Право на повстання (право на опір гнобленню, право на революцію) — у політичній філософії, право громадян будь-якими засобами, аж до збройної боротьби, захищати свої права та свободи від узурпаторів. Належить до природних прав, тобто не вимагає підтвердження нормами позитивного права.
Історія ідеї З найдавніших часів постійно стикалися два протилежні погляди закону: прихильники авторитарної влади дотримувалися принципу «закон є закон», а «закон — це наша воля», на що захисники свободи відповідали: «несправедливий закон не є закон» (Lex injusta non es lex).
Право на опір гнобленню присутній і в різних історичних епохах. У західній правовій традиції можна називати ім'я Фоми Аквінського, який говорив: «Тиранічний уряд несправедливий, бо він прагне не до загального блага, а до приватного блага того, хто править… і тому повстання, що піднімається проти такого уряду, не має бунтівного характеру». Обґрунтування права на опір гнобленню бере початок в античному праві на тирановбивство. У своїй праці Іоанн Солсберійський писав: «Вбити тирана не тільки законно, але й правильно і справедливо». Ще одна важлива історична віха — Велика хартія вольностей 1215, одне з положень якої прямо говорить про право на повстання, більш того, прописує процедуру, яка повинна передувати його реалізації. Так, згідно з п. 61 барони, як друга сторона договору з королем, наділялися правом обрати: «Баронів з королівства, кого побажають, які повинні всіма силами берегти і охороняти і змушувати дотримуватися миру і вольності, які ми їм завітали…»Петрушевський Д. М. Велика Хартія вольностей і конституційна боротьба в англійському суспільстві у другій половині XIII століття. — М.: 1915
У XVI столітті, після Варфоломіївської ночі, протестантські письменники виразно висловлювалися на користь права на повстання. У памфлеті Vindiciae contra tyrannos (Единбург, 1579) дуже виразно стверджується право народу відмовити в покорі князю, який порушує свої обов'язки по відношенню до Бога і по відношенню до народу, і навіть його скинути; вся доктрина ґрунтується на ідеї договору, укладеного між королем і народом… Народ, під проводом своїх магістратів, може в цьому випадку скласти змову, щоб скинути князя. «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити тільки силою зброї, представники народу можуть спонукати народ взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього». Суарес, який написав 1603 р. трактат, має назву «Delegibus» («Про законах»), говорив про народний суверенітет, але думав, що, якщо одного разу народ відмовився від свого суверенітету, він втрачає право на його здійснення і повинен залишити управління обраному ним суверену. Тому він виправдовує повстання, тільки якщо суверен стає тираном. Джон Локк стверджував: «Якщо володар не виправдовує довіри, люди мають право і навіть зобов'язані перестати йому підкорятися. Інакше кажучи, люди мають право на повстання». Саме в цей період відбувається визнання, що реалізація права на повстання повинна виступати як ultimum remedium (крайній захід).
Це передбачено також у працях Гуго Гроція і Емері де Ваттеля, Самуеля Пуфендорфа, Руссо, Монтеск'є, Локка і Бентама. Об'єднує всі існуючі концепції ідея, що дане право передбачає певну оцінку діяльності уряду з точки зору деякого зовнішнього стандарту, і таким чином виступає кінцевим обмеженням на поведінку уряду. Гуго Гроцій хоч і заперечував право народу на «законний бунт» проти суверенної влади, але вказував, що той государ, який проголошує себе ворогом свого народу, «тим самим зрікається своєї корони». Самуель фон Пуфендорф писав: «Право народу на повстання може бути допущено лише тому, що народу можна захищати себе, коли він доведений до крайності несправедливою жорстокістю із боку свого государя».
У 19 столітті знаменитий російський юрист Анатолій Федорович Коні в дисертації «Про право необхідної оборони» писав: «Народ, уряд якого прагне порушити його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право революції, право повстання».
На сучасному етапі розвитку, також існує право на повстання Так Любомир Гузар вважає, що право на повстання є «законом природи». Він стверджує «Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен із нас має право боронитися, — заявив він і додав. — Влада, яка б'є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч». Як говорить український конституціоналіст Всеволод Речицький: "Це право означає, що народ може перевернути все «догори дном», встановити інший порядок, вибрати нову (кращу) владу і почати все з чистого аркуша. І це конституційна норма! Тобто справжня Конституція охороняє права народу та громадянського суспільства так, що дозволяє повне скасування хворого правопорядку з метою заміни його «хаосом народного повстання».
Свого часу Дольф Штенбергер сформулював тезу про так званий «несвоєчасний опір»: «в часи нацистського режиму був один тиран і мало опору; сьогодні багато опору і жодного тирана». Чим вище готовність населення відреагувати на будь-яке відхилення з боку чинної влади від вимог верховенства права, стандартів good governance … у формі мирного опору, тим нижча ймовірність того, що колись доведеться звернутися до повстання і навіть до революції. Це і стало основною думкою А. Кауфмана в його статті «Small Scale Right to Resist». Право на опір — це, в першу чергу, не великі, героїчні подвиги (часто не досягають бажаної мети). Це повсякденне життя. Опір в невеликому масштабі.Уварова О. Право на восстание… Когда справедливость — это сопротивление несправедливости. [Електронний ресурс]. — 21 березня, 2014 р. — Режим доступу: Право на восстание… Когда справедливость — это сопротивление несправедливости
Загальна характеристика Суспільство має природне право на захист своїх прав при порушені народного суверенітету та людської гідності. Право на повстання як насильницька форма спротиву розглядається як конституційний еквівалент права на необхідну оборону, крайній засіб (ultimaratio), до якого звертаються у разі неможливості ефективно захистити свої права за допомогою інших правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму.Погребняк С. П., Уварова О. О. СОПРОТИВЛЕНИЕ УГНЕТЕНИЮ. ВОССТАНИЕ. РЕВОЛЮЦИЯ (теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека.(анотація) [Електронний ресурс]. — 17 квітня, 2014 р. — Режим доступу: СОПРОТИВЛЕНИЕ УГНЕТЕНИЮ. ВОССТАНИЕ. РЕВОЛЮЦИЯ (теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека) (= Погребняк С.П., Уварова Е.А. Сопротивление угнетению. Восстание. Революция (теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека) / С. П. Погребняк, Е. А. Уварова // Право i громадянське сусшльство. - 2013. - № 2. - С. 4-61. )
Найдієвішим механізмом такого захисту є відкликання влади народом. Коли не відбувається заміна влади, народ має законне право на повстання і розв'язання проблеми збройним шляхом. Організація Об'єднаних Націй визнає правомірність повстання за таких умов:
наявність у державі, де відбулося повстання, тиранії і гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії і гноблення; відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів для усунення тиранії і гноблення.
Право на повстання відрізняється від звичних для нас правових вимог. Адже право на повстання:
не можна захистити в суді; воно не передбачає наявності певної вимоги, воно не нав'язує те чи інше предметне обмеження на правителів безпосередньо, це скоріше якийсь стандарт щодо поведінки публічної влади; право на опір може здійснюватися у формі повстання, тобто включати в себе дії, які, за нормальних обставин, розглядалися б як незаконні.
Умови реалізації права на повстання
Більшість громадян підтримує застосування сили або революціонери сумлінно і розумно виходять з віри в те, що більшість погодилася б з ними, якби знало про відповідні обставини застосування такої сили; «Революція не починається з того, що якась нова могутня сила атакує державу. Вона починається з раптового усвідомлення майже всіма активними і пасивними учасниками, що цієї держави більше немає»; Застосування сили має бути останнім засобом (тут знову можна згадати про Загальної декларації прав людини: якщо людина змушена, вона може вдатися, як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення; опір є ultimateratio і повинно бити пропорційним — слова А. Кауфмана, що стали класикою; Причиною застосування сили має бути пригнічення з боку держави у вигляді істотних порушень конституції або фундаментальних прав людини; як каже А. Кауфман, повстання можливе у разі грубого зловживання з боку публічної влади; уряд повинен однозначно проявити себе як агресора, який зазіхав на загальне благо, основні права людини, незаконність його дій повинна бути, так би мовити, написана на його обличчі; Застосування сили має бути спрямоване проти деспотичного (пригнічувала) уряду, а не проти цивільних осіб.
Перша умова отримало назву принципу демократії, заснованого на ідеї народного суверенітету. Принцип демократії включає в себе два елементи: (а) громадянство і (б)підтримка більшості.
Вимога громадянства випливає з думки, що тільки народ як сторона суспільного договору в певній державі може реагувати на утиски з боку уряду.
Друга вимога об'єднує в собі принцип пропорційності і принцип субсидіарності. Згідно з останнім, якщо є більш м'який спосіб повалити деспотичний уряд, він має застосовуватися в першу чергу. Право на революцію має бути обумовлене вичерпанням ненасильницьких засобів, наприклад, конституційних методів, мирних протестів, громадянської непокори, пасивного опору і т. д. При цьому важливо, щоб такі альтернативні засоби були не формальними; вони повинні бути ефективними.Погребняк С., Уварова Е. Сопротивление угнетению. Восстание. Революция(теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека). ПРАВО І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: [Електронний ресурс]. — 2013. — № 2. — Режим доступу: http://www.uvarova.info/wp-content/uploads/Pohrebniak_Uvarova_2013-2.pdf
Правове закріплення Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року проголосила Загальну декларацію прав людини, у преамбулі якої зазначила: «…Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення».Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року
З процитованого слідує, що право на повстання існує.
У низці західних держав подібна форма протесту проти тиранії взагалі чітко прописана в Основному законі країни. Наприклад, у Декларації Незалежності США повстання є не просто правом, а обов'язком громадян. «Обов'язком перед Богом», — як недвозначно писав про це третій американський президент Томас Джефферсон.
В Основному законі Естонії, прийнятому в 1992 році, ч. 2 ст. 54 говорить: «Кожен громадянин Естонії має право, за відсутністю інших засобів, надавати спробам насильницького зміни конституційного ладу опір з власної ініціативи».Конституції Естонії 1992 році
У ст. 23 Хартії основних прав і свобод Чехії 1991 сказано: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто зазіхає на демократичний порядок здійснення прав людини та основних свобод, встановлений Хартією, якщо діяльність конституційних органів і дієве використання коштів, передбачених законом, виявляються неможливими».
Частина 4 ст. 20 Основного закону Німеччини свідчить: «Всі німці мають право на опір кожному, хто спробує усунути цей лад, якщо інші засоби неможливі». Ідея даного положення навіяна досвідом нацизму, що прийшов до влади законним шляхом, а потім знищив встановлений конституційний лад.Конституция Федеративной Республики Германии от 23 мая 1949 года