Біт-поколі́ння (, іноді перекладається як «Розбите покоління») — назва групи американських авторів, що працювали над прозою та поезією. Біт-покоління мало вплив на культурну свідомість своїх сучасників з середини 1940-х років та завоювало визнання наприкінці 1950-х років. Сучасні літературні критики розглядають біт-покоління у різних іпостасях: як письменників-екзистенціалістів, аморальних особистостей, романтиків, аполітичних людей та представників богеми; найбільш точно, на думку одного з дослідників, є розгляд біт-покоління як девізу або символу революції американських звичаїв.
Термін «біт-покоління» з'явився 1948 року та належав Джеку Керуаку, таким чином охарактеризував нонконформістський молодіжний рух і андеграунд у Нью-Йорку, що виросли з практично зниклого на той момент «втраченого покоління». Біт-покоління почало формуватися на початку 1940-х років у студентських колах Колумбійського університету, де Люсьєн Карр познайомив Керуака, Гінсберга та Берроуза, які згодом стали головними представниками «Розбитих».
Серед основних авторів течії — прозаїки Вільям Берроуз, Джек Керуак, поети Аллен Гінсберг, Ґреґорі Корсо, Лоуренс Ферлінгетті, Ґері Снайдер, Майкл Макклур, Діана ді Прима, Філіп Вейлен, Філіп Ламантіа, Лерой Джонс, Боб Кауфман, Роберт Крілі та Роберт Данкен. Найвідоміші зразки літератури біт-покоління — поема «Крик» Гінсберга (1956), романи «В дорозі» Керуака (1957) та «Голий ланч» Берроуза (1959). На заході «покоління розбитих» наприкінці 1960-х велика частина цієї групи зазнала трансформацію у рух хіпі, хоча окремі її члени приєдналися до інших політичних течій цього часу.
Етимологія В одній зі своїх публіцистичних статей Керуак писав, що «розбите покоління» було вперше згадане ним 1948 року в бесіді з Джоном Голмсом: так письменник охарактеризував соціальний пласт, що виник після практично зниклого до кінця 1940-х «втраченого покоління». У пресі дане словосполучення вперше з'явилося у романі (1952) Холмса. Менш поширеною точкою зору є приписування авторства терміну «розбите покоління» Бобу Кауффману.
Вільям Лавлор уточнює, що, на відміну від «покоління», термін «бітник» з'явився лише у 1958 році, коли журналіст газети «San Francisco Chronicle» у випуску від 2 квітня додав до слова «beat», яке на сленгу джазових музикантів 40-х означало убогість та розпач, слов'янський суфікс «-ник», взятий з назви радянського «Супутника-1», запущеного за півроку до цього; Мартін Левінсон пов'язує факт публікації статті вже після запуску літального апарата на орбіту з тим, що стосовно «бітників» вона висловлювала аналогічне знаходження останніх десь за межами цього світу. Письменник цитує журналіста:
Історія
Колумбійський університет і 1940-ві
На початку 1940-х років Керуак був студентом Колумбійського університету, однак, посварившись з тренером, кинув навчання. Два роки по тому, в 1944-м, він повернувся в надії відновитися і здійснити давню мрію — зайнятися літературою та стати письменником. Незабаром після свого двадцять другого дня народження Керуак познайомився з поетом-початківцем на ім'я . Керуаку сподобалися безперервні гулянки нового друга, і вдвох вони частенько пиячили та вживали бензедрин. В цей же час тусуючись в артистичних колах Карр вирішив увести свого знайомця до богемного кола, що почало формуватися при університеті. У лютому 1944 на одну з вечірок Карр запросив Берроуза, щоб познайомити його з Керуаком, — того ж дня відбулося і знайомство останнього з Гінсбергом, студентом, котрий мріяв стати адвокатом та захищати права робітничого класу. Згодом саме завдяки цим трьом Берроуз зустрів свою майбутню дружину, Джоан Воллмер.
Д. Воллмер була однією з найважливіших фігур літературного руху, що зароджувався, й дуже посприяла об'єднанню молодих людей у згуртовану за інтересами групу; саме квартира Д. Воллмер на Манхеттені, де вона жила разом зі своєю подругою Еді Паркер, згодом першою дружиною Керуака, зайняла особливе місце в історії біт-покоління — власне, найбільш тісні дружні зв'язки «внутрішнього кола» бітників зародилися саме там. Б. Найт, що спеціалізується на темі жінок в історії біт-покоління, відводить Воллмер роль покровительки і музи «Розбитих», відзначаючи високу освіченість в філософії та літературі, напористий характер та самостійність Джоан, які посприяли зародженню руху; схожої думки дотримується і Д. Уіллс, відводячи Джоан найважливішу роль в історії руху.
Наприкінці літа 1944-го сталася трагедія. 14 серпня Карр і його коханець Девід Каммерер залишилися наодинці в одному з міських парків; сильно п'яні, молоді люди затіяли бійку, під час якої Каммерер отримав кілька ударів ножем у груди. Карр вирішив, що його друг мертвий, і кинув його тіло в Гудзон; через добу він здався владі. Новина про вбивство сильно потрясла всю компанію — Гінсберга, який навчався з Карром в одній групі, Керуака, Берроуза, що ходив до однієї школи з Каммерером. Карра звинуватили у вбивстві другого ступеня тяжкості та засудили до ув'язнення на десять років. Дані події Керуак та Берроуз через невеликий час описали у романі «І бегемоти зварилися в своїх басейнах», який, проте, судовою ухвалою був заборонений до публікації до моменту смерті Карра. У цьому ж році вся компанія остаточно перейшла з алкоголю на наркотики — Керуак залишився вірний бензедрину, Берроуз почав колотися морфіном, Гінсберг волів вживати пейотль.
Через проблеми, викликані з прийомом наркотиків, переважно галюциногенів, Берроуз був змушений пройти курс психоаналізу, однак на тлі цього відносини з Джоан покращилися, і зв'язок між двома коханцями лише зміцнився. У березні 1945 Гінсберга виключили з університету — він писав та малював різні непристойності на брудному вікні у своїй кімнаті. Майбутній поет був обурений кількома адміністративними попередженнями, які отримав від керівництва університету, стурбованого його гомосексуальними контактами з Керуаком, який частенько ночував у кімнаті Аллена. Гінсберг також припускав, що одна з прибиральниць навчального закладу — антисемітка, оскільки ніколи не мила його вікно, — і висловив свої емоції з цих приводів написами «У Батлера немає яєць»Отсылка к Николасу Мюррею Батлеру, занимавшему в описываемое время пост ректора Колумбийского университета () і нецензурними висловлюваннями щодо євреїв, а також малюнками члена та черепа з перехрещеними кістками. У цьому ж році секретар британського поета Уїст Одена, Алан Ансен, познайомився і став близьким другом Берроуза, Корсо, Керуака та Гінсберга, пізніше влившись у ряди бітників.
В 1946 сталася знаменна зустріч — в Нью-Йорку Гінсберг з Керуаком зустрілися і подружилися з Нілом Кессіді. Останні двоє зійшлися особливо близько — Ніл хотів, щоб Джек навчив його писати, а Джек хотів навчитися жити — двоє стали нерозлучними приятелями. Керуак з Кессіді безліч разів подорожували з одного кінця континенту в інший, вживаючи наркотики, п'янствуючи та насолоджуючись джаз-музикою з радіоприймача. Протягом переміщень між штатами Керуак не переставав вести дорожні записи їхніх пригод. Безліч щоденникових записів, згодом виданих окремими книжками, слово в слово будуть пізніше перенесені на сторінки роману «В дорозі». У цьому ж році поет і прозаїк вперше познайомив Берроуза з героїном, до якого останній на тривалий час пристрастився; рік потому, в 1947-м, за ґрати за звинуваченням у пограбуванні потрапив поет Грегорі Корсо. В 1948-м в культуру влився початкуючий поет Філіп Ламантіа; кинувши навчання, він приєднався до французьких сюрреалістів в Нью-Йорку, через яких незабаром познайомився з Керуаком та Гінсбергом.
Життя Берроуза ж тим часом все більше ускладнювалося проблемами з законом; з Джоан вони часто змінювали місце проживання — вони жили в Техасі, Луїзіані та Мехіко, ховаючись від переслідування влади. 16 квітня 1949 Берроуз писав Гінсбергу, що йому пред'явлено звинувачення в зберіганні наркотиків та загрожує тюремне ув'язнення; 27 травня він перший раз згадав, що збирається з родиною перебратися на південь. 13 жовтня письменник вже відсилав листи з нового будинку в Мексиці. На новому місці Берроуз-старший намагався стати фермером; на обширних полях, прилеглих до будинку, він вирощував бавовну та коноплю. Спокійне життя на фермі, однак, тривало недовго. У розпалі вечірки 6 вересня 1951 Берроуз сказав гостям, що буде стріляти з пістолета «в стилі Вільгельма Телля», — його дружина помістила склянку на голову, і письменник, будучи в стані сильного алкогольного сп'яніння, вбив її пострілом, не потрапивши в «мішень». Дана подія стала головною, як скаже сам Берроуз кілька десятиліть потому, за все його життя та послужила головним «поштовхом» для його літературної кар'єри. У ході розгляду у справі про вбивство дружини Вільям був визнаний винним — йому загрожувало тюремне ув'язнення терміном від восьми до двадцяти років, проте під час нового слухання після поданої апеляції він був відпущений на свободу. Історія з повторною балістичною експертизою (на противагу тій, яка служила основним доказом провини Берроуза) на сьогодні залишається повною білих плям — оригіналів офіційних документів, які могли б пояснити, як Берроузу вдалося вийти з в'язниці лише після двох тижнів перебування в ув'язненні, попросту не збереглося.
Не уникнув проблем із законом і Гінсберг. 1949 року його заарештували за крадіжку автомобіля, але зусиллями співробітників та юристів Колумбійського університету його, замість ув'язнення, направили до психіатричної лікарні для лікування. Саме там Гінсберг познайомився і незабаром став близьким другом , якому згодом присвятив свій найбільший твір «Крик». Після виходу з лікарні, Гінсберг познайомився з недавно звільненим з в'язниці Корсо. У цьому ж році Керуак, який відвідує курси літературної майстерності разом зі своїм другом Джоном Холмсом, зустрів студента Боба Кауфмана, Також письменника-початківця. Останній, згодом утвердившись як «поет», стане видатним представником бітництва. У цей час сам Джек активно працював над кількома творами — він писав і . Тільки коли останній був прийнятий до публікації 1949 року, автор повернувся до раніше відкладеного «В дорозі». Разом з тим Керуак продовжував трудитися на різних низькооплачуваних роботах для підтримки своєї тяги до подорожей («впродовж наступних шести років я байдикував, був кондуктором, моряком, жебраком, видавав себе за індіанця в Мексиці, загалом, був і тим, і сим»).
Читання в Галереї Шість і 1950-ті
Першу версію «В дорозі» Д. Керуак закінчив у 1951 після трьох тижнів безперервної роботи, надрукувавши на друкарській машинці за двадцять один день 125 тис. слів. За розповідями самого Керуака, його виводила з себе необхідність постійно вставляти в машинку чисті аркуші. Тоді він склеїв безліч листів японського паперу та використовував вийшов 147-метровий рулон для безперервного друку. Почалися тривалі переговори з видавцем.
В 1952 Лоуренс Ферлінгетті, демобілізований з військового флоту, успішно увійшов в літературні кола Сан-Франциско. Він нетривалий час викладав у , написав кілька статей для «San Francisco Chronicle» про поетичні читаннях. На одному з них він познайомився з поетом та есеїстом та Робертом Данкеном, а також з Пітером Мартіном, видавцем невеликого журналу «City Lights».
Ферлингетті, Рексрот та Мартін вирішили відкрити однойменне видавництво та книгарню. Надалі стане своєрідною Меккою для місцевих письменників та художників. Там же, через певний час, вперше зустрілися Гінсберг, Макклур та Снайдер. Ферлінгетті став не лише співвласником підприємства, але і зайняв пост головного редактора видавництва. Дуже скоро він став найважливішою фігурою тогочасної поезії США, а згодом «перетворився на турботливого татуся для нонконформістів від літератури, одну з ключових фігур біт-руху». У цьому ж році вийшов роман «Марш!» Джона Холмса, що вважається першим твором біт-покоління . В 1954-му сформувався один з найважливіших союзів біт-покоління — Гінсберг зустрівся з Пітером Орловскі, з яким вони згодом будуть коханцями практично до смерті першого.