Британська антарктична експедиція 1907—1909 років (), також відома як Експедиція «Німрода» () — перша з трьох самостійних експедицій Ернеста Генрі Шеклтона. Метою експедиції було досягнення географічного Південного полюса, проте Шеклтон був змушений повернути, не дійшовши всього 180 км, через невірно розраховану тактику походу і через загальне виснаження членів полюсної групи. Експедиція проходила в умовах політичного тиску з боку колишнього начальника Шеклтона — Роберта Скотта. Однак саме Скотт 17 січня 1912 першим з англійців досяг Південного полюса. Незважаючи на те, що головна мета не була досягнута, експедиція «Німрода» дала багато наукової інформації про Антарктичний материк. Шеклтон і його супутники вперше перетнули Трансантарктичні гори і досягли центру південнополярного плато. Серед іншого, експедицією був відкритий льодовик Бірдмора. Північна партія експедиції вперше досягла Південного магнітного полюса. Було здійснено перше сходження на вулкан Еребус. В експедиції брали участь прославлені в майбутньому британські та австралійські полярники, в тому числі Дуглас Моусон і Реймонд Прістлі.
Передісторія
Ернест Шеклтон в 1901—1903 роках брав участь в антарктичній експедиції Роберта Скотта на барці «Діскавері» як третій помічник командира. Спочатку він був відкинутий на конкурсі і був прийнятий до складу команди лише за наполяганням спонсора експедиції. 2 листопада 1902 Скотт, Шеклтон і Вілсон виступили на крайній Південь на собачих упряжках. Невміння поводитися з тваринами і негідний провіант призвели до того, що люди були змушені тягнути весь тягар на нартах самі. 30 грудня експедиціонери досягли 82° 11' пд. ш. (82° 17' за вимірюваннями Скотта), подолавши третину відстані до Південного полюса. Вже в дорозі Шеклтон важко захворів, у нього з'явилися симптоми цинги, а також були пошкоджені ясна і глотка, він кашляв і харкав кров'ю. Його довелося звільнити від роботи, а потім посадити на сани, в які тягнув Скотт і Вілсон. 3 лютого 1903 Скотт, Вілсон і Шеклтон повернулися на «Дискавері». Їх похід тривав 93 доби, за цей час вони пройшли 960 миль (1540 км).
По прибуттю на судно Шеклтон зумів швидко оговтатися, але Скотт вирішив евакуювати свого третього помічника з Антарктики, незважаючи на конфлікт який виник з членами команди на ґрунті цієї події. Причини даного рішення дискутуються донині: на думку Б. Ріффенбурґа, Роберт Скотт, володіючи авторитарним характером, не зміг налагодити відносин з вольовим і волелюбним Шеклтоном. Також Ріффенбурґом висувалася версія, що Скотт ревнував Шеклтона до свого друга Вілсона, з яким у Шеклтона склалися неформальні відносини, що були недопустимі у британському офіцерському середовищі. Є також підстави вважати, що під час походу на Південь між Скоттом і Шеклтоном виник великий конфлікт, про який нічого не відомо, оскільки учасники не залишили про нього прямих свідчень. Після закінчення експедиції, оцінку своєї ролі в експедиції, яку Шеклтону дав Скотт у своїй книзі, Шеклтон вважав особистою образою і неприязні стосунки між ними зберігалися до кінця життя Скотта. Проте, Шеклтон ніколи не говорив, що причиною організації власної експедиції був конфлікт з Скоттом. В описі експедиції на «Німроді» Шеклтон вказував, що його рухала суміш різних почуттів і бажань: жага пригод, наукових відкриттів і таємнича зачарованість невідомим.
План експедиції
Перші начерки планів антарктичної експедиції з'являються на паперах Шеклтона в 1906 році. Початкові наміри були вельми скромні: весь бюджет експедиції не повинен був перевищувати 17 000 фунтів стерлінгів. Плани Шеклтона підтримав індустріальний магнат сер Вільям Бірдмор, в компанії якого він відповідав за зв'язки з громадськістю. Бірдмор обіцяв Шеклтону 7000 фунтів і автомобіль для випробувань в Антарктиді. Офіційно про свої наміри Шеклтон оголосив 12 лютого 1907 на засіданні Королівського географічного товариства, яке широко розрекламували у пресі. У доповіді Шеклтон оголосив, що бюджет складе не менше 30 000 фунтів стерлінгів. Шеклтон мав намір базуватися на острові Росса, використовуючи хатину Скотта. Нововведенням був поділ зимівельного загону на дві групи: Південну — призначену для досягнення Південного географічного полюса, і Північну, яка повинна була досягти Південного магнітного полюса. Плани Шеклтона були вельми амбітні: крім підкорення обох Південних полюсів передбачалося досліджувати Трансантарктичні гори і південнополярне плато, метеорологічна група повинна була досліджувати механізми формування погоди в Південній півкулі і вплив антарктичних льодовиків на клімат Австралії та Нової Зеландії. Досить об'ємною була програма зоологічних дослідженьДетально описана в: James Murray, Reports of the Scientific Investigations — British Antarctic Expedition 1907-9, William Heinemann, London 1910,Vol. I и Vol. II... Фахівці-геологи повинні були дати відповідь на питання, яким чином антарктичний льодовик вплинув на характер залягання гірських порід на Землі Вікторії і Землі Короля Едуарда VII. Для сучасників не було секретом, що основною метою Шеклтона були рекорди першовідкривача, а наукова програма призначалася в першу чергу для залучення інвесторів і надання експедиції респектабельності в суспільствіMill, Hugh Robert. The Life of Sir Ernest Shackleton London: William Heinemann, 1923..
Транспорт
Шеклтон оголосив, що буде використовувати тріаду транспортних засобів: їздових собак, низькорослих маньчжурських коней (англійці називали їх «поні») і спеціально сконструйований автомобіль потужністю 22 к.с. Автомобіль призначався в першу чергу для рекламних цілей: одним з спонсорів експедиції була шотландська автомобільна компанія Arrol-Johnston. Використання їздових собак було наслідком консультацій з провідними полярниками свого часу: Фрітьофом Нансеном, Отто Свердрупом і герцогом Абруццським. Однак Шеклтон не довіряв ні собакам, ні лижам через негативний досвід в експедиції на «Дискавері». Проте, в проспекті експедиції про їздових собаках було сказано багато приємних слів. Шеклтон навіть заявив, що якби у Скотта було 60 собак, Південний полюс був би підкорений ще в 1903 році. Після консультацій з Фредеріком Джексоном Шеклтон вирішив зробити ставку на поні, було замовлено 14 голів (але з собою взяли тільки 10). Всі спроби Нансена переконати дослідника залишилися безрезультатними.
Сучасники не зуміли з'ясувати неприязнь Шеклтона до лиж. У цьому його підтримав колишній президент Королівського Географічного товариства, сер Клемент Маркхем, який вважав найбільш ефективними піші переходи і транспортування вантажів на поні: ці методи були випробувані ще в експедиції Мак-Клінтока в 1860 році. Нансен вважав цей метод безглуздою тратою сил людей і тварин.
Підготовка експедиції
Фінансування
У зв'язку з підготовкою нової експедиції Роберта Скотта, Шеклтон був змушений покладатися тільки на приватних інвесторів. Оскільки почалася «антарктична гонка», експедиції готували також дослідники Бельгії та Німеччини, і у Шеклтона було не більше шести місяців, щоб вирушити на Південь. Начальник експедиції розгорнув бурхливу рекламну діяльність, відкривши свій офіс на площі Ватерлоо в Лондоні. Королівське географічне товариство виділило йому 500 фунтів стерлінгів, набір карт і наукових приладів, однак відмовилося допомагати найняти офіцерів і матросів, які служили на «Діскавері». Тільки в липні 1907 Шеклтон отримав обіцяний раніше грант від свого шефа, Вільяма Бірдмора. 2000 фунтів надав граф Айві (Едвард Гіннес — глава знаменитої пивоварної компанії). За внесок у 2000 фунтів в експедиції взяв участь 20-річний сер Філіп Броклгерст. Суттєву допомогу надав також родич Шеклтона — Вільям Белл, а також уряди Австралії та Нової Зеландії. Необхідні 30 000 фунтів були зібрані буквально напередодні відплиття, а реальний кошторис витрат склав 45 000 фунтів стерлінгів, в результаті чого Шеклтон мав багато боргів, але розраховував на майбутні прибутки від реклами, продажі книги про експедицію і публічні лекції. Після завершення експедиції борги Шеклтона в 20 000 фунтів погасив британський уряд.
Спорядження У квітні 1907 Шеклтон вирушив до Крістіанії, де було зроблено замовлення на виготовлення нарт з ясена і гікорі. У Драммені були замовлені полярні костюми і спальні мішки з хутра оленів, причому за порадою Нансена, Шеклтон взяв як взуття лапландські каньги, зроблені з шкіри, яка здерта з задніх ніг оленя-самця. Хутро у цьому взутті було назовні, зсередини воно набивалися сухою осокою роду сени. Через поспіх костюми і взуття не відрізнялися якістю і більшу частину замовленого спорядження Шеклтон забракував. Полярні куртки пошили з вовчого хутра, а рукавиці з хутра собаки, як практикувалося у всіх експедиціях того часу. Штормовий одяг і білизну поставила лондонська фірма Burberry and Jaeger, яка надійно зарекомендувала себе ще в експедиції на «Дискавері».
Експедиційне судно
За порадою бельгійського ветерана антарктичних досліджень барона Адрієна де Жерлаша, Шеклтон вирішив придбати нове норвезьке промислове судно «Bjorn», спеціально призначене для арктичних умов. Однак, його вартість склала 11000 фунтів стерлінгів і будучи обмеженим в фінансових можливостях дослідник відмовився від покупки (в 1911 році судно придбав Вільгельм Фільхнер, він перейменував його в «Deutschland» і використав у своїй антарктичній експедиції).
Згодом Шеклтон придбав за 5000 фунтів промислову шхуну «Німрод», яка була побудована в 1867 році на верфі британської суднобудівної компанії Александер Стефен і сини в Данді і служила в Ньюфаундленді. Шхуна мала водотоннажність в 334 «довгі тонни», була вдвічі меншою, ніж «Діскавері» і перебувала в жалюгідному технічному стані, до того ж всі внутрішні приміщення ґрунтовно просочилися жиром. 15 червня 1907, коли «Німрод» увійшов у води Темзи, Шеклтон був сильно розчарований власним придбанням. Він негайно віддав судно на верфі R.& H. Green, де на судно встановили неекономічну і неефективну допоміжну парову машину на 60 к.с. (паровий котел споживав близько чотирьох тонн вугілля на добу при повному навантаженні, тоді як норвезька дерев'яна парусно-моторна шхуна «Фрам» споживала 2,8 тонни вугілля на добу, що давало машині енергію в 220 к.с.). Судно було оснащено вітрилами, як баркентина. Максимальна швидкість «Німрода» складала 6 вузлів (11 км/год).
Команда
У зв'язку з крайньою обмеженістю термінів Шеклтон не міг довго займатися підбором екіпажу. Він розраховував на команду корабля «Діскавері», але в результаті йому вдалося взяти тільки двох матросів: Френка Вайлда та Ернста Джойса. Едвард Вілсон відмовився брати участь в експедиції, хоча його лояльність до Роберта Скотта не фігурувала як причина відмови. Вілсон був зайнятий у комісії з вивчення паразитів у домашньої птиці. Інших членів команди взяли по знайомству або відповідно до особистих рекомендацій. Іноді це призводило до серйозних проблем: фанатично віруючий фотограф і лікар Ерік Маршалл мав конфлікт майже з усією командою, незважаючи на чудові ділові якості. Заступником командира став Джеймсон Адамс, який відмовився від підвищення у військово-морських силах заради участі в експедиції.
Науковий загін був невеликий. Його керівником був 41-річний шотландський біолог Джеймс Мюррей, під його керівництвом працював 21-річний геолог Реймонд Прістлі. Професор геології Еджворт Девід був направлений в експедицію урядом Австралії додатково до пожертвування в 5000 фунтів. Ще одним австралійцем в експедиції був Дуглас Моусон. Асистентом Прістлі став 20-річний сер Броклхерст, який прагнув пригод і вирушив з експедицію за власні кошти у розмірі 2000 фунтів. Ще одним пасажиром був Джордж Баклі, син новозеландського фермера, який увійшов до складу експедиції в останній момент за пожертву в 500 фунтів, однак він повернувся на допоміжному судні вже в січні 1908. Шеклтон сильно ризикував, набравши команду такого роду, оскільки тільки чотири людини з його команди, включаючи самого керівника, мали досвід полярних досліджень. Проте, принципи підбору людей виявилися правильними, що сильно сприяло успіху експедиції.
У зимівельний загін входили: