Громадянська війна у Фінляндії — внутрішній збройний конфлікт у Фінляндії в першій половині 1918 року із залученням зовнішніх сил.
У роки, що передували конфлікту, Фінляндія переживала швидке зростання населення, індустріалізацію, урбанізацію та піднесення всеохоплюючого робітничого руху. Політична та урядова системи країни перебували в нестабільній фазі демократизації та модернізації. Соціально-економічний стан та освіта населення поступово покращувалися, а національна свідомість та культура розвивалися. Перша світова війна призвела до розпаду Російської імперії, спричинивши вакуум влади у Фінляндії, а подальша боротьба за домінування спричинила мілітаризацію та ескалацію кризи між лівим робітничим рухом та консерваторами. Червоні здійснили невдалий генеральний наступ у лютому 1918 року, отримавши зброю від Радянської Росії. Контрнаступ білих розпочався у березні, підкріплений військовими загонами Німецької імперії у квітні. Вирішальними сутичками стали битви під Тампере та Війпурі, виграні білими, та битви під Гельсінкі та Лахті, виграні німецькими військами, що призвело до загальної перемоги білих та німецьких військ. Політичне насильство стало частиною цієї війни, в якій загинуло близько 12 000 людей, більшість з яких були червоними. Крім того, близько 12 500 червоних в'язнів померли від недоїдання та хвороб у таборах. Загалом у конфлікті загинуло 39 000 людей, з яких 36 000 були фінами.
Війна відбулася між силами «білих», які підтримувала імперська Німеччина та силами «червоних», які підтримувала більшовицька Росія. Конфлікт у ФінляндіїКонфлікт у Фінляндії став однією зі складових Першої світової війни, бувши нею ж, значною мірою, і спричиненим.
Відразу після цього фіни перейшли з-під російського правління до сфери впливу Німеччини з планом встановлення фінської монархії під керівництвом Німеччини. Цей план завершився поразкою Німеччини у Першій світовій війні, і Фінляндія натомість стала незалежною демократичною республікою. Громадянська війна розділяла країну на десятиліття. Фінське суспільство возз'єдналося завдяки соціальним компромісам, заснованим на довготривалій культурі поміркованої політики, релігії та післявоєнного економічного відновлення.
Передумови
Велику частку сільського господарства Фінляндії займало тваринництво, тому країна ввозила 60 % зерна з-за кордону, насамперед із Німеччини. Налагодити власне виробництво зерна у Фінляндії не встигли. Продовольча ситуація погіршала з початком Першої світової війни, ввезення стало можливим тільки з Росії, але на залізницях Російської імперії встановили вищий пріоритет проходження військових вантажів. Єдиним способом вирішення продовольчої проблеми залишався контроль та регулювання споживання. У лютому 1917 року у Фінляндії запровадили продуктові картки, але в місцях створили продовольчі комітети, які намагалися перешкоджати зростанню цін.
Ще 27 липня 1917 року Вяйне Таннер і Вяйне Вуолійоки уклали з Тимчасовим урядом Росії договір про постачання до жовтня до Фінляндії 62 000 тонн зерна, сенат погодився на передоплату 60 млн марок. Подібні угоди було укладено і зі США. Оскільки в постачанні зерна не було впевненості, 16 травня парламент схвалив закон про продовольство, який став основою продовольчої політики Фінляндії до 1920 року. Закон порушував недоторканність власності та вільної торгівлі, надавав уряду право на конфіскацію продовольства та призначення цін.
5 червня 1917 року почалися примусові вилучення надлишків запасів зерна, які слід було продавати державі. Вилучене зерно передавали продовольчим комітетам, а вони розподіляли його за картками. Влітку 1917 року це стосувалося до 50 % населення, в 1918 — понад 60 %. У вересні перевірка складів показала, що запасів недостатньо для того, щоби перезимувати. Надії на постачання зерна зі США не виправдалися через війну, Німеччина теж вела з Антантою підводну війну і топила морські транспорти; охочих доставляти зерно до Скандинавії також не знайшлося.
У грудні розпочала роботу нова організація — продовольче управління на чолі з В. А. Лавоніусом. Воно склало план вирішення продовольчої проблеми, але 22 січня 1918 року члени управління подали до Сенату прохання про відставку, вони не бачили необхідної підтримки від уряду. Прохання залишилося нерозглянутим — відбувся державний переворот.
Продовольча проблема насамперед торкалася нестачі зерна. Найбільше потребували робітники та їхні сім'ї, в їхніх раціонах було лише 15—20 % від норми зернових продуктів. Особливо сильно дефіцит продовольства торкнувся міст, він відчувався скрізь. При цьому голоду у Фінляндії не було: пшениця — не єдиний харчовий продукт для фінів, а м'ясо, риба, картопля та коренеплоди не зростали так сильно. Внаслідок вилучення надлишків інших продуктів їх виробляли менш завзято, але контрабанду чомусь дивилися крізь пальці.
З початком громадянської війни білим та червоним довелося вирішувати продовольчу проблему незалежно. Червоні змушено почали забезпечувати продовольством великі міста, при цьому через погані стосунки з місцевими виробниками їм довелося отримувати зерно від Росії. Обидві сторони змушені були скоротити норми борошна за картками. 30 березня до Гельсінкі прибув поїзд із сибірською пшеницею, про який домовився Токою. Потяг ішов п'ять тижнів і доїхав не повністю: при перетині кордону частину вагонів довелося відчепити та залишити на Росії. Ситуація з зерном у столиці набула відчайдушного масштабу, але прибуття потяга мало лише місцеве значення.
Постачання продовольством у білих було організовано краще; за постачання цивільного населення, як і раніше, відповідали місцеві комітети. Вони отримували продовольство з Данії, Німеччини та Швеції, але його також було недостатньо.
Постачання продовжило гіршати і після війни: невелике збільшення виробництва не змогло компенсувати попит, що значно збільшився. Найгірше становище було влітку 1918 року, коли всі запаси продовольства скінчилися, а нових з-за кордону не надійшло. Найгіршим було становище в таборах полонених червоногвардійців. Нестача продовольства зникла лише навесні 1919 року, коли надійшла американська пшениця, постачання міст полегшилося і влада змогла відмовитися від вилучення надлишків. Розподіл продовольства, одержаного від місцевих виробників, припинили протягом 1919 року, а імпортного — 1921 року.
Початок протистояння У той час помірні й радикали Соціал-демократичної партії Фінляндії (СДПФ) ухвалили важливе рішення: 22 січня 1918 на засіданні Ради СДПФ був нарешті створений вищий революційний орган — «Виконавчий комітет фінляндських робітників», який підготував план перевороту. Його вирішили здійснити за допомогою військової допомоги, обіцяної Леніним вже 13 січня 1918 (за два тижні після визнання фінської незалежності), для чого потрібно було забезпечити постачання зброї до Гельсінгфорсу, що було зроблено 23 січня 1918.
Незважаючи на те, що план повстання був підготовлений Виконавчим комітетом робітників, сформованим на засіданні Ради СДПФ, революційне повстання почалося, «не чекаючи на керівництво соціал-демократії», силами пролетаріату Гельсінгфорса. Сигналом до початку революції був червоний прапор, піднятий у Гельсінгфорсі ввечері 27 січня 1918 на вежі Народного дому (за іншими джерелами — «червоне світло», запалене ввечері 26 січня «над будинком робітників»). Народні будинки у Фінляндії — аналог подібних закладів в інших скандинавських країнах — перебували під контролем СДПФ та здійснювали освіту, просвітництво та культурну діяльність «серед робітничого населення».
Першого дня повсталим вдалося захопити лише залізничний вокзал. Цілком столиця була під їхнім контролем уже наступного дня, 28 січня. Червона гвардія зайняла столицю і була створена революційна Рада народних уповноважених Фінляндії (фін. Suomen kansanvaltuuskunta), «Suomen vallankumoushallitus. Annettu Helsingissä, 28 päivänä tammikuuta 1918» 1918. Suomen asetuskokoelma (Punaisten julkaisemat numerot) N:o 10 (ensimmäinen) яка того ж дня прийняла декларацію «До робітників і громадян Фінляндії!», де оголосила себе революційним урядом країни. «Suomen Kansanvaltuuskunnan Julistus. Annettu Helsingissä, 28 päivänä tammikuuta 1918. Suomen työmiehet, kansalaiset!»
Декларація була опублікована наступного дня, 29 січня 1918 року, в газеті «Робітник» (фін. Työmies). У ній містилася програма революції, яка була заявлена як соціалістична. На практиці з ініціативи робітників став здійснюватися злам колишніх державних установ, встановлюватися робочий контроль на залізницях, заводах тощо. Цей значний революційний підйом змусив Раду народних уповноважених проводити більш рішучу політику, в ході якої було встановлено контроль над приватними банками, закрито контрреволюційна преса, створений Верховний революційний суд (фін. vallankumouksellisen ylioikeuden). Робочі поради підприємств стали органами диктатури пролетаріату.
Повсталі прийшли до влади і в багатьох інших південних містах, таких як Або, Таммерфорс, Порі, Котка, Лахті, Виборг та інших, в яких проживало близько 2/3 населення країни. Під контролем колишнього уряду залишалися хоч і більші по території, але набагато менші за населені Північ і значна частина центральної Фінляндії.
Для спостереження за виконавчою владою 14 лютого 1918 р. була створена Верховна рада робітників Фінляндії (або Центральна Робоча Рада, фін. Työväen pääneuvosto), яка складалася з 40 народних депутатів,Miettunen Katja-Maria. Punaisen Suomen valtiomuoto // © «Suomi 80. Itsenaistymisen vuodet 1917—1918» Tampereen yliopiston historiatieteen laitoksa(www.uta.fi) покликаних контролювати діяльність Ради народних уповноважених. Головою Верховної Ради робітників був Вальфрід Перттіля,Osmo Rinta-Tassi. Kansanvaltuuskunta punaisen Suomen hallituksena. Valtion painatuskeskus — Helsinki, 1986. — ISBN 951-860-079-1. — S. 153. до складу Ради входили:
15 осіб від СДПФ; 10 осіб від профспілок; 10 осіб від Червоної гвардії; 5 осіб від Гельсингфорського Союзу Робітників.
Початок Громадянської війни можна визначити дуже умовно. Червоні вважали, що революція розпочалася 27 січня о 23:00, білі — що 28 січня о 03:00. Але й це також умовно — воєнні дії в деяких місцях почалися задовго до січня, особливо в Карелії. Причина цього в тому, що жодна із сторін повністю не контролювала своїх прихильників. Наприклад, відомо про великі бої у Теріокі, куди 15 січня 1918 прибув загін Червоної Гвардії Сестрорецького збройового заводу Петрограда (вів бойові дії у Фінляндії до початку березня).Цыбульский В. Боевая деятельность сестрорецких рабочих в 1918 году. // Военно-исторический журнал. — 1960. — № 4. — С.124-127.
Виконавчий комітет робітників віддав наказ про арешт 46 осіб, але операцію щодо їх затримання не можна було назвати вдалою, зокрема всі сенатори успішно втекли.Viikko 5 (26.1.-1.2.1918) Katja-Maria Miettunen. Vallankumous alkaa (5-я неделя 1918) Червоні прийшли до влади у багатьох інших південних містах. 28 січня була створена революційна Рада народних уповноважених Фінляндії (фін. Suomen kansanvaltuuskunta) на чолі з Куллерво Маннером.
Оскільки існувала небезпека обстрілу столиці з фортеці Свеаборг і з моря, центр оборони було перенесено до Ваасу. Туди ж переїхав Сенат Свінгувуда. Єдиний фронт між білими і червоними встановився на початку війни по лінії Порі — Ікаалінен — Куру [en] — Вілпула — Лянкіпохья — Падасйокі — Хейнола — Мантюхар'ю — Савітайпале — Лаппенранта — Антреа — Раута. У обох сторін у тилу залишилися центри опору, які очистили від противника до кінця лютого 1918 року. У тилу білих це були Оулу, Торніо, Кемі, Раахе, Куопіо та Варкаус. У тилу червоних — Уусікаупунки, Сіунтіо-Кіркконуммі та район Поорво.