Франкістська Іспанія (), офіційно до 1947 року — Іспанська держава (), з 1947 року — Королівство Іспанія () — період в історії Іспанії з 1936 по 1975 рік, коли країна перебувала під управлінням авторитарного диктаторського режиму генерала Франсіско Франко. Режим виник під час Громадянської війни після військового заколоту правих сил проти Другої Іспанської республіки і остаточно закріпився після їхньої перемоги у квітні 1939 року.

Франкістська політична система характеризується істориками як авторитарний режим з елементами військової диктатури, який на своїх початкових етапах мав яскраві риси тоталітаризму та фашизму (період так званого «першого франкізму»). Офіційною і єдиною дозволеною партією була Іспанська традиціоналістська фаланга (FET y de las JONS). Режим спирався на три стовпи: армію, єдину партію та Католицьку церкву, сформувавши унікальну ідеологію — націонал-католицизм.

Під час Другої світової війни Іспанія зберігала формальний нейтралітет (статус «невоюючої сторони»), проте відкрито симпатизувала країнам Осі, відправивши на Східний фронт добровольчу «Блакитну дивізію». Через це після війни режим опинився в міжнародній ізоляції, яка була подолана лише з початком Холодної війни, коли антикомунізм Франко зробив його стратегічним союзником США.

Після десятиліття суворої автаркії та економічної стагнації 1940-х років, режим наприкінці 1950-х років здійснив перехід до лібералізації економіки. Влада перейшла до уряду технократів (багато з яких належали до Opus Dei), що призвело до безпрецедентного економічного зростання 1960-х років, відомого як «Іспанське економічне диво». У 1969 році Франко призначив принца Хуана Карлоса де Бурбона своїм наступником на посаді глави держави з титулом короля. Смерть диктатора 20 листопада 1975 року поклала край режиму та розпочала перехід Іспанії до демократії.

Характер та ідеологія режиму Ідеологічні основи Ідеологія франкізму базувалася на кількох ключових принципах, що об'єднували різні праві сили Іспанії: Антикомунізм та антилібералізм: жорстке неприйняття марксизму, ліберальної демократії, масонства та вільного ринку (на ранніх етапах). Режим активно просував теорію «жидо-масонської змови» проти іспанської нації. Іспанський ультранаціоналізм: централізм та уніформізм. Будь-які прояви баскського, каталонського чи галісійського автономізму таврувалися як «сепаратизм» і жорстоко придушувалися. Націонал-католицизм: нерозривний зв'язок між іспанською ідентичністю та католицькою вірою. Церква відновила контроль над освітою, мораллю та повсякденним життям громадян. Традиціоналізм: повернення до консервативних соціальних норм, культ гіпермаскулінності та зведення ролі жінки виключно до сім'ї і материнства.

Фашизм чи авторитаризм? Питання про те, чи був франкізм фашистським режимом, викликає тривалі дебати серед істориків. Політолог Хуан Лінц у 1964 році запропонував визначати його як «авторитарний режим з обмеженим плюралізмом», підкреслюючи відмінність від класичного італійського чи німецького тоталітаризму. Стенлі Пейн характеризував режим 1939–1945 років як «напівфашистський», який згодом еволюціонував у католицько-корпоративний авторитаризм.

З іншого боку, історики Пол Престон та Хуліо Касанова доводять, що франкізм беззаперечно належав до європейської родини фашистських режимів, хоча й мав специфічну іспанську рису — надзвичайно високу роль військових та Католицької церкви.

«Сім'ї» режиму Політична система Франко не передбачала легальної опозиції, проте всередині самого режиму існували так звані «сім'ї» (ісп. familias), між якими диктатор майстерно балансував, не дозволяючи жодній здобути абсолютну владу: Фалангісти (або «сині сорочки»): забезпечували ідеологічну базу, контролювали єдину партію, державні профспілки (Організація іспанських профспілок), молодіжні та жіночі рухи (Sección Femenina). Займали міністерства праці та сільського господарства. Військові: гарант стабільності режиму, головний інструмент репресій на ранніх етапах. Військові займали близько 40% усіх вищих посад в адміністрації та державних компаніях. Католики: представники «Католицької дії», а згодом — члени впливової світської організації Opus Dei. Вони забезпечували режиму міжнародну легітимність через зв'язки з Ватиканом і стали головними архітекторами економічних реформ 1960-х років («технократи»). Традиціоналісти (карлісти) та монархісти: прихильники відновлення монархії. Займали консервативні позиції, контролювали міністерство юстиції.

Історія

Встановлення режиму та Громадянська війна (1936–1939) 1 жовтня 1936 року в Бургосі Франсіско Франко був офіційно проголошений «Каудильйо Іспанії» (аналог італійського Дуче та німецького Фюрера) та главою уряду в зоні, контрольованій повстанцями. У квітні 1937 року він об'єднав фалангістів та монархістів-карлістів у єдину партію FET y de las JONS.

Перемога націоналістів у Громадянській війні супроводжувалася надзвичайно жорстокими репресіями проти політичних опонентів. Метою так званого «Білого терору» було знищення республіканців, соціалістів, комуністів та профспілкових активістів. Було розстріляно десятки тисяч людей, ще сотні тисяч емігрували або опинилися у в'язницях та концтаборах.

Перший франкізм (1939–1959)

Під час Другої світової війни Іспанія проголосила нейтралітет, однак активно підтримувала країни Осі. 23 жовтня 1940 року на зустрічі в Андаї Франко вів переговори з Гітлером про вступ Іспанії у війну, проте вони не дійшли згоди через надмірні територіальні вимоги Франко щодо французьких колоній у Північній Африці. Після нападу Німеччини на СРСР Франко відправив на Східний фронт добровольчу «Блакитну дивізію».

Після розгрому нацистської Німеччини Іспанія опинилася в міжнародній ізоляції. У 1946 році ООН засудила режим Франко як фашистський і закликала країни відкликати своїх послів з Мадрида. В країні панувала жахлива економічна криза: політика автаркії (самозабезпечення) призвела до стагнації, розквіту чорного ринку («естраперло») та масового голоду, який забрав життя близько 200 тисяч людей.

Ситуація докорінно змінилася з початком Холодної війни. США побачили в антикомуністичній Іспанії важливого стратегічного союзника. У 1953 році було підписано Мадридські пакти, які дозволили США створити військові бази в Іспанії в обмін на фінансову допомогу. Того ж року було підписано Конкордат з Ватиканом. У 1955 році Іспанію прийняли до ООН.

Другий франкізм і економічне диво (1959–1975) У 1957 році, коли економіка опинилася на межі дефолту, Франко був змушений призначити в уряд групу «технократів» — економістів європейського спрямування, пов'язаних з Opus Dei. У 1959 році вони розробили «План стабілізації та лібералізації», який скасував політику автаркії та відкрив країну для іноземних інвестицій.

Результатом стало «Іспанське економічне диво» (1959–1973). Економіка Іспанії зростала в середньому на 7% на рік (за темпами росту поступаючись у світі лише Японії). Мільйони іспанців переїхали з сіл до міст, розвивався масовий туризм на узбережжях (Коста-Брава, Коста-дель-Соль), виникла сучасна індустрія. Це докорінно змінило соціальну структуру суспільства та сприяло формуванню середнього класу.

Проте економічний прогрес не супроводжувався політичною свободою. Будь-які профспілки (окрім державних) чи політичні партії залишалися під забороною. У 1960-х роках почали масово виникати нелегальні «Робітничі комісії» (Comisiones Obreras) та спалахувати студентські страйки. Великою проблемою для режиму став тероризм: у 1959 році була заснована баскська сепаратистська організація ЕТА, яка в грудні 1973 року успішно здійснила вбивство голови уряду, адмірала Луїса Карреро Бланко, якого Франко готував своїм політичним наступником.

20 листопада 1975 року після тривалої хвороби Франсіско Франко помер. Вже 22 листопада Хуан Карлос I склав присягу як новий король Іспанії, розпочавши епоху поступового демонтажу диктатури та переходу до демократії.

Державний устрій Франкістська Іспанія не мала єдиної конституції. Натомість режим спирався на сім «Основних законів королівства» (Leyes Fundamentales del Reino), які приймалися поступово і визначали структуру держави. Згідно з цими законами, уся повнота виконавчої та законодавчої влади належала Каудильйо (Франко).

У 1942 році було створено Кортеси (парламент) — суто дорадчий орган без реальних законодавчих повноважень, депутати якого («прокурадори») не обиралися на вільних виборах, а призначалися Франко або обиралися від державних профспілок та університетів (так звана «органічна демократія»).

Закон про престолоуспадкування 1947 року проголосив Іспанію монархією, проте трон залишався порожнім. Франко оголосив себе пожиттєвим регентом із правом самостійно обрати наступника. У 1969 році цим наступником було призначено принца Хуана Карлоса де Бурбона.

Суспільство та культура

Освіта та церква Освітня система була повністю підпорядкована Католицькій церкві та ідеології Національного руху. Вона базувалася на принципах авторитарності, догматизму, сексизму (хлопчики та дівчатка навчалися окремо) та іспанського ультранаціоналізму. Шкільні підручники прославляли Франко як рятівника Іспанії від марксизму та масонства. Було скасовано цивільні шлюби, заборонено розлучення, аборти та продаж контрацептивів.

Становище жінок Політика режиму стала величезним кроком назад у правах жінок порівняно з часами Другої республіки (коли жінки отримали право голосу, право на розлучення та рівний доступ до праці). Жінка мала залишатися виключно матір'ю та домогосподаркою. Без підпису чоловіка або батька жінка не мала права відкрити банківський рахунок, працювати суддею чи розпоряджатися власним майном (ці обмеження були скасовані лише в 1970-х).

Десятки тисяч дівчат та молодих жінок, яких визнавали «моральними порушницями» або «схильними до падіння», поміщали у спеціальні заклади під управлінням католицьких черниць («Patronato de Protección a la Mujer»), де вони піддавалися психологічному та фізичному насильству. Окрім того, режим свідомо практикував викрадення дітей у ув'язнених республіканок, яких передавали лояльним до франкізму сім'ям (див. Викрадені діти франкізму).

Гомофобія Франкістська Іспанія була жорстко гомофобною державою. У 1954 році до Закону про волоцюг і нероб були внесені зміни, за якими гомосексуальність вважалася кримінальним злочином. Геїв відправляли до трудових таборів та «сільськогосподарських колоній» на строк до трьох років для «лікування» та ізоляції від суспільства.

Мовна політика Режим Франко проводив політику жорсткої лінгвістичної уніфікації. Іспанська (кастильська) мова була визнана єдиною офіційною мовою. Використання каталонської, баскської (еускера) чи галісійської в державних установах, судах, комерційних документах, пресі чи на вивісках магазинів було суворо заборонено. Людей штрафували і навіть заарештовували за публічні розмови рідною мовою. У Країні Басків режим наказував збивати з надгробків імена, написані баскською мовою, і замінювати їх на іспанські аналоги.

Спадщина

Перехід Іспанії до демократії супроводжувався так званим «Пактом забуття» (Pacto del Olvido) та Законом про амністію 1977 року, які гарантували відмову від кримінального переслідування посадовців режиму Франко задля уникнення нової громадянської війни. Довгий час в Іспанії уникали офіційного засудження злочинів диктатури.

Лише у 2007 році уряд Іспанії прийняв Закон про історичну пам'ять (Ley de Memoria Histórica), який офіційно засудив злочини франкістського режиму, зобов'язав місцеву владу прибрати пам'ятники Франко та перейменувати вулиці, названі на честь фалангістів, а також виділив державні кошти на ексгумацію масових поховань жертв репресій. 24 жовтня 2019 року останки Франсіско Франко були ексгумовані з меморіалу в Долині Полеглих і перепоховані на звичайному муніципальному цвинтарі в Мадриді.

Див. також Франсіско Франко Громадянська війна в Іспанії Іспанська фаланга Білий терор в Іспанії Перехід Іспанії до демократії

Примітки

Посилання Офіційний сайт Закону про історичну пам'ять Іспанії