Археозоологія — дисципліна на межі зоології, археології та палеонтології, яка вивчає діяльність людини в історичному минулому.
Об'єктами дослідження археозоології є субфосильні залишки тварин, а також сліди їхньої життєдіяльності (кістки, луска, залишки слідів, шкаралупа яєць, копроліти тощо), які були отримані з археологічних пам’яток. Предметом дослідження – історичне минуле людства, досліджуване на підставі аналізу інформації, отриманої з археозоологічних матеріалів.
На підставі археозоологічних досліджень можливо реконструювати палеокліматичні, палеоекологічні та палеоекономічні умови давніх поселень та цілих регіонів. Стрімкий розвиток археозоології у світі виводить цей напрямок до ряду одних з найбільш перспективних напрямків вітчизняної науки.
Традиційно визначення та аналіз кісток тварин з археологічних розкопів відносилось до палеонтології, у найкращому випадку – до палеозоології. Але протягом останніх 20 років цей напрямок активно розвивається у всьому світі та все більше виокремлюється в самостійну дисципліну, яка знаходить все нові сфери застосування. Як і археологія, вивчає діяльність людини в історичному минулому та дозволяє реконструювати особливості життєзабезпечення та специфіку господарської діяльності давнього населення.
Археозоологія від археології відрізняється об’єктом дослідження, а від палеонтології та зоології – предметом досліджень. На жаль, на пострадянському просторі в більшості випадків вчені майже не використовують термін «археозоологія», та як і раніше вбачають у ній лише невеликий розділ палеонтології.
Історія розвитку Одними з перших, хто працював з кістками тварин з археологічних пам’яток в Європі, були О.О.Іностранцев та К.Ф.Кесслер. причому обидва видатних вчених у певні періоди свого життя мали відношення до Київського Імператорського університету св. Володимира. На початку ХХ ст. з матеріалами археологічних розкопок працювали, як правило, палеонтологи та біологи-фауністи, такі як Є.Г.Андрєєва, А.А.Браунер, В.І.Бібікова, В.О.Вітт, І.М.Громов, В.І.Громова та ін. (Яніш, 2015). І якщо в Росії послідовність вчених, які працювали з кістками тварин, фактично не переривалась (Смирнов, 2013), а починаючи з другої половини ХХ століття почався суттєвий підйом досліджень, в першу чергу завдяки таким вченим, як В.І.Цалкін, Г.В.Лєбєдєв та їхні учні, то в Україні спостерігався довготривалий «провал». Так, активні археозоологічні (на той час застосовували термін «палеонтологічні» або «палеозоологічні») дослідження на початку ХХ ст. проводились співробітником, а в подальшому директором Інституту зоології АН УССР академіком НАН України І.Г.Підоплічком з учнями, роботи якого широко відомі та внесли суттєвий вклад у розвиток вітчизняних досліджень, його наступником та послідовником став академік НАН України В.О.Топачевський. З початку 70 років ХХ ст. в Інституті археології з кістками ссавців працював О.П.Журавльов, в Інституті зоології НАН України з кістками риб та рептилій – В. Таращук, риб з Ольвії визначала Наталія Іванова, з 2006 працює Є.Ю.Яніш. Але масштабних палеокліматичних та палеоекономічних досліджень після І.Г.Підоплічка не проводилось.
Як антропологія в ХІХ ст., так й археозоологія сьогодні поступово, але досить швидко виокремлюється в самостійну дисципліну, яка має свої об’єкт, предмет та методи дослідження. Так, на Заході виникають археозоологічні лабораторії (наприклад, Zooarchaeology Laboratory, Oxford) та цілі інститути, утворюються спеціалізовані міжнародні наукові археозоологічні групи (такі, як ICAZ – the International Council for Archaeozoology, та німецьке археозологічне та антропологічне товариство GAPA) виходять тематичні видання (Beiträge zur Archäozoologie…,1999; Beiträge zur Archäozoologie…,2001; Beiträge zur Archäozoologie…,2003; Beiträge zur Archäozoologie…,2008; Badania archeozoologiczne…,2008; Makowiecki, 2003; Новейшие археозоологические исследования…2003), працюють експедиції, проводяться школи.
В Україні цей напрямок також має значний попит, щорічно тисячі кісток тварин у ході археологічних досліджень видобуваються на поверхню, а спеціалістів, які здатні опрацювати матеріал - одиниці. Інформація, яку не встиг отримати археозоолог, гине безповоротно. В той час як повністю опрацьовані остеологічні колекції дають величезний пласт нових даних, які часто дозволяють перейти на якісно новий рівень досліджень. Так, на підставі археозоологічних досліджень можливо реконструювати палеокліматичні та палеоекономічні умови давніх поселень та цілих регіонів, отримати фауністичні дані щодо розповсюдження видів у різні епохи, виявити морфологічні особливості тварин, ступінь та причини їхньої мінливості з часом. Як правило, з кожної археологічної пам’ятки за сезон поступає кілька сотень, а часто й тисяч залишків тварин. У випадку неможливості передати ці кістки спеціалісту-археозоологу, всі кістки просто рахуються (в кращому випадку – з розподілом на ссавців, птахів та риб), а потім викидаються прямо біля розкопу. І абсолютно вся інформація, яка могла бути використана для подальшого розуміння історичних процесів на даному поселенні, гине. Часто самі археологи не можуть уявити всього об’єму інформації, який можна отримати з археозоологічних матеріалів. І після того, що лише дуже невелика кількість фахівців може робити подібні дослідження, є чи не найбільшою проблемою археозоології.
Методика досліджень З кожної кістки максимально знімається вся доступна інформація. Так, в першу чергу визначається, яка саме кістка досліджується. Потім – якій тварині вона належить. При цьому скелет ссавця в середньому включає біля 200 кісток. Основних видів, які найчастіше зустрічаються в розкопках – не менш ніж 20. Відповідно спеціаліст повинен пам’ятати ознаки майже 4000 кісток ссавців. У риб діагностичними є біля 20 кісток, на теренах України найчастіше зустрічається приблизно 30 видів риб – тобто ще 600 кісток фахівець повинен вміти визначити, і це не враховуючи тварин, які більш рідко зустрічаються або є екзотичними для даної місцевості чи часу. З рибами та птахами ситуація складніша, ніж з ссавцями – видові відмінності кісток настільки дрібні, що без порівняльних остеологічних колекцій можна визначити навіть при значному досвіді роботи лише незначну частку видів і далеко не по всіх кістках. Лише цей момент пояснює дуже невелику кількість спеціалістів, які працюють в даній галузі. З врахуванням того, що цілі кістки зустрічаються, як правило, лише у ритуальних об’єктах, археозоологу доводиться вирішувати фактично 3-d пазли, з кількох сотень кісток, наданих археологами з певного об’єкту, з’єднуючи знову в єдине ціле фрагменти від однієї кістки. Це має суттєве значення при аналізі комплексу в цілому, коли підраховується видове співвідношення та м’ясний раціон жителів досліджуваної пам’ятки. Так, одна особина корови свійської важить близька 300 кг. Таким чином, якщо в остеологічній колекції присутні кілька фрагментів від кістки однієї тварини, і спеціаліст їх порахує як різні особини – у висновках вийде плюс 300 зайвих кілограмів, які припадали на велику рогату худобу (ВРХ). Відповідно, якщо таких фрагментів, які повинні рахуватись як одна особина, але рахуються окремо – більше, кінцеве співвідношення видів також може змінитись і не відповідати дійсності. Крім того, слід брати до уваги те, що різні види тварин досить суттєво можуть відрізнятись за середньою масою особин. Якщо раніше в роботах домінування за абсолютною кількістю кісток в матеріалі дрібної рогатої худоби (ДРХ) трактували як переважання в м’ясному раціоні баранини та м’яса кози, при врахуванні середньої маси різних видів, можуть бути протилежні результати. Якщо в колекції виявлено 10 кісток ВРХ та 50 – ДРХ - у раціоні місцевих жителів переважала яловичина (вага корови – 300 кг, вівці/кози – 50 кг). Подібні висновки на перший погляд здаються очевидними. Але для того, щоб дійти до багатьох подібних нюансів археозоології знадобилось кілька десятиліть. Завдяки тому, що цей напрямок лише розвивається та формується, археозоологічні методи продовжують активно розвиватись. Щодо ряду моментів, наприклад, чи потрібно вираховувати мінімальну кількість особин, чи вважати кожну кістку еквівалентом однієї особини (за певними винятками) – продовжуються дебати серед фахівців вже не перше десятиліття.
Інтерпретація результатів Як й археологія, археозоологія фактично займається більше чи менше вірогідною реконструкцією історичних процесів. Наприклад, при визначенні типу утримання сільськогосподарських тварин на певній пам’ятці (стійлове, відгонне тощо), або визначення маточного поголів’я худоби. При цьому необхідно обов’язково брати до уваги швидкість відтворення кожного виду (так, корова народжує одне-два теля на рік, тоді як свиня – до 12 поросят), відповідно для продуктивного відтворення стада при регулярному забої частини тварин необхідні різні терміни для різних видів. Але цей момент навіть на сьогодні лише небагатьма дослідниками-археозоологами береться до уваги. Також на кожну особину ДРХ, ВРХ та коней повинно припадати певна кількість пасовищ та сінокосів. Відповідно можна розрахувати, яка кількість сільськогосподарських тварин могла бути прогодована біля поселення, а в деяких випадках надлишок фактично наявних тварин вказує на те, що їх приганяли або привозили вже оббілованими з інших поселень. Так, наприклад, площа Мангуп-Кале в Криму, де знаходилась столиця князівства Феодоро у XV ст. н. е. – 90 га (це без врахування того, що частина території зайнята дерев’янистими рослинами, а не пасовиськами). При розкопках князівського палацу нами були визначені кістки 5 200 тварин, 90,0% яких належить свійським тваринам. За сільськогосподарськими нормами, мінімальна площа пасовища для однієї корови дорівнює 0,3 га. В залежності від видового складу трав, їхньої поживності тощо цей показник може збільшуватись до 2 га на 1 особину. Для зимового утримання необхідно або заготовлене сіно, або також доступна трава беспосередньо на пасовищах. Відповідно, якщо рахувати 0,3 га на 1 особину – на території Мангупу могли прогодуватись 300 голів худоби (це без заготівлі сіна). Таким чином, ми отримуємо підтвердження, що мешканці Мангуп-Кале отримували регулярні поставки худоби з інших місць, ймовірніше, з найближчих долин. При цьому худобу переганяли на гору своїм ходом, оскільки оббіловували та розбирали їх вже наверху, на поселенні. Для отримання максимальної інформації з кожної кістки археозоолог фіксує будь-які сліди зовнішнього впливу – такі як порізи або рублені сліди від кухонної розділки, сліди зубів собак та дрібних гризунів (переважно мишей та пацюків), сліди впливу вогню. Всі ці факти дають важливу інформацію дослідникам. Так, сліди розділки вказують на те, що ці кістки відносяться до категорії «кухонні залишки» (за Є.Є.Антіпіною). Також про це опосередковано свідчить подрібненість кісток. Є.Є.Антіпіною розроблена методика визначення ступеню подрібнення кісток. Для цього використовується кількість кісток на певний об’єм (частіше шт/дм3). При подрібненості кісток від 36 до 80 – ймовірніше ці рештки належать до категорії кухонних залишків. Якщо ступінь подрібненості менший – до ритуального використання залишків тварин, більше значення вказує на додаткове подрібнення кісток. Причини цього можуть бути як антропогенного походження (наприклад, в певних культурах можуть використовуватись лише певні частини тварин або певного розміру – фактично, це «порційний» розмір, що інколи дозволяє навіть реконструювати спосіб приготування їжі в давнину), так й природного – при поганому збереженні самих кісток в результаті певних умов захоронення. Для того, щоб можна було оцінити, які саме причини цього – була розроблена 5-бальна шкала збереженості кісток (Антіпіна, 2003). Якщо тафономічна збереженість кісток задовільна, а кількість кісток в 1 дм3 більша, ніж максимальна для кухонних залишків – відповідно вони були подрібнені додатково людиною з певною метою. А сама мета вже встановлюється з залученням всієї наявної інформації, як археозоологічної, так й археологічної, антропологічної, етнографічної тощо.