M113 () — американський гусеничний бронетранспортер, перша серійна військова машина з алюмінієвим корпусом. Тривалий час був основним бронетранспортером армії США, стоїть на озброєнні армій багатьох країн світу, включно з Україною, яка після початку широкомасштабного російського вторгнення отримала сотні цих машин.
Історія створення
У роки другої світової війни стандартними бронетранспортерами військ США були напівгусеничні M2 та M3. Проте досвід бойових дій виявив принципові недоліки машин такого типу — недостатню прохідність на перетятій місцевості і недостатню захищеність, збільшенню якої заважав ріст ваги і зниження прохідності бронетранспортера. Вже восени 1944 року було розпочато розробку нової гусеничної машини, проте процес пошуку вдалої конструкції затягнувся більш ніж на десять років. Створений в 1945 році M44 виявився занадто великий для прийнятої на той час доктрини, яка передбачала використання бронетранспортерів, для вміщення одного відділення піхоти. Створений в 1946—1951 роках M75 виявився занадто дорогий і був випущений порівняно малою серією. Розроблений в 1951—1953 роках йому на заміну M59 коштував втричі дешевше, але армія визнала його занадто важким і малорухливим через використання дешевого, але недостатньо потужного комерційного автомобільного двигуна, а також мали малий запас ходу. Тому, хоча з 1952 по 1960 рік було вироблено, за відсутністю кращого, в цілому близько 8100 M75 і M59, вже в 1954 році були розпочаті роботи зі створення їхньої заміни.
У червні 1954 року Детройтським арсеналом було розпочато попереднє опрацювання серії легких бронемашин на універсальному шасі, які були б не тільки придатні до транспортування повітрям, а й могли б десантуватися парашутним способом. 30 вересня 1954 року армією було видане тактико-технічне завдання на розробку двох сімейств бронетранспортерів: більш важкого, масою 7248 кг, призначеного для перевезення відділення з 10 піхотинців, чия база могла б служити для створення різних спеціалізованих варіантів, і легкого, масою 3624 кг, призначеного для розвідки і що може служити базою для установки протитанкового озброєння . Обидва бронетранспортера повинні були плавати; тип рушія не обумовлюється, але роботи по колісному варіанту важкого бронетранспортера були припинені до 1955 року. Ескізні макети різних варіантів бронетранспортерів були представлені армії в червні 1955 року, на той час проєкт гусеничної версії важкого бронетранспортера був доопрацьований, щоб нести 12 осіб, крім водія. Протокол від 5 січня 1956 року затвердив розробку і уточнив тактико-технічні вимоги для трьох машин: більш важкого гусеничного бронетранспортера T113, легкого гусеничного бронетранспортера T114, майбутнього M114, а також T115, розробка якого не зайшла далі створення макета .
Нововведенням в конструкції T113 повинна була стати броня з алюмінієвого сплаву. Її застосування було викликано ініціативою виробників алюмінію, попит на який після закінчення Корейської війни різко знизився, і в спробі знайти нові ринки збуту, виробники представили армії зразки броні на основі алюмінію. У травні 1956 року фірмі Food Machinery and Chemical Corporation (FMC) було видано замовлення на розробку T113 і будівництво прототипів. Для порівняльної оцінки всіх варіантів, з урахуванням попереднього досвіду, були замовлені відразу 16 прототипів: десять бронетранспортерів, два самохідних 81-мм міномети, три носія ПТКР і одне базове шасі. Вісім з цих прототипів повинні були мати алюмінієву броню і оснащуватися стандартними армійськими двигунами повітряного охолодження, тоді як інші вісім — сталеву броню і комерційні автомобільні двигуни рідинного охолодження. Виготовлений FMC макет T113 був представлений армійській комісії у жовтні 1956 року, а в 1957 році фірмою були зібрані перші прототипи бронетранспортера. В цілому було виготовлено, за різними даними, три або п'ять прототипів з алюмінієвої бронею і двигунами AOSI-314-2 з повітряним охолодженням, що зберегли позначення T113, і п'ять прототипів зі сталевою бронею і автомобільним двигуном Ford Model 368-UC, що отримали позначення T117, щоб уникнути плутанини. Крім цього, були виготовлені по одному сталевому і алюмінієвому броньовому корпусу для випробувань обстрілом .
Порівняльні випробування T113 і T117, що почалися восени 1957 року, показали, що алюмінієва броня забезпечувала дещо кращий захист в порівнянні зі сталевою при дії бронебійних куль і осколків уламково-фугасних снарядів польової артилерії, а також була більш ефективна в забезпеченні жорсткості конструкції корпусу. Також корпус T113 виявився більш технологічним у виробництві в порівнянні зі сталевим. Крім цього, T113 був на 750 кг легше T117, що і визначило його підсумкову перемогу. Випробування також виявили проблеми з обома варіантами силової установки — двигун «Форд» виявив схильність до перегрівання, тоді як AOSI-314-2 не розвивав заявленої потужності. Ще однією проблемою стали ненадійні гусениці.
За підсумками випробувань, до кінця 1957 року вимоги військових до нового бронетранспортера були переглянуті. Крім усунення недоліків T113, додатковою вимогою стало максимально можливе здешевлення машини, для чого було вирішено зупинитися на комерційному автомобільному двигуні. Крім цього, військові вимагали посилення броні навіть ціною збільшення ваги бронетранспортера, що в підсумку знову вилилося в створення двох варіантів — «легкого», з більш слабким бронюванням, масою 7928 кг, призначеного для озброєння повітряно-десантних підрозділів і «важкого», масою 10 872 кг, рівень броньового захисту якого повинен був щонайменше не поступатися M59, і призначався для озброєння бронетанкових військ. FMC було замовлено виготовлення чотирьох прототипів кожного з варіантів, котрим протоколом від 9 жовтня 1958 року було присвоєно позначення, відповідно, T113E1 і T113E2. Крім них, було замовлено по броньовому корпусу кожного з варіантів, для випробувань обстрілом. Виготовлення прототипів було завершено до листопада того ж року . Від T113 їх відрізняли насамперед змінена конфігурація лобової частини корпусу і допрацьована підвіска, застосування двигуна Chrysler A710B і нової трансмісії Allison TX-200 від вантажних автомобілів, а також ширші гусениці і збільшений щиток для відбиття хвиль. Єдина ж відмінність T113E1 від T113E2 полягала у товщині бронювання. Порівняльні випробування прототипів тривали до січня 1959 року, після чого за їх результатами армійською комісією був зроблений висновок, що T113E2 може виконати обидві ролі, якщо його вага буде зменшена ще на 181 кг, що в ході подальшого доопрацювання було досягнуто зменшенням товщини корми і днища корпусу, а також днищ надгусеничних ніш. У такому вигляді T113E2 був протоколом від 2 квітня 1959 року прийнятий на озброєння під позначенням M113.
Серійне виробництво Для підготовки до виробництва, були виготовлені, за різними даними, два або три досерійних зразка, після чого FMC було видано перше замовлення на поставку 900 M113. Виробництво нового бронетранспортера було розпочато на заводі FMC в Сан-Хосе в січні 1960 року , а перші серійні машини зійшли з конвеєра в червні того ж року. Серійне виробництво M113 першої модифікації, без яких-небудь значних змін в конструкції, тривало аж до 1968 року. Всього було випущено 14 813 машин цієї модифікації.
Роботи з удосконалення M113 почалися вже незабаром після його прийняття на озброєння. Уже в червні 1959 року, ще до початку серійного виробництва, FMC було видано замовлення на розробку варіанту M113 з установкою комерційного дизельного двигуна, в рамках загальновійськової програми по дизелізації бронетанкового парку, що здійснювалася в той період. Після того, як попередні опрацювання виявили двигун General Motors 6V53 як найбільш відповідного кандидата для установки в M113, FMC було замовлено виготовлення трьох прототипів, які отримали позначення M113E1. Крім нового двигуна, вони отримали і нову трансмісію моделі Allison XTG-90-2, яка мала меншу масу, ніж стара, за рахунок позбавлення в ній від контрольованого диференціала. Цим планувалося компенсувати більшу масу дизельного двигуна в порівнянні з бензиновим, але випробування прототипів, проведені на Абердинському випробувальному полігоні, виявили низьку надійність трансмісії. З урахуванням цього трансмісія була доопрацьована, отримавши позначення XTG-90-2A, і нові випробування прототипів з нею продемонстрували перевагу M113E1 над M113 у всіх аспектах . За винятком нової силової установки і зміненої конфігурації паливних баків, M113E1 не відрізнявся від базового варіанту.
FMC ж, однак, ґрунтуючись на власних опрацюваннях, наполягала на використанні в новій модифікації комерційної трансмісії Allison TX-100 з автоматичною коробкою передач, вважаючи її більш надійною і дешевою у виробництві, ніж XTG-90-2A. Оскільки застосування цієї трансмісії вимагало збереження старого механізму повороту з контрольованим диференціалом, загальна маса силової установки в цьому варіанті виходила більшою і армія спочатку відмовилася навіть від побудови прототипу. Проте, FMC вдалося наполягти на своєму і отримати замовлення на виготовлення трьох прототипів такого варіанту, який отримав позначення M113E2 , хоча, за деякими даними, спочатку опір армії було настільки сильним, що FMC була змушена побудувати перший прототип з трансмісією TX-100 за свій рахунок. Порівняльні випробування обох варіантів підтвердили правоту FMC, і протоколом від 16 травня 1963 року M113E2 був прийнятий на озброєння під позначенням M113A1.
Після випуску двох досерійних машин повномасштабне виробництво M113A1 почалося на заводі FMC наприкінці 1964 року . Як і з M113, значних змін в конструкцію самого бронетранспортера під час виробництва внесено не було, проте FMC паралельно випускалися комплекти різного призначення, які можуть встановлюватися на серійні машини. Серійне виробництво M113A1 тривало аж до 1979 року, число машин, випущених на замовлення ЗС США як для власних потреб, так і на експорт, склала 23 576 одиниць. Крім цього, кілька бронетранспортерів було випущено FMC для самостійного продажу на експорт . У цей період був також розроблений ряд дослідних варіантів M113A1, не прийнятих на озброєння. Так, на основі досвіду бойових дій у В'єтнамі, у 1968 році був створений дослідний зразок з подвійним посиленим днищем корпусу, що покращує захист екіпажу при підриві на міні. Для покращення незадовільних водохідних якостей бронетранспортера, один M113A1 був у дослідному порядку оснащений водометними рушіями, які встановлювалися зовні на кормі корпусу.
Наступна модифікація з'явилася як результат програми з підвищення надійності M113 і його експлуатаційних характеристик в цілому. У 1978 році були побудовані п'ять прототипів, які отримали позначення M113A1E1. На них була встановлена нова силова установка з двигуна 6V53T з турбонагнітанням, який розвивав велику потужність, і трансмісії X200-3 з гідростатичним механізмом повороту. Управління бронетранспортером за допомогою важелів повороту було замінено кермом. Також була перекомпонована система охолодження двигуна, що підвищило її ефективність. У підвіску були включені торсіони підвищеного опору і додані амортизатори на другий коток. Це дозволило збільшити хід котків і плавність ходу бронетранспортера, а також збільшило дорожній просвіт з 400 до 430 мм. Крім цього, внутрішні паливні баки були замінені двома зовнішніми, запозиченими з розробленого раніше комплекту для підвищення захищеності.