ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 – 1332)

<< ГЛАВА I | ЗМІСТ | ГЛАВА III >>

Слабкі успіхи в грамоті. Дитяче горе. Молитви дитяти. Дивний старець. Чудна переміна. Навчення згори. Дитячі подвиги. Благорозумні відповіді отрока. Поведінка і устрій його душі. Його молитовна відвертість перед Богом.

Радуйся, отроча добродушевне і благонадійне, Радуйся, дітище, всякої благодаті Божої сповнене!

Акафіст 1, Ікос 3

Радуйся, навикнувий хранити страх Божий, премудрості начало, Радуйся, всім співучням тобі бувий добродійства зерцало!

Акафіст 2, Ікос 2

Коли Варфоломію виповнилось сім літ, батьки віддали його вчитися грамоті. Наші благочестиві прадіди завжди дивились на навчання грамоті як на діло священне: грамота давала ключ до читання і розуміння Божественних Писань. І школи грамотності, яких було дуже небагато в той час, установлялися піклуванням Єпископів і взагалі духовенства. Ростовським Єпископом в той час, про який ми говоримо, був Прохор, муж учительний і благочестивий. Під його керівництвом і учителями в школи призначались, звісно, люди богобоязливі.

Разом з Варфоломієм вчились і два брати його - старший, Степан, і молодший, Петро. Брати навчались успішно, хоч Петру в той час не було і шести літ, а Варфоломій далеко відставав від них Вчитель призначав йому покарання, товариші докоряли і навіть сміялись над ним, батьки умовляли, та й сам він напрягав усі зусилля свого дитячого розуму, проводив ночі над книгою і часто, укрившись від поглядів людських де-небудь на самоті, гірко плакав через свою неміч, гаряче і щиросердо молився Господу Богу: «Дай же Ти мені, Господи, зрозуміти цю грамоту; навчи Ти мене, Господи, просвіти и напоум!» Але грамота все ж йому не давалась. «Тяжке почуття відчуває людина, – говорить святитель Платон, – коли всією душою прагне вчитися, відчуває в собі полум'яний потяг до освіти, але на шляху досягнення цілі його бажань зустрічаються які-небудь нездоланні перешкоди». Сильно засмучувалось своєю безуспішністю і добре дитя. Немало печалились про те і батьки його і вчитель: всім було прискорбно, що хлопчик позбавляється великого дара Божого в навчанні книжному. Але, видно, треба було, щоб отрок, про якого були такі добрі попередні знамення, раннім досвідом навчився, що ніякого успіху, ніякого знання, ніякої здібності не варто приписувати собі, але єдино Богу, Батьку світів, від Котрого згори сходить всяке даяння благе і всяк дар досконал (Як. 1, 17), і смирятися під кріпку руку (1 Пет. 5, 6) Того, Хто один освічує всяку людину, прямуючого до світу (Ин. 1, 9). Чого, однак же, не здолають сумлінність і труди, а найпаче молитва, і особливо молитва, виходяча з чистого серця невинного дитяти! І ось Господь, близь сущий всім призиваючим Його в істині (Пс. 144, 18), вняв нарешті і щиросердій молитві благорозумного отрока Варфоломія і дарував йому просиме.

Одного разу батько послав його в поле шукати лошат, теє доручення пришлося особливо до душі хлопчику, полюблявшому усамітнюватись від людей. Ось тут і трапилось з ним щось подібне тому, що було з Саулом, котрий, будучи так само посланий батьком своїм для відшукання заблудших віслюченят, зустрів Пророка Самуїла, возвістившого йому, що він буде царем над Ізраїлем. На полі під дубом побачив Варфоломій незнайомого старця-чорноризця, саном пресвітера; благоговійний і ангелоподібний старець приносив тут свої молитви Богу Всюдисущому і виливав перед Всевідаючим сльози сердечного замилування. Поклонившись йому, скромний отрок поштиво відійшов в сторону, не бажаючи переривати його бесіди з Богом, і став поблизу, чекаючи закінчення молитви. Старець закінчив молитву; він з любов'ю поглянув на добре дитя і, прозріваючи в ньому духовними очима обране вмістилище Святого Духа, лагідно підізвав його до себе, благословив його, по-батьківські поцілував і запитав: «Що тобі треба, чадо?» Хоч хлопчик був посланий шукати коней, але його засмучена душа і тепер була всеціло зайнята невеселими роздумами про свою нездатність до навчання; він забув на цей раз про коней і з дитячою простотою повідав старцю своє сердечне горе.

– Мене віддали вчитися грамоті, - сказав крізь сльози Варфоломій, - і більше всього бажала би душа моя навчитися читати слово Боже, але ось скільки не стараюсь, ніяк не можу вивчитися, не розумію, що мені тлумачать, і дуже печалюсь про те; помолись за мене Богу, отче святий, попроси у Господа, щоб Він відкрив мені учення книжне, я вірю, що Бог прийме мої молитви.

Розчулився старець від таких слів малого отрока; він бачив його усердя і, милуючись красою дитячої душі, що відображалась на його смиренному обличчі, воздів руки, підняв очі на небо, вздихнув до Бога з глибини сердечної і став молитись, просячи дитяті просвітлення згори... О, яка полум'яна була ця молитва таємничого старця під відкритим небом, під тінню дуба, і з яким трепетом надії поєднував з нею свою чисту дитячу молитву блаженний Варфоломій! В цьому зворушливому єднанні двух душ - убіленого сідинами старця і малого отрока - їх спільна молитва, як чистий фіміам, сходила на небо і досягла престолу Всевишнього...

Старець заключив свою натхненну молитву священним словом амінь і бережно вийняв з-за пазухи невеличкий ковчежець. Відкривши його, він взяв звідти трьома перстами малу частинку святої просфори і, благословляючи нею Варфоломія, промовив: «Візьми це, чадо, і снідь; це дається тобі в знамення благодаті Божої і розуміння Святого Писання. Не дивитись на те, що частинка святого хліба так мала - велика насолода куштування від неї».

Чи варто казати, з яким захватом прийняв святий отрок цей благодатний дар. Сльози радості блистіли в його дитячому погляді; з благоговінням вкусив він від святого хліба - і якою ж солодкою здалась йому ця таємнича їжа! «Чи не про це сказано в псалмах, – сказав він старцю, – як солодкі гортані моєму словеса Твої, паче меду устом моїм… душа моя… возлюби їх зело! (Пс. 118, 103, 167)».

Зауважимо, що юний Варфоломій, по святій допитливості і старанності, багато псалмів завчив напам'ять від слів своїх благочестивих батьків і, звісно, повторював їх в своїх усамітнених прогулянках по полям і лугам своєї батьківщини. Тому і тепер прийшли до нього на пам'ять згадані слова Псалмоспівця.

– Якщо віруєш, чадо, – відповів йому старець, – більше цього узриш. А про грамоту не сумуй, відай, що віднині Господь подасть тобі розуміння книжне паче братій твоїх і товаришів, так що і іншим будеш допомагати.

Радуючись від всієї душі, щоб Бог привів йому зустрітися з таким святим старцем, Варфоломій з приємністю внимав його душекорисним настановам; як зерня на добру землю, так і благодатні слова старця лягали на його добре серце.

Достатньо навчивши його про спасіння душі, старець хотів уже іти своїм шляхом, але благорозумний отрок не хотів розлучитися із святим наставником; він пав до ніг його і зі сльозами вмовляв піти в дім його батьків. «Батьки мої, – говорив Варфоломій, – дуже люблять таких, як ти, отче! Не залиш бо і їх свого святого благословіння!»

Скільки дитячої простоти чується в цих речах доброго хлопчика! В них виявилась вся любляча душа святого дитяти, і як щасливі батьки, яких Бог благословив такими дітьми! Воістину такі діти - Боже благословіння, вони не тільки в собі самих носять це благословіння небесне, але і збирають його, так сказати, звідусіль, щоб привернути на дом батьківський.

З посмішкою любові послідував старець за своїм юним сторонньоприємцем, і з честю його зустріли батьки Варфоломієві. Для благочестивих людей такий старець-інок - завжди бажаний гість, а Кирило і Марія особливо любили приймати і покоїти у себе в домі іноків. Прийнявши благословіння від старця, вони запропонували йому радушне частування. Але гість не поспішав сідати за стіл. «Перше треба вкусити їжі духовної», – зауважив він і попрямував до молитовні, яка в старі добрі часи була в кожному домі благочестивих князів і бояр. Туди запросив він з собою Варфоломія і, благословивши початок третього часу, звелів йому читати псалми...

Дарма вражений отрок відмовлявся неумінням, старець сам дав йому в руки книгу і настійливо сказав, щоб той читав слово Боже без сумніву. І що ж? Отрок взяв благословіння від старця і, благоговійно осінивши себе хресним знаменням, почав псалмословити Псалтир чітко і зрозуміло!.. І сам він, і батьки, і брати не могли надивуватися, як добре читає він... Адже до цього часу він так тупо вчився і мало розумів!.. Так в подальшому про це розповідав сам Преподобний. Над ним збулося, зауважує блаженний Єпіфаній, слово пророка: «…і рече Господь: се дах словеса Моя в уста твоя» (Ієр. 1, 9).

Після того святий гість вкусив запропонованої йому трапези і, благословивши радушних хазяїв, хотів піти, але благочестивим боярам жаль було так швидко відпустити його: їм хотілось ще поспілкуватись з досвідченим у духовному житті старцем, в якому вони вже примітили дар прозорливості. Між іншим вони розповіли йому, як син їх, будучи ще в череві матері, троєкратно прокричав у церкві, і бажали знати, що думає старець про цей випадок, який самою необхідністю своєю заставляв їх невільно задумуватись над ним.

– О добре подружжя! – сказав їм на це старець, – ось Господь удостоїв вас такої великої милості – дав вам такого сина; навіщо ж ви страшитеся там, де немає ніякого страху? Вам треба радіти, що Бог благословив вас таким дітищем. Він передвибрав вашого сина ще перше його народження. А що я кажу вам істину – ось вам знамення: з цієї пори отрок буде добре розуміти всю книжну мудрість і вільно буде читати Божественне Писання. Знайте, що великий буде син ваш перед Богом і людьми за його добродійне життя!

Старець встав, щоб іти: вже на порозі дому він ще раз звернувся до батьків Варфоломієвих і вимовив в пророчому дусі такі загадкові слова: «Отрок буде колись оселею Пресвятої Трійці, він багатьох приведе за собою до розуміння Божих заповідей».

Гостинні хазяї провели мандрівника до ворот свого дому, але тут він раптом став невидимий, так що Кирило і Марія невільно подумали, чи не Ангел Божий був посланий до них, щоб дарувати премудрість їх сину. І глибоко зберегли вони в благоговійних серцях своїх його таємничі глаголи.

Між тим як казав старець, так і збулось: з отроком відбулась чудна переміна. Яку б книгу не відкрив він, одразу ж починав читати її без всяких труднощів, розуміючи і смисл того, що читав. Так дар Божий, так нежданно йому ниспосланий, діяв у юному Варфоломії і просвітив ум його. Немає потреби говорити, що після цього випадку він скоро випередив в навчанні як братів своїх, так і інших товаришів.

Нерідко можна і в наш час зустріти приклади гарячого дитячого благочестя, тривалих гарячих, зі сльозами, молитв, любові до Богослужіння, усердного прагнення наслідувати подвигам святих отців; це буває в тих благочестивих сімействах, в яких діти виховуються в страху Божому, на читанні житій святих, під покровом храму Божого. А на древній Русі все виховання дітей велось в строго церковному дусі. І це почуття, ці чисті, святі стремління дитяти не скорботу і морок вносять в його юну душу, але відрадну тишину, ясність і спокій. Дитя черпає з них духовну силу і кріпкість; в його душі складаються світлі образи (ідеали) життя святого, життя по Євангелію Христовому, – образи, які споріднюються з його юним серцем і стають для нього на все життя заповітною святинею, до якої з теплим почуттям звертається потім людина навіть в глибокій старості. І чим сильніше ці святі устремління в дитинстві, тим більше вони освітлюють в подальшому морок життя в цій юдолі земній; вони примиряють втомленого незгодами життя прибульця землі з його нерадісною долею і підтримують, підбадьорюють, втішають в його багатотрудній мандрівці до вітчизни небесної.