Христологія — галузь християнського богослів'я, що займається вивченням питань, що належать до другої Особи Пресвятої Тройці Ісуса Христа. Основне христологічне питання — про співвідношення божественної та людської природи в Ісусі Христі.
Історія христології Суперечки про особистості Ісуса Христа почалися ще при Його земного життя. Як найближчі його послідовники (апостоли), так і запеклі його ненависники, не могли до кінця зрозуміти «хто це такий?», якою владою Він творить, куди Він іде, і яку Чашу мав намір він випити? Про це нерозуміння людей повідомляють різні євангельські епізоди. Сам же Христос не завжди задовольняв цікавість всіх хто питав його про це, і навіть найближчим своїм учням вказував, що деякі речі вони не в змозі збагнути, або ж (навіть апостолам) не корисно знати багато таємниць Божих.
Христос наказав апостолам розповісти про Нього всьому світу (всім народам), що, природно, неможливо було б зробити без глибокого та всебічного осмислення незбагненної особистості Сина Божого. Ісус сказав, що лише Дух Святий дасть людям мудрість для правильного усвідомлення втіленого Бога-Слова. У православній практиці існує стійкий вираз: «Хто молиться, той і богослов, а хто богослов той молиться». Наприклад, в одній з молитов 9-го часу Розсудливий розбійник називається богословом.
Після зішестя Святого Духа в день П'ятидесятниці, апостоли приступили до проповіді про Христа і тим поклали початок христології, не лише як практики, але і як науки. Незабаром з'явилося безліч текстів про Ісуса Назарянина, в тому числі і Євангелія. Потім христологію розвивали мужі апостольські та ранні християнські апологети.
Християнське розуміння христології до розділення В середині V століття християнська церква чітко і недвозначно сповідувала:
у Христі наявні дві природи — людська й Божественна, але одна особа, або іпостась, — БожественнаЗізіулас Йоан. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви / пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2005. — 416 с.; особистість Христа — єдина й тотожна іпостасі Сина у Святій Трійці, а це дозволяє визнати, що Христос як особа існує не за природною необхідністю, а у свободі; «так само, як Бог „є досконалим Богом“ лише як особа, так і людина у Христі є „досконалою людиною“ лише як іпостась, як особа, тобто як свобода і любов».
Православ'я. Історія й основні положення православної христології Становлення православної христології відбувалося на тлі боротьби із християнськими єресями і насамперед з несторіанством, монофізицтвом, монофелітством та вченням Аполінарія.
Авторитетні в православ'ї отці Великі каппадокійці підкреслювали, що Христос єдиносущний Богу Отцю і Духу Святому за Божеством і, при цьому, единосущний всім людям по людській природі. Саме як людина, Христос страждав за всіх людей на хресті, після того, як сприйняв на Себе гріхи всього світу (1 Пет 2:24).
Православна христологія оформилась в протистоянні несторіанству та монофізитству. Несторіанство, на відміну від православ'я візантійської традиції сповідує симетричну христологію: не лише дві природи, але і два суб'єкта цих природ у Христі: людину Ісуса та Божественний Логос, Друга Особа Пресвятої Трійці. За Несторія, який слідував у своєму вченні Диодору Тарсійському та Феодору Мопсуестійському, Ісус, будучи людиною, став Христом через зішестя Святого Духа, а Логос перебував у ньому в особливому моральному чи відносному з'єднанні () . Проти Несторія виступили, зокрема, Леонтій Єрусалимський, Прокл, Євсевій Дорілейський і свт. Кирило Олександрійський. Останній близько 428 року опублікував «Дванадцять анафематізмов», що викривали несторіанство, і ввів термін «Іпостасні союз». Полемізуючи з несторіанами, Кирило стосовно людської природі Христа ввів також поняття аніпостазиса. Вважаючи людське єство Ісуса аніпостасним (знеособленим), Кирило вчив, що воно ніколи не було окремою іпостассю (особистістю), тобто не існувало незалежно від божественного єстваDavid Dorries. Edward Irving's Incarnational Christology, Xulon Press, 2002, p. 195. За Кирилом, не було такого моменту, коли Ісус, будучи звичайною людиною, себе обожив, як вважали несторіани.
431 року двісті єпископів, присутніх на Ефеському соборі, постановили визнавати з'єднання в Ісусі Христі з часу втілення божественного та людського початку. Було також постановлено сповідувати Ісуса Христа досконалим Богом та досконалою людиною, а Діву Марію — Богородицею.
За визначенням Халкедонського собору, у Христі Бог з'єднався з людською природою «незлитно, нероздільно, нерозлучно, незмінно», тобто, у Христі визнаються дві природи (божественна та людська), але одна Особистість (Бога Сина). При цьому ні природа Бога, ні природа людська не зазнали ніякої зміни.
Халкідонський собор, незважаючи на однозначне відкидання несторіанства, сповідує діофізітство, яке може бути витлумачено в несторіанському сенсі, що й робили, спокушаючи православних і міафізітів. Феодорит Кирський та інші кріптонесторіани, згодом були засуджені разом зі своїм учителем Феодором Мопсуестійським на Другому Константинопольському соборі. Таким чином, на Другому Константинопольському соборі двусуб'ектність діофізітської христології однозначно була відкинута Православними церквами візантійської традиції, які сповідують односуб'ектну діофізітску христологію, близьку до христології свт. Кирила Олександрійського, але формально не збігаються з неюЕп. Григорий (В. М. Лурье). История византийской философии. Формативный период. СПб., Axioma, 2006. XX + 553 с. ISBN 5-901410-13-0 Оглавление .
Сучасна православна христологія сформульована прп. Максимом Сповідником в боротьбі з єретичною доктриною з точки зору візантійського православ'я, монофелітства. Далі це діофелітстське вчення затверджено на Третьому Константинопольському соборі. Діяннями Третього Константинопольського собору закріплено вчення, що в Христі дві природи, дві волі і два хотіння (Божественне та людське), і людське єство жодною мірою не пригнічується Божественним — воно добровільно (і свідомо) пішло на хресні страждання заради майбутнього преславного свого обоження та заради спасіння всіх людей.
Православна церква вчить, що гріхопадіння людей настільки глибоко, що лише Бог, через Своє втілення, їх може врятувати (ніяким людям, ні навіть вищим ангелам, це не під силу). занепалих в гріхопадіння звичайне людське єство (включає в себе дух, душу та тіло) Христос своїми хресними стражданнями оновив (повернув в первозданний райський стан), зцілив та обожив. Саме тому в християнстві так важливо причащання куштування Тіла і Крові Спасителя для повного з'єднання в кохання з самим Богом.
В православному богослов'ї трапляються кілька розхожих думки, коли саме Христос добровільно взяв на Себе гріхи всіх людей: в момент втілення (Благовіщення); під час Свого хрещення у водах Йордану; під час Його скорботної молитви про чашу, в Гефсиманському саду. в момент Його розп'яття та смерті на Хресті.
При цьому, Церква вчить, що від Своєї Пречистої Матері Спаситель сприйняв немічну та уражену плоть занепалого людства, але не сприйняв ніякого гріха.Св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. Глава XXII О законе Божием и законе греховном.
Католицизм in natura – у Христі немає змішаного підмету . Існує лише дозвіл двох натур. Отже, є правдивий Бог і правдива людина. На думку св. Августина, божественність Христа існує по відношенню до людства. Вона входить у світ людей. Вона не змішується з людяністю. Людська природа Христа НЕ існує наперед, бо вона має початок. Іпостасний союз = союз 2-х натур в 1 особі. Дві натури одна особа. Логос – це Бог, він божественний за своєю природою, як і Трійця; він володіє ним через свою ідентичність як народжений від Отця (зачаття = акт передачі), він є суб'єктом дії ad intra і ad extra (мислення, любов і творення, спасіння). Його Божество становить вічне, але, народившись від Матері, він став людиною, яка прийняла людську природу як божественна особа. Субстанціональний союз – Слово набуває природи (природа належить Слову), під яким ми говоримо, що це людина. У цьому випадку ми розуміємо Союз як відносини, що не порушують і не змінюють предмет. Наприклад, відносини між двома людьми не нищать людяність. Ці стосунки були створені Богом. По-перше, це було створення тіла/природи, яка повинна була існувати для Слова, тому що Він прийняв її. Так людська природа стала суб'єктом, що належить Воплоченому Слову. Таким чином, Втілення означає дві природи. Не має тут реінкарнації. Дві площини єднання – тіло і душа – Христос досягає максимуму людської природи. Бог діє благодаттю на людину. Благодать діє на природу і приймає людину, і людина не буде надлюдиною. Благодать однакова що до якості, а не в кількості. Ніхто не отримає благодаті, рівної або більшої за Христа. Звеличення людської природи через втілення – якщо Слово підносить людство, воно підносить душу і тіло, бо прийняття творіння Словом є піднесенням. У людстві завжди відбуваються зміни. Бог, діючи на людство, робить його присутнім для всієї Трійці. Благодать – це любов Отця до Своїх створінь, включаючи кожну людину, а це означає, що всіх нас любить. Отже, Христос є Новим Адамом. Любов, як джерело благодаті, стає обіцянкою благодаті для кожної людини. Першою благодаттю з боку Христа є усиновлення. Син передає любов Отця навіть після Свого втілення.
Можливість втілення іншої особи Святої Трійці – тринітарне богослов'я вважає таку тезу безглуздою. Слово/Син робить людську природу існуючою через втілення/акт втілення, тому що Він є першим Богом і має те саме, що й інші Особи Трійці. Історія спасіння говорить нам, що страсті, смерть і воскресіння були передбачені для Сина.
Униження Слова (Кеноза) - прийняття людської природи Словом, є новим способом буття Слова, що випливає з цієї природи. І людська природа, і Христос у цій природі мають момент народження і підлягають розвитку. Отже, смирення має бути чимось реальним і таким, що підлягає змінам. Увага, будь-яка зміна повинна відбутися тільки зі сторони створіння, не Слова бо Бог не змінний. Воскресіння не є історичним фактом.
Людська і божественна особистість у Христі.
Умови Воплочення – людська природа Христа реальна, і тому вона триває. Вона існує, коли належить божеству.
Не можна говорити про змішану і божественно-людську дію, ні про змішання натур. Випадковоцго об'єднання не буває. В одній особі є дві природи, тобто людина в божественності і людстві. Іншими словами, aliud et aliud, що означає і те, і інше. Одне і теж саме, а інше за своєю природою. З Христом Його натура людська перебуває в тій мірі, в якій воно перебуває в божественності. У Ісуса людська натура належить до Слова, як до свого власного.
Існує проміжок часу щоб відбулося з'єднання тіла і душі, це необхідний людині для того, щоб з'явилася на світ. У ньому є людина Слова.
Слово не може і не хоче позбутися Божественності, воно хоче завжди бути Сином. В результаті припущення про людську природу вона повинна бути у всіх речах в єдиносущна (homousios. гомоянізм) , незважаючи на володіння вищою, божественною і нескінченною особистістю.
Перед існування Логосу - людська природа не може існувати так само, як існувало Слово. Слово випереджує акт існування у справі творіння. Отже, ВІн існував ще до створення світу. Максималістичні теорії П'єр Боне – Слово є причиною всієї історії спасіння. Між вічністю і часом немає проміжного часу. Тексти Старого Завіту говорять про попереднє існування людини, а не природи. Слово існує як Бог. Тому Ісус каже: «Істинно, істинно кажу вам: Перш ніж був Авраам, – Я є!» (Іван 8:58).Мінімалістичні теорії – заперечення попереднього існування та зосередження на тому, що належало Ісусу як людині. Через твердження, що Ісус завжди був єдиним з Богом, було зроблено спробу спростувати таке ствердження . Вважалося, що Бог може послати Себе, оскільки Він був скрізь.