були свіжими, інші були придумані за кілька років до цього. Потім музиканти зібралися разом і почали ділитися своїми доробками, збираючи їх воєдино. Вони мали кілька десятків ідей, з яких треба було створити 10-11 композицій. Першою новою піснею стала «Voices», написана Джеррі Кантреллом ще до операції на плечі. Її ідея народилася через місяць після початку концертного турне на підтримку попередньої платівки Alice in Chains та знайшла своє втілення у пісні протягом одного-двох днів. Вже в процесі відновлення гітарист придумав ще одну пісню «Stone», записавши її мелодію на мобільний телефон. Дебютний сингл «Hollow» був оснований на рифі, який досить довго «лежав на полиці». Джеррі Кантрелл написав його під час останнього концерту туру Blackdiamondskye 2010, але довго не міг придумати йому гідне продовження.

Ключовим компонентом фірмового звучання Alice in Chains стали електрогітари, які створювали, за влучним висловом Ніка Раскулінеця, «стіну звуку». Продюсер не хотів суттєво відхилятися від способу звукозапису, використаного на попередній платівці, тому зберіг все ті ж чотири гітарні напівстеки (комбінації підсилювача та акустичної системи) Джеррі Кантрелла, що і на Black Gives Way to Blue. Кантрелл застосовував свій підсилювач Bogner Fish та підсилювач Mesa/Boogie у поєднанні з «кабінетами» 4x12, а також Marsha виробництва Friedman Amplification та Bogner Ubershall. Під час запису нової платівки до них додався п'ятий підсилювач — 60-ватний Laney Klipp. Для отримання рівного та злагодженого звучання інженер Пол Фігероа ретельно відрегулював відстань між мікрофонами та акустичними системами, щоб звукові хвилі досягали приймачів одночасно, а гітарні техніки Тім Доусон та Дейв Лепхем забезпечили точність налаштування інструментів. Коли Джеррі Кантрелл виконував свої партії, запис проводився одночасно з усіх мікрофонів, після чого звукові доріжки змішувалися у необхідних пропорціях. Крім п'яти основних підсилювачів іноді використовувалося обладнання Orange, Hiwatt, Soldano.

Для кожної композиції вибиралася власна комбінація гітар, каналів, налаштувань підсилювачів та ефектів. Так, наприклад, «Pretty Done» містила ліву та праву доріжки, на яких Кантрелл використовував гітару G&L Rampage Blue Dress; на центральній доріжці можна почути Flying V з іншим поєднанням підсилювачів; на додаток до цього застосовувався синій Les Paul для партій із бендами, а також чорний Les Paul для гітарного соло. Дублювання партії ритм-гітари в лівому і правому каналі було «фішкою» Кантрелла і вимагало виключно точного повторення тих самих рифів. Його основною гітарою продовжувала залишатися G&L Rampage, куплена в музичному магазині в Далласі ще в середині вісімдесятих; замість вібрато Floyd Rose, широко поширеного серед рок-гітаристів, на ній була встановлена тремоло-система Kahler. Проте для окремих композицій гітарист використовував інші інструменти. Так, «потойбічне» звучання у вступі до пісні «Voices» досягалося за допомогою двогрифової гітари Gibson Джиммі Пейджа; Кантрелл увімкнув звукознімач на шестиструнному грифі, проте виконав вступ на дванадцятиструнному, що дало особливий ефект. Вільям Дюваль найчастіше грав на своїй основній гітарі Les Paul Standard VOS Sunburst 1960 випуску. На відміну від Кантрелла, який віддавав перевагу сучасномішу обладнанню, другий гітарист цінував старовинні підсилювачі Marshall і Vox 1960-х років, і лише для виконання соло до «Phantom Limb» використав більш висококласний підсилювач Friedman Marsha.

Чисте гітарне звучання досягалося за допомогою підсилювача та процесора ефектів Fractal Axe-Fx II, а також лампового гітарного підсилювача Vox AC30, що давав більш «брудний» звук. Це обладнання визначило інтонацію пісень «The Devil Put Dinosaurs Here» і «Voices», але також застосовувалося на «Choke» і «Scalpel». Партії записувалися за допомогою акустичних гітар, двох мікрофонів Telefunken 251 і ще одного мікрофону Royer, встановленого в місці кріплення грифа до корпусу. Щоб отримати атмосферніше звучання, іноді додатково записувався сигнал з мікрофона, розташованого в приміщенні. Іноді Нік Раскулінець переносив акустичні партії на плівку, трохи змінював швидкість відтворення, а також додавав ефект компресії та коригував частоту сигналу, після чого повертав результат у Pro Tools.

Про альбом

Суміш хеві-металу та The Beatles У грудні 2012 року Джеррі Кантрелл повідомив про закінчення робіт над платівкою та розповів про її звучання та загальний напрям. В інтерв'ю журналу Revolver він сказав: «Я не думаю, що ви будете здивовані тим, що почуєте. Це ми, але цей запис має щось унікальне. В альбомі присутні характерні для нас елементи, і все ж таки він не схожий на інші наші записи. Загалом, це новий розділ історії Alice in Chains, і я думаю, він буде великим». У розмові з оглядачем Guitar World він порівняв нову роботу з попередньою платівкою: «На мій погляд, Black Gives Way to Blue став квінтесенцією нашого стилю. Сподіваюся, новий альбом стане тим самим». Кантрелл також дав інтерв'ю американському виданню Rolling Stone: «Ми створили унікальний запис, який повністю відрізняється від усього, що ми коли-небудь робили. Він показує особливий період нашої історії. Ви можете бачити зростання групи, те, що вона рухається вперед новою територією, не втрачаючи своєї унікальності».

Нова платівка демонструвала добре знайоме шанувальникам хеві-металеве звучання. Вона не виглядала застарілою, а навпаки, була типовим представником жанру, нагадуючи осучаснене звучання Black Sabbath першої половини 1970-х років — «епічне, масштабне, яке ведуть гітарні рифи, а основною темою є величезна скорбота». Оскільки основним творчим лідером гурту завжди був Джеррі Кантрелл, Alice in Chains вдалося зберегти свій фірмовий стиль. Платівка вийшла ще важчою і повільнішою, ніж Black Gives Way to Blue, наближеною до стоунер-року, насиченою металевими рифами, різкими гітарними соло і вокальними гармоніями двох фронтменів . The Devil Put Dinosaurs Here називали «стилістичною кульмінацією» більш ніж двадцятирічної кар'єри, хай і не настільки лютим, як Dirt і Facelift, але все ж таки «фантастичним альбомом з безліччю захопливих моментів».

З іншого боку, новий альбом вийшов аж надто очікуваним та передбачуваним. Джеррі Кантрелл продовжував удосконалюватися в написанні похмурих композицій з гітарними рифами й гармонізованим вокалом, що визначали естетику гурту ще на початку 1990-х, проте нові пісні були парафразом старих, не зазнаючи впливу свіжих віянь. The Devil Put Dinosaurs Here став втіленням стилю Alice in Chains, логічним продовженням альбомів, що вийшли ще за домінації гранжу. У журналі Spin нову платівку назвали більш «плоскою» у порівнянні з попередньою, тому що на ній бракувало хітів, подібних до «Check My Brain» або «Your Decision». Альбом не демонстрував нічого нового, на відміну від решти каталогу групи, а лише експлуатував уже відомі елементи (наприклад, ток-бокс на «Lab Monkey» або гітарні шуми на «Pretty Done» і «Stone»). У піснях виявлялися самоповтори та самоцитування, і навіть вокальні гармонії, які традиційно вважалися сильною стороною Alice in Chains, використовувалися настільки часто, що пісні «розмивалися» і втрачали акценти. Якщо попередня платівка, перша в оновленому складі, сприймалася як викид накопиченої за багато років енергії, то ця була одноманітнішою і ретельно вивіреною.